Григір Тютюнник - Вогник далеко в степу (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx81 Кб4001
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2218 Кб2259
—Поки тут на свинарникуробила, то інакше, як Ольга Пронька, ніхто не звав. А попала міжлюди —Ольгея Павловна!..»Потім, коли я писав заяву до училища, то й собі подумав, що це ж ія йду між люди. І утнув не Павло, а —Павлентій.—Ну, що ж, Павле... Трохимовичу,—сказав директор.—Беру тебепід свою відповідальність. Будеш у нас відмінником.Він прорипів до столу протезом у хромовому офіцерському чоботі,підтягуючи його за ціпком, написав щось червоним олівцем на заяві іпростягнув її мені. Від нього пахло підсмаженими на сонціпортупеями і «Казбеком».—Віддаси завідуючому складом, отут у дворі, у підвалі він,скажеш, що я просив знайти тобі найменший розмір форми. Тільки 408 дивись, дисципліна у нас сувора, майже військова. Щоб не просивсяназад. Приходь завтра на заняття у п’ яту групу. Будеш унайбідовішій... п’ятій групі.Тітка Ялосовета вклонилася йому низько ісказала крізь сльози:—Спасибі вам, чоловіче добрий!Директор глянув на неї суворо, подив у його очах зробився щехолодніший.—Облиште це! —І додав лагідніше:—Це ж не моє власне училище,жінко.Дорогою до складу я сказав тітці сердито:—Чого ви ото?!Кланятися заходилися...—Ти розумний! —теж розсердилася вона.—Треба ж людині якосьподякувати? —І одразу пересердилася, сказала з полегкістю: —Ну,слава богу!Навіть найменша форма була мені завеликою: гімнастерка, якпідперезавсь, стала на спині халабудою, штани були кругом широкі йдовші, ніж треба, десь на півчверті, то довелося вбрати холоші ушкарпетки. А черевики і пілотка підійшли.—Нічого, нічого,—приказувала тітка Ялосовета, обсмикуючи менез усіх боків, і я чув, як вона пробувала матерію на пучку.—Міцненьке... Підемо до діда Кравця, він попідшиває.—І спиталася узавскладом:—А як тут у вас, чоловіче, годують? Тричі?Завскладом, побитий на обличчі деінде віспою, з бистрими очима,весело сказав:—Тричі, молодице. І все, хоч і рідке... затегаряче... Та сімсотграмів хліба щодня. Це не шуточка, це —як шахтарям пайка, трошкитам менша.Додому ми йшли швидко, бо тітка Ялосовета відпросилася убригадира тільки до обіду. Під Писаревим лісом молотила молотарка.Над нею стояла проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний,прозорий день був.—Ач, як сонячно! —сказала тітка Ялосовета і по-молодому збилахустку на плечі.—А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш,наче й не наш —культурний.—Кажу ж: ідіть заміж. Так ні...Тітка Ялосовета тихоякось так засміялася, зітхнула.—Дурненький ти ще, а вже совітуєш,—сказала необидно.—Всілюди красиві, як добрі.—Ішла вона легко, світилася. І одно поглядалана мене збоку.—А в черевиках ти повищав. Такий —наче підріс на очах. Ну,звісно, підбори ж...—Нічого, ось вивчуся —купимо і вам черевики,—сказав я. Такбуло мені на душі щасливо, що аж попробував у голові: «мамо»,—ні,не вийшло. То йшов мовчки. Форма шелестіла від ходи, аж 409 порипувала, наче накрохмалена. «Нічого, приноситься»,—думав я.Поліз до нашивної кишені на грудях, намацав пальцями новийолівець. Купили у книгарні за двадцять копійок, бо там же у розкладіна завтра написано: «Креслення...»* * *І от я стою у п’ятій своїй групі, в найостаннішій шерензі. Воназветься «шкентель». Лунають команди «рівняйсь!» і «струнко!». Томайстри, після того, як старости —майстрам, доповідаютьдиректорові, хто є, кого немає і чому. Ті, що попереду, правофлангові,крутять головами, роблячи ними «рівняння на середину», і стовпіютьпід команду «струнко!», а задні ряди гудуть, хихикають, штовхаються —нікому до них нема діла. А найдужче у нашій групі, бо в нас, хочнавчаємося ми вже п’ятий день, і досі немає майстра. Хлопці кажутьпо-всякому: одні —що не знайшли ще, інші —що майстри-то є, аленіхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев’ ять груп, які змайстрами,—і «механіки», і «столяри»,—вже були на практиці вемтеесі і в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старийдвоповерховий