Григір Тютюнник - Три плачі над Степаном

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_try_plachy_nad_stepanom.docx)Tyutyunnik_grigir_try_plachy_nad_stepanom.docx27 Кб995
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_try_plachy_nad_stepanom.fb2)Tyutyunnik_grigir_try_plachy_nad_stepanom.fb240 Кб588

 

Григір Тютюнник

ТРИ ПЛАЧІ НАД СТЕПАНОМ


Ще Степанові Дерев’янку не було й тридцяти п’яти, як він помер.Доконала чоловіка якась недуга. І то враз.У п’ятницю ввечері приїхав з Кременчука, повечеряв молоком, бонічого вже йому не їлося, окрім молока, приліг полежати з дороги, татак йому занемоглося (чи після вечері тілові млосно стало), що сказавжінці:— Мабуть, я, Маню, сьогодні вже не буду машини у двір одганяти.Переночує й під ворітьми. Піди, як не дуже вморилася, у кабінівимети і дверцята заразом позамикаєш,—і подав жінці ключі одмашини.Маня, Степанова жінка, вже давно не кохала свого чоловіка, як усі,бо раз людина слабне з року в рік, зо дня на день, то де там текохання візьметься. За жалем немає йому місця в душі. Ажаль тойщоденний —і до нього, і до себе. Хоч і зморена прийде з телятника —звісно, яка там робота,—а інколи та й гляне в дзеркало: брови щемолоді, чорні, блищать просинцем (такі чорні), в стані тонка, навітьпід старим чоловіковим піджаком угадаєш, що тонка; груди високі, невицмулені дітьми, дівоцькі ще (одне лише дитя й народила задванадцять років заміжжя) —жити б та кохатися...То тільки зітхне.Інша, звісно, вже давно б когось та підпустила до себе(хібамалотіней у садах місячної ночі!) та й доцвітала б собі тихцем у краденій 232 парі. Так то інша, не Маня. Не слухало її серце розуму, хоч той,бувало, й озивався: ні до кого не наверталася.— Чудна ти...—гув колись їй просто в обличчя і в очі потуплені Батюк Сергій, бригадир наймолодший, недавній солдат.—Думаєш, яне бачу, як тобі?..—І крутив пальцем ґудзик на Маниному піджаці,розстібаючи.Було це ввечері, в тому ж таки телятнику, за купою підстилки.Нахилилася до ясел останнє теля в’язати, а він — де й узявся —торкза стан обіруч, і пальці до грудей тремтячі побігли...Тоді розстібавґудзик. Довго, бо тільки вчора пришила. А якрозстебнуві грудям стало просторо, сказала:— Пусти.І пішла.

А вже з воріт обернулася:— Теля дов’яжи. Бо вкинеться вясла —сам заплатиш...Того ж вечора прийшов з роботи Степан геть виморений і забажавпокупатися. Субота до того ж була. В ночвах мився. І Маня, тручийому спину намиленим носовиком, прикушувала губу, щоб незаплакати: так і гурчала рука по Степанових кісточках, аколінастриміли з ночов такі гострі, що хоч стріляй із них. Не заплакала,однак. Хіба ж вінне втямить —чого?..Взяла ключі, віник, ганчірку і пішла до машини. Степанбув шофер (як і хазяїн) —чепурун. Усе за його руками, як за весною, так ізеленіло: двір замете —то вже не двір, а світлиця; хлівчик зробить —то вже терем; яблуню посадить —то вже будуть яблука, а не саманазва. Такий. А машина? Що з неї, як подумать, вичепуриш? Купазаліза, та й годі. Ба ні: кожну пилинку здмухне, перш ніж за кермосісти. І миє щодня. Як не сам, то її, Маню, покличе, щоб допомогла. А може, щоб удвох, щоб і вона поруч. Та бувало це коли-не-коли.

А частіше сам порався. «Ти й так виморилася»,—скаже. І гладить,гладить її очима. Спиною до нього обернешся —і спиною чуєш:гладить...Прибрала кабіну, сидіння, прилади, скло витерла, замкнуладверцята (навчив колись) і пішла в хату.А за хвилю виметнулася на ґанок, з перильцями, струганий,зелений при вечірньому місяці —і впала.— Ой людоньки!.. Ой людоньки!..—тільки й вистогнала.Почули сусіди —хата ж коло хати, набігли з усього кутка. Хтовтовпився —у світлицю, хто ні —попідвіконню стали. І дивилисямовчки в шибки: на дивані, застеленому чистим ряденцем, у сірійсорочці до білих ґудзиків —вічна та сорочка! —голічерева лежав Степан. Руки складені на грудях (так любив спочивати), а очі в стелю,тільки в стелю дивляться...233 Затулила йому очі котрась із старших, кмітливіших. Кинулися до Мані, підвели зомлілу, однесли на руках у хату. І доньку, теж Маню,що гралася з дітьми в другому кінці вулички, покликали.З того й почалися похорони.

