Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx81 Кб3457
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2218 Кб1741

 

 

Григір Тютюнник

ВОГНИК ДАЛЕКО В СТЕПУ

Нас прийняли до училища разом: трьох Василів —Василя Силку,Василя Обору, Василя Кібкала —і мене. Мене-то звати Павлом, апрозивають Павлентієм. Ну, та я, правда, сам і винен.Василів узяли першого ж дня, а мене забракували: сказали, щомалий. Хлопців одразу й перевдягли. Видали їм новенькі хаковіпілотки, новенькі, теж хакові, гімнастерки з натороченими товстоюбілою ниткою кишенями на грудях (не по дві, як у військових, а поодній), штани, черевики, широкі брезентові паски підперізуватися,навіть шкарпеток, про які ми тільки чули, по дві пари. До того всього,сказали, видадуть перегодом ще сірі шинелі з солдатського сукна ішапки.А я в чім прийшов —не буду казати, в чім, бо це невесело,—у тім ізостався.Хлопці раділи, обмацували один на одному одіж, упізнавали одинодного і не впізнавали, розчервонілися всі,пілотки набакир... А Василь Силка, як оглянув себе в новому, ляснув у долоні, крутнувся наодній позі і вигукнув—як лоша заіржав:—Чи це я, чи не я? Чи нова копійка?!Я теж обмацував їх і теж пробував усміхатися, та, мабуть, лишекосоротився, і під окомсіпалося. Мені коли погано, то під окомсіпається.Дорогою до села Василі втішали мене, що, мовляв, на той рікприймуть і тебе, що їхня форма до того року вже приноситься, а вмене буде нова, що вони однак будуть зі мною товаришувати —разомкрасти соломувночі з поля, бити пеньки в лузі, грати у два голоси набалалайках вечорами в неділю, а я на бубні вибиватиму. Я тоді набубні саморобному, з собачої шкури, вибивав під Василеві балалайки:в мене-бо слуху немає, ото тільки на бубні. До того вони менедовтішали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався якось.А вдома... Краще б я не приходив додому.—Ну, що, Павлику? Що виходив? —спитала тітки Ялосовета,тільки-но я переступив поріг, і дивилася на мене з такою надією, щомені знову засіпалося під оком.—Невзяли. Малий, сказали,—ледве вимовив я: так у горлілоскотало.Вона сіла на вичовганий піл з двома ненакритими подушками вузголів’ ї і заплакала.—Та й що ж тепер? —Тітка дивилася на мене крізь сльозинещасними очима.—Як же тепер, га?—Не знаю... На роботу піду.406 —В чому? Подивися на себе. А їсти що? Хліба намолотили тільки вдержаву і то не хватило до плану.—І знову заплакала, затуливши очідолонею.

Вона любила плакати.Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сінях мотузок і подався вберег, до річки: може, де вільшеня або вербеня сухе трапиться —треба ж якось її втішити, щоб хоч уночі не плакала.Тітка Ялосовета мені мачуха. Вона пішла за мого тата «на дитину»,як мені було дев’ять років, і прожила з ним до війни рівно місяць, а зімною оце вже шостий рік мучиться. Я-бо ніколи й разу не назвав їїматір’ ю, якось язик не повертається. Якби хоч тато був... А вонаобижається, думає, що то я нарошне, на зло. Нічого, знайду осьвільшечку —переплаче. Вона радіє, як є чим топити. Спробуй її щезнайти, ту вільшечку!.. Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось.Плаче. Ну, хай як хоче. Я ж не заставляю. Та ще й півхати нема,зосталася тільки хатина, а більшу половину одірвало бомбою. У нас упівсела нема хат —такий сильний бій був... Нічого, нарубаю дров,зваримо щось їсти, а далі воно покаже. Не плакатиме ж вона зложкою в руках!Над річкою вечоріє, прохолоднішає на ніч. Заграва од захід сонцяпоринула аж до дна і звідти світить. На лататті місцинами густобіліють лілії, вони схожі на зграї білих чаєнят, що сіли на воду. Тут явитягав дерево з нашої хати надбитої. Двері плавали майже цілі іобаполи. А вікон —ні однісінького і в трісках не знайшлося... Піймаюобапіл, ухоплюся за нього руками і правлю до берега, вибиваючиногами. Зубами цокочу, губи не зведу —така холодна вода була. А тітка Ялосовета бере те, що я до берега приправив, та у двір носить. Я тоді з місяць кашляв: простудився. На те літо, як мине неврожай,може, доточимо хату. А зараз треба знайти якийсь сухостій та вечерюзварити. Нічого, переплаче...Другого дня ми пішли в училище удвох а тіткою Ялосоветою. Я-тоне наважився б, а —вона.Зайшли просто до директора.Директор був у кабінеті сам. Стояв біля вікна спиною до дверей,невисокий, щупленький, з блискучим лакованим ціпком у руці,дивився в училищний двір —звідти лунали різноголосі командишикуватися «по ранжиру в колону по чотири». Було перше вересня.Коли ми ввійшли і стали при порозі, директор озирнувся. Він був увсьому військовому, з портупеями через плече, тільки без погонів: нагімнастерці два ордени, а решта —планочки. Подивився на тітку Ялосовету, потім на мене. Якийсь захололо-уважний подив був у йогосірих опуклих очах.—Що ви хотіли? —спитав він.407 Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хатунашу «вкинуло бомбою в річку», що живемо ми в тій хаті, як у норі,одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже... А я стояв, дивився у підлогу ітримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричнудовідку, табель за п’ятий клас і автобіографію. Мені було ніяково відтого, що тітка Ялосовета розказує все про нас —хоч воно й правда —та ще й підхвалює мене:—Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий отомалий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки. Якби було зачим далі учитися, то хіба я його привела б оце... А то таке, начезбуваю дитину...—Скільки тобі років? —спитав директор, перевівши свій уважно-здивований погляд з тітки Ялосовети на мене.Я подав йому документи. Він пробіг їх очима і посміхнувся. Тітка Ялосовета дивилася на нього благально.—Те, що малий, нічого.—Директор обміряв мене поглядом, а ябоявся і дихнути. Стояв і не дихав.—Ми йому підставку зробимо, щобдо верстата діставав. Але ж йому нема ще й п’ятнадцяти років...—Та скільки ж там —без одного місяця не п’ятнадцять.Директор ще раз переглянув табель, заяву (я написав її дужекаліграфічно, майже намалював) і раптом запитав:—А що в тебе за ім’я —Павлентій?Тітка Ялосовета теж глянула на мене здивовано.—Чого він Павлентій? Павлом його звати. Павло Трохимович...Я втупився собі в босі ноги в пилюці після дороги і чув, як дрібніголочки пошпигують мені у вуха, у щоки, шию —все горить. Стукнулож отаке в голову —Павлентій!..А було так. Покликала мене одного разу баба Прониха, сусідканаша, щоб я їй листа від дочки прочитав. У неї в Донбасі дочка живе,Ольга. Ну, прочитав усе, ще й число знизу, і підпис: «Ольгея Павловна Пронь».«Ач,—зраділа і запишалася Прониха.

Сторінка 1 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>