Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_tayna_vecherya.docx)Tyutyunnik_grigir_tayna_vecherya.docx21 Кб501
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_tayna_vecherya.fb2)Tyutyunnik_grigir_tayna_vecherya.fb222 Кб467

 

Григір Тютюнник

ТАЙНА ВЕЧЕРЯ


—Гей, бички! —гукаю на весь шлях, а вони наче й не чують:плентаються собі помалу, бо знають, що не додому, аз дому йдуть. А тут ще й проти вітру, і губи мені звело тик, що кричу «бички», авиходить «мички». Мо’, вони того й не слухаються, бо бичкиж —цеодне, а мички —інше...—Гей, мички!Правлю дідові Помазану солому в містечко. Він у нашому колгоспіощіп на кузню зробив і крокви пов’ язав. Так оце йому плата: санисоломи і ще, кажуть, ячменю півтора цєнтнера. Про ячмінь не знаю —може, й справді за кузню, апро солому знаю: брехня. Соломи давбригадир за те, що Помазан йому поріжок зробив новий і чотири паривіконниць фельончастих. Так що —брехня.А втім, яке моє діло? Моє діло привезти солому, скидать —ідавайте, діду, вечеряти! Бригадирові поріжок та віконниці надурику,а мені —вечеря!От тільки холоднодуже. Лежав на соломі —ноги мерзнуть, перелізна дишло — бики хвостами б’ються, став іти —продимає наскрізь.Якби ж воно одежина путня, а то шинеля німецька, куца: видно,німець маленький був. Та ще йбез кишень. Прорізи є, а кишень нема:поодгнивали.

Ото воно в прорізи й піддимає.—Гей, мички!А оце вже, мабуть, з півкілометра іду і майже не мерзну.Приноровився. Тулюся до бичачого боку, доки свій бік нагрію —один,правий. Тоді повертаюсяспиною до вітру та грію другий —лівий. А правий тим часом дубіє потроху. Ну та нічого, якось доб’юся. Скидаюсолому, увійду в хату і —розкошелюйтесь, діду, на вечерю! Ги-ги, а якже!Он на тому тижні ми як возили солому до голови сільради з Семеном Одарковичем (батько в нього хтозна-хто, а мати —Одарка),то чого тільки й не ставлено нам на стіл: і борщу, і сала мерзлого, зчервоненьким усередині, і каші молошної... Пополасували! Тільки насалі трохи не повезло, бо до нього виделки подали. А раз подали, то 70 вже ж руками в миску не полізеш. Взялися ми за виделки (важкі такі,німецькі), понаколювали по шматочку —і в рот. А сало тільки бринь —і сприснуло. І в Семена, і в мене! От сміха! Так ми тоді руками...Поки головиха в хатині —руками, а як увійде —знов за виделкиберемося... Сяк-так упоралися і латата додому. Нікому й нерозказували, бо в нас такі люди, що тільки дай порвать —вразпридражнять...— Гей, мички!Оно вже й містечко видно. Ба, як рано посвітили... І вікнанепонамерзані, ясні. А в нас у селі —жовті. Звісно, як на них криги впалець....

Так що скидаю солому, повечеряю, ляжу в сани, накрию ногисоломкою і ньо-ньо додомцю! Назад бички бігом бігтимуть до ясел, тоне встигну й змерзнути.А може, дід що й випити дадуть. А чого? Може, й дадуть! Вони,розказують, страх які багаті. Ще б, як молодих плотників на війніпобито, хлопців —у ФЗО на Донбас позабирано, а плотникувати вколгоспах то треба ж комусь. От і наймають усі діда Помазана. Йомухоч і сімдесят років, а теше хіба ж так! Без шнура —і як по струні.Питають оце в нього жінки:«Коли помрете, діду?»То він засміється, поплює в долоні, підморгне та й каже:«А ви, каже, приходьте до мене вечорами по черзі, посидимо,погомонимо, тоді івзнаєте, коли я помру...»От чудопал! Тут осьо по ділу ніяк не доберешся, а йому —«погомонимо»...— Гей, ледачі!Таки ж і холодно. А смеркає —враз. Кліпнеш очима,розплющишся, авоно наче ще поночіше зробилося. І ніде жнікогісінько.