Хтось побіг до голови колгоспу додому сказати, що треба труну ідухової, бо так і так; когось виряджали покликати Степанову матір,що жилапо той бік мосту, і наказували шепотом: «Та, гляди ж, зопалуне кажи, анатяком». Кому ж діла ніякого не випало, ті що довгостояли за ворітьми, зітхали, бідкалися над Маниним горем —отакамолода і вже вдовиця —та згадували Степана. Вже з г а д у в а л и .—Щеж учора приходжу, а він саме вишні в саду кропить віником.«Позич, кажу, цвяшків шальовошних».—«Зараз, каже, дядьку, скількивам?» Тоді ще й перебрав: котрий іззянком, погнутий чи головказбита, одкинув, а ті дає. Такий молодець. Інший не признався б, щовони в нього й є...—А я колись бачу: несе в лантусі грушеня, вершечок виглядає. А самого вже вітер заточує. Для кого ж ти, думаю, чоловіче, оту грушкусадитимеш, як сам уже плоду не скуштуєш?..—Е, то вже ти дарма, Галю.—Такі були чуйні зараз, що не Галько,а —Галю—Хіба ж тільки для себе й робиш?І розходилися помалу, зітхаючи по місячній вулиці. Тільки машина Степанова зосталася під ворітьми, і од її мотора ще сходило тепло.А через день зранку копали копачі Степанові яму. Викопають «наштих» —і сідають перепочити: тверда земля, суглинок, стінка йде, якцементована. Сідають, закурюють і мовчать. Це —до сніданку.

А якпоснідали, з доброю чаркою, звісно, веселіше копали і частішеставали на закурацію, бо до полудня однак ще було далеко.Жовтіла глина по обидва боки ями, світило сонце з-за сосновогобору, що ледь чутно шушукав при самому кладовищі, і пахла білаакація. А бджіл, а бджіл на тому цвітові —кожна китичка, мовпозолотою вкрита живою, ворушиться.—Невдашню пору вибрав Степан,—озветься так собі, щоб немовчати, хтось із копачів.—Хоч би до осені подержався був.—Наче то він вибирав...—Скажи ж ти, як воно буває,—зітхне хтось.—Одному випаде цілежиття, ще й пенсія, а друге й не наробиться досхочу.—А то вже кому яким аршином одмірено: одному довгим, другомукоротким, а третьому —чверть...—Може, хлопці, хай котрийсь у генделик вмотається («генделик» —буфет над шляхом супроти кладовища), бо щось воно мулько...—Про мене...—Та й я такий, що не проти.—За Степанову домівку нову…—А вжеж не з дурного ума.234 — Біжи, Йванько, ти наймолодший.Ідовгодзеленчать срібняками, скидаючись: кому ж інтерестроякачи карбованця витріщати...До полудня, однак, яму виконано і підчищено, і копачі,позакидавши лопати на плечі, здимом ув очах (після генделикової) інеголосною балачкою рушають до Степановогодвору: попрощатися жтреба.Віддалеки Степанова садиба, наче у весіллі. Людей у дворі й колодвору повнісінько, та все в білому (душно), квіти, червоні й жовті,сині й білі, сурмлять до сонця у саморобних вінках із соснового гілля,машина з опущеними бортами в червоному —його, Степановамашина.