Оно тільки дроти гудуть. Ач понапиналися, як неперервуться. Один, два, три,чотири... Чотири дроти. А гудуть, наче їхсто або тища ціла. І кожен по-свойому: товстий —товстенько, тонкий —тоненько... А солома на санях і собі підпрягається: сичить, їжитьсяод морозу і лущиться усередині —злягається... О, мишка писнула!Мабуть, з навильником укинув. Он кому тепло та добро! І їсти є щотам колосочок невим’ятий знайде, там зернятко з мишію... Хлам-хлам-хлам —уже й не голодна...Їде в місто. Дурна... Чим ти там ласуватимеш? Це тобі не в стозі!Ну, їдь, про мене...— Гей, мурі!Інтересно, що дід на вечерю поставить? Ну, там —борщу, сала,каші молошної... Чи то пак ми в головихи таке їли! От набалакав:борщу, сала —то ж ми в головихи таке їли! А в діда —побачимо. Мо’,вони сьогодні холодчику наварили: як-не-як, чоловік соломи привезе.71 От якби холодцю! Або ні, не треба холодцю. З холоду й на холод —ні.Краще, якби... Що —якби? Он ди’: розперезався! Може, діда і вдоманемає, а я вже зазіхаю...Оце так припікає! Бички аж інеєм взялися. Треба ще за санисховатись, абощо.— Соб ідіть!Оттобі й заховався! Тільки притулився до соломи, а сани якзабіжать та в намет мене як пошпурять! Ото тобі, чуєш, і заховався...І навіщо я проти ночі вирушив?

Удень хоч мороз усівся був, а зараз ідихнути не дає.Тільки отак проказав собі, аж гульк —вже йвітру немає, і соломаперестала шарудіти —у вуличку в’ їхали. А бички, видно ж, почули, бозупинилися.— Гей, бички, вже дома! —поганяю та за налигач, та батіжкомцьвох —аж іній з холок посипався.Ну от ми й добилися.Вуличка до діда вузенька, занесена снігом врівні з тинами. Назаметах —світло з вікон лежить, дими з бовдурів сивіють у садках. І пахнуть. Від кожної хати —різним. Як дроти в полі гули по-різному,так і дими з бовдурів пахнуть всяк своїм: то кулешем, то оладкамигаряченькими, то нерозбереш і чим.А вдіда не топиться. Видно, вже й вечерю налаштували, соломкивиглядають.— Цабе, цабе! — вигукую напроти дідового двору хрипко йзморено: хай лишень ночують, як я підбився вдорозі і в що мені їхнясоломаобійшлася...А дід ні гу-гу: і за порігне виходять. Оце так ждуть!Пхаюся заметами до вікна. Зазираю а шибку. Ба! Та дід ще й несамі —з молодицею! Сидять обоє за столом, випивають... На покуті —рушники вишивані купкою, два образи на лаві богами догори, а наних —жмутик сухого деревію. А оно посеред хати —комод зодтрухлою ніжкою, прядка, ослін... Мазати заходилися, чи що? Такхто ж взимку маже?Стукаю пужалном у віконницю:— Діду, діду! Вам соломи привезено!О, почули. Човпуть до вікна, заточуються: видно, вженакубрячилися...—Що там таке? —питаються і лоскочуть вусами мокру шибку. А самі червоні —як не луснуть.—Солому,—кажу,—приймайте!— Угу. Ну, скидай отам біля комори та увіходь погрійся.Бач: «погрійся», кажуть. Я ж так і знав, що повечеряю!Тільки що пак у них на столі стоїть? От роззявко! Молодицю, комод,богів —усе побачив, а їстівного й не вздрів... Ну, та ще надивлюся.72 Раз уже сказано «увіходь», то надивлюся. Треба лишень швиденьковпоратися.Дерусь на сани і опиняюся врівні з дідовим бовдуром. Чути навіть,як у ньому домовики товчуться: сажу трусять...

А вітер —аж соломузакачує. Та в спину мене, в спину. Хоч би не скинув. Бо вже колисьбув скидав. Як скіпку: тільки ф’ ють —і об землю. А я впав і лежу. А бригадир побачив —це біля конюшні було —та як зарегоче. «Що ж зтебе, каже, за парубок, раз тебе вже й вітер подужає!» А мені духзабило, й не поворухнуся, і слова не вимовлю. Зате вже подивився нанього —як схотів...А вітер таки молодець: оце тільки-но зачеплю навильник, то він іскине, й скине. Удвох пораємося. Та ще оно домовики товчуться вбовдурі, сажею в мене цитуються і регочуть отак: гу-гу-гу...— Киш, анциболоти! —кричу.А півень на горі як заджеркотить, а горобці з-під стріхи якпурхонуть: подумали, що то я на них кишкаю! Вертайтеся, дурненькі,та спіть собі. А то так погребіться в соломі,там зернятка є. От і будевам вечеря…А ви, бички, постійте, поремигайтесобі. Померзнете —швидшедодому доскочимо...Увіходжу вхату, а дід якраз чарки наливають. Став при порозі,зняв шапку.—Добривечір! —кажу і долоню туди, де вуса колисьвиростуть,приклав, щоб не помітили, як ласо я усміхаюся, бо на столі чого тілький немає: і капуста, і кисіль, і грушісолоні, і пелюстки в олії...—-Такеяк і моя доля не вмирала, —кажу веселенько.А молодиця на мене зирк-зирк. Почервоніла —страх. Видно ж,соромиться, що я їх з дідом на слизькому застав. Чого тамсоромитися, я під війну ще й нетаке бачив!Та вже до молодиці:— Драстуйте, тітко! З новосіллям вас, чи як?А дід сміються та чарку мені, та хліба шматочок з пелюстиною.—Пий, отроче, —мимрять, бо вже такі п’яні, що і язиком неволодають і чаркою мені в руки не попадуть: водять нею сюди-тудиперед моїми очима, а я ж хочу вловити та й собі сюди-туди рукоюводжу. Насилу впіймав! Випив. А вона, як полум’ я,—так у скронях ізагуло. Якби ж я хоч наїдений —а то натщесерце..,—Пий ще! —наврипилися дід.—Пий та звиняй, що до столу несаджаємо, позаяк у нас сьогодні з Христею —тайна вечеря! Чув, щоце таке? Тайна вечеря! Адже ж так я кажу, Христино? Чи чого тищулися —ге? Чого привнила —ге?Ай, чогось милка приунила-а-а,Не сли-хать єя ре-че-ей...— Так я співаю, отр-роче? Ану ж підсоби дідові!73 «А чом би й не помогти,—кажу собі. Дід —хороші, горілка —добряча... Бички стоять...

Трудодень заробив, вечеря оно, як навесіллі... Чом не посидіти в компанії та не потюгукати?..»— Стійте, діду! —кричу.—Ви не так. От як треба.—Та як почну високо-превисоко:Ой ти, пта-шка, коно-ре-гейка-а-а,Не літай ти г-висо-ко-о-о,Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у,Що г-мій милий даліко-о-о...— Хет, анхтемський! —підскочили дід.—Оце так зачепив!Та й собі:Бо са-г-ма ж ядобре зна-га-ю-у-у...—Чуєш, Христе,—«знаю»!! Ото — внімай! Зри! І да воздасця тобісторицею... Ану, брат, налий нам що по чарці... І собі —налий!—Ви б краще оно хлопця посадили, бо його вже розхитує,—тихоозвалася молодиця.—Нічого, кажу, —я й постою, я ще в ріст іду, то не з-зава-дить...Давайте краще по чарці, бо я ж соломки вам не сяк-так накидав, а знатоптом! Ану, ке-лиш, розкошелюйтесь!—О, чула? —варнякають дід.—Наливай!—Так за те, що з натоптом,—гукаю.—Ні! Стій! —перебивають дід.—Христе, давай вип’ємо вдвох, щобізьмєни не було! Щоб ти мені —й-як по струні, ходила! Пойняла?А я й собі:— Жона —да убоїться мужа!Хотів ще й рукою махнути, і махнув би був, так упав......

Прокинувся аж біля села. Сніг під полозками рипить, витьохкує.Дроти гудуть, місяць прямо в очі мені світить. І бички біжатьпідтюпцем, парою хекають. Видно, холодно їм. А мені —байдуже.Лежу, як у колисці. В головах —місяць, а біля ніг — мати... Плачуть...Чого це вони? Де вони взялися? Труть мені ноги, а я й не чую!Затерпли, чи що?..— Мамо!О, щезли! І місяць зайшов... Чи то пак я заплющився? О, знову ємісяць... І знову зайшов...Отак на бічку я й лежатиму аж до дому. Укриюся бичачою парою —та й лежатиму... Додомцю ньо-ньо!Це ж село? Ні, то —скирти. А де ж село?Ну, годі. Треба спати...