Одружують Степана з землею...Копачі, дійшовши до воріт, знімають картузи, ставлять лопати підтин, і натовп дає їм дорогу до хати. Очей хлопці не ховають: у всіхвони зараз червоні, то не розбереш від чого.Попрощалися, вийшли, знову лопати до рук узяли.— Зараз виноситимуть...—шепіт по натовпу.—Духова онолаштується.Не тутешня духова. Привезли з районної автобази. В одного трубажовта, в іншого біла, та стара, та нова, а барабан уквітчаний пообичайці вишневимиоксамитними поворозками хрест-навхрест:таке, немов цирковий, чи що. Музиканти теж, як і труби та барабан —збір богородиці: один старий, лисий, усе пріє та втираєтьсярукавом; другий —хлоп’я ще, гарненьке, рум’ янощоке, стережесполоханими очима двері, звідки виноситимуть покійника; третій —,дебелий парубок, виголений до просинцю, а на шиї щетина й неторкана (поледацював виголити й шию), нишпорить очима помолодицях, а в очах —полиновий одур. Поведе шиєю сюди, поведетуди —щетина об комір аж деренчить. Труба в нього біла, подряпанаі —найбільша.Та ось на ґанку став голова, молодий ще, стрижений під низеньку ікруглу селянську польку, і сказав утомлено:—Значить так, хлопці-шофери, давай заходь, на винос тіла.Люд заворушився. А лисий духовик повернувся до своїх, приклавтрубу до губів, і вся його капела теж приклала.Тим часом у хаті загупали чобітьми, з відчинених вікон, од якихпахло гарячими свічками, вихлюпнулося у двір прощальне голосіння,лисий тупнув ногою, отак аж із присядом, і полилася жалоба надселом, у поле, на молоді жита й пшениці, у сосну, зомлілу на сонці…Затулилося жіноцтвобілими хусточками, похнюпилися чоловіки, апорушені вінки запахли вразмолоденькою живицею. Суко шелестілипаперові квіти, хлипали люди, а голова стояв на виході зворіт і казавділовитою тихою скоромовкою:235 — Пара за парою звінками виходьте, пара за парою, помаленьку ів ногу старайтесь, тоді зовсім другий вид...А музика, хоч трохи і врізноголос, надривала свою мідну душу,глушила плачі, і домовина з Степаном німо пливла над людськимиголовами, наче сама собі.—Та хазяїне ж мій дорогий! —закричала Маня таким нелюдськимкриком, що, мабуть би, не заглушили його всі музики світу, і забиласяв руках у жіноцтва, чорною хусткою шовковою обіпнута понад саміброви.—Танавіщо ж переступаєш ти востаннє рідний поріжечок,тобою струганий, тобою зладнаний, твоїми ніженькамиблагословенний?.. Не кидай нас, таточку, не кидай самими на світі!—Ой таточку Степаню! —кигикнула Маня-маленька, бліда таохрипла, теж чорною непідрубленою (видно, з матерії одірвали)хусточкою запнута, у чистому, хоч і непрасованому платтячку вчервоний горошок. Її підхопили на руки і стали втішати.—Та й ніколи, та й нікому ж,—похлиналася Маня-дружина,—несказав ти ні слова лжі, ні слова лукавого,ані хитрощі... Та ніхто ж відтебе й півділа поганого не попомнить, добра душе моя, хазяїне мій ізаступнику...І люди прикивували головами та думали собі в смутку: «Щошанувала, те й оплакує... Не мужа, бач, а хазяїна». І не було в тихдумках осуду.

А Степан плив угорі врочисто-байдужий і кучерявий. І був наньому найкращий, ніколи й разу не надіваний за щоденною роботоюта мовчазним сподіванням смерті, костюм і вишита синім —до очей —сорочка, і брови чорняві на маленькому висохлому виду, гордозаломлені, шовком полискували на сонці.Коли домовина порівнялася з ворітьми, Маня закричала благально-несамовито:—Ой, не виносьте ж бо, не виносьте його, людоньки, за ворота, бото ж навіки!..—І вмовкла, повисла на руках у тих, що її вели, якпідломлена віть.—Ох, сину, сину,—тихо й охрипло, уже без сліз, тужила Степановамати, затуливши очі чорною проти сивини долонею,— прости мене,моя дитино, що в такий короткий світ тебе вивела... Та коли б же язнала, коли б відала твою недугу, то день і ніч собі в Бога їївимолювала б... Та нехай же того ніхто не зазнає, як то воно тяжкодитину ховати, а матері зоставатися... Ох, сину, сину... Та ти ж, було,прийдеш одвідати та зпорога ще: може, вам, мамо, дрівець урубати,може, водички свіженької витягти, може, торфу сухенькогоприкупити... А сам, господи, як павутиночка світишся... Недаром жети мені, синку, щоночі видівся —ізмалечку й до останочку...

Та все жтільки голівочка, тільки голівочка: то на леваді серед конопельокмалих, то на лузі, серед жовтих кульбабок граючись, то в саду серед 236 вишневих гілочок у білім цвіту, то схилена над рубаночком, то надонучечкою в колисці, то над моєюстарою сивиною вмореною...Недаром же ж, недаром виділося те, господи...Івмовкла, як джерельце, що воду віддало. І мовчала вже.Тоді озвався Манинбатько, маленький сутулуватий чоловічок устаровинній сорочці до манишки й великих кирзових чоботях.—Навіщо ж ти, синку Степане, отак мене підвів, га? —питався вінз лагідною докорою в немічному голосочкові жіночому.—Та ти ж якпросив у мене Маню, казав: «І жалітиму, і любитиму, тату, івиробиться не дам», а тепер покинув, як є... Нащо ж було таку надіюдавати нетривку мені старому, га?..

А поперед вінків несли у портреті молодого ще, живого Степана.Усміхнений, при погонах, солдат кучерявий; в очах іскри добрі тавеселі, а за ними —смуток далекий.Тужили за Степаном товариші, що йшли пообіч машини, поклавшируку на кузов, або й так, голови похиливши. Тужили мовчки, тільки вгорлі було твердо: першого однолітка ховали, першої розлукитовариської зазнавали. Адже виросли з ним, як в одному сімействі збратом, в нестатках і роботі, по лугах пеньки б’ючи, солому посередночі в найдужчі віхоли крадучи, пісні вечорами дівчатам співаючипро неньку, що як обідать сідає, та й ложечки щитає... Одна ложкалишня є... Десь у неї дитя є... Одбилося од роду, як той камінь уводу... Тихий був Степан у товаристві й мовчакуватий, як тінь. Протебез нього завжди було й гурт не гурт: ні йдеться, ні співається, ніжирується. Івсе то він робив щоразу мовчки, несподівано: підбивсятовариш, санки з дровами через замети тягнучи, Степан своїпокинув, вернувся, підпрігся лишком собі —цупить з усієї сили, а заним і всі біжать помогти; нікому пісню вивести високу, Степанберепершу, хоч у нього й баритон, а взявши,таки виведе; топиться хтосьв ополонці, шубовснувши зковзанами по шию, Степан перший донього підповзає з ремінякою в зубах. Тоді сміються гуртом тавихваляються, як тягли небораку, іСтепан зусіма усміхається —мовчки...Ішли похиливши голови, терлися побіля кузова і шкодували, що нена плечах несуть друзяку, а везуть машиною, бо так сказано було:виноситимуть шофери, товариші по роботі, а везтиме машина —Степан нею їздив, то хай вона й провезе свогохазяїна в останнюпуть. А за руль хай Льонько Одарчинсяде, Степанів учень. І Льонькотаки добре вівмашину, рівненько, не смикаючи, не підгазовуючи безпотреби.Біля ями духова вмовкла. Домовину тихо зняли зкузова —десяткирук, бо тепер шоферам допомагали й Степанові товариші, і сталодуже тихо навколо, тільки люди зітхали, та стогнала знесилена вже Маня, та бджоли бриніли над ямою. Одна сіла була й на серпанок, що 237 ним укрито Степана, поповзла-поповзла до рук, складених на грудях,торкнула їх жальцем і знялась... А голова тим часом дістав з кишеніскладений учетверо аркушик, кахикнув у тиші й сказав:—Товариші! Сьогодні ми прощаємося з найкращим шоферомнашого колгоспу Степаном Тимофійовичем Дерев’янком. Шоферпершого класу, завідуючий гаражем, чуйний товариш і порадник пороботі, Степан Тимофійович неодноразово відзначався преміямиправління колгоспу, був нагороджений радіолою і п’ятьма грамотами,а портрет його щороку не сходив з Дошки пошани —і нашої, ірайонної. Крім того, Степан Тимофійович був чудовим учителеммолодого покоління водіїв...—Тут голова підняв очі од папірця,пошукав ними Степанових учнів у натовпі і сказав: —Ось і Льонька внього вчився, і Ратушний Микола, і Гузій Олекса без Степановогосовіту не обходився, як яка несправність, правда ж, Федоре? Ну, тохлопці самі скажуть.—І знову став читати про те, що «найвідповідальніші, найдальші поїздки правління колгоспу доручало Степанові Тимофійовичу Дерев’ янку і було впевнене, що він ніколи непідведе», що «машина його за всякої погоди, вдень і серед ночі була находу, як часи» і т. п.—Сумно, дуже сумно, товариші,—сказав голова,складаючи папір, а зуби залізні весело, як посмішка, зблиснули протисонця,—та нічого не поробиш: смерть не питає. Так що спи спокійно,наш товариш і друг, Степане Тимофійовичу! Ти житимеш вічно внашій пам’яті...—Та де ж вінжитиме, де ж він житиме,— скрикнула Маня-дружина немов крізь сон,—як нема вже його, нема!—Я кажу: пам’ять житиме,—зніяковів голова, тоді прикахикнув,випростався і промовивголосно: —Слово маєРатушнийМикола.Ратушний боком вибрався знатовпу, став при Степеневомуузголов’ ї і сказав, затинаючись та перекладаючи кепку зруки вруку:— Я знаю товариша Дерев’янка ще змалку, а як прийшов з армії,то й робили разом. Зустрів колись,— я тоді в кіно до клубу прийшов,щев солдатській формі, пам’ ятаю,—зустрів та й каже: «Кудизбираєшся на роботу, Миколо?»

А я кажу: не знаю, ще не думав. А він:«іди, каже, шофером, як хочеш, я тебе сам і навчу, а тоді поїдеш іздаси на права. А хочеш — на курси паняй»... Ну, я біля нього,вважай, і навчився, як не є —дома. А в Полтаві тільки іспити склавна права, бо так же не даються... О. А колись, пам’ятаю: розібравкарбюратор, а скласти не складу, воно діло морочливе... А тут якраз і Степан Тимофійович нагодився. «Давай, каже, сюди...» Не вспів я йзакурить, дивлюся: раз-раз —вже склав. Поставили, завелась... О.Лайкою не брав, а все добрим словом умів якось. Того й слухаливсі...—Ратушний умовкі швидко-швидко бадляв пальцями картуз,тоді повів очима по натовпу, наче шукав у нього поради: казати далічи годі вже? І таки зважився: —А як од себе сказать, од душі, то...238 всяких людей багато на світі —в армії бачив, у нас тут, і скрізь, ну,таких, як Степан,—не дуже розженешся... Не знаю, як це сказать,ну... Краще було б сказать «на здоров’я», ніж «вічна пам’ять»,— і таксамо боком, з кепкою в обох руках, пішов у патовп.А в тиші, що залягла на мить, серед притамованих зітхань, чутибуло шепіт:«Кажу, чи не завалялося в тебе, Степане, цвяшків шальовошних здесяток?» А він: «Зараз, дядьку...»— Може, ще хто скаже, товариші? —спитав голова.— Може, ти,Льонько?Льонько нахилив голову й почервонів.— Не вмію я прилюдно балакать...—промовив тихо.— Ну, тоді що ж,—зітхнув голова і скосив очі на домовину.—Тодіхай рідні прощаються.І вдарила музика й голосіння разом, і знялися галки з дерев біляшколи, шарпнулися в небо і стали кружляти, а бджоли, як і раніше,заклопотано й роботящо спивали акацієвий цвіт і ворушилися в ньомуживим золотом.—Ой Степаночку!.. Ой хазяїне мій турботнику!..—Дядечку, ріднесенький, не накривайте тата!..—Ой сину мій, орлику!..І тут звиляском ударили по цвяхах молотки, посипалася земля вяму, і домовина загойдалася на рушниковому полотні, поринаючи.Билася вруках у милосердниць Маня-дружина, падала коліньми наглину, здирала божевільними пальцями хустку зголови і просила-стогнала:— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай нечує...А сама, отерпла, вчаділа од горя, звороно-чорними бровами набілому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синімипечатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їхдумкою, що билася в голові лихоманицею: «І не стидно!.. Ой, що ж цетаке!..

А Степан, а горе, а пам’ять?!»Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дививсяпоміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стоявсмуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужімолоді його руки...«Ой, прокляті вони, прокляті!..» —І поринула в гарячу імлу,шепочучи: «Хіба ж так можна, господи?..»Хтось набрав їй у долоню землі й висипав у яму, хтось одводив гетьвід домовини і втішав, утішав тихим, аж солодким голосом:— Та годі-бо, моя дитино... І себе ж пожалій, бо ніхто ж не поможе ініхто його незаверне. А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку наспині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давнозабутим.

Пошук на сайті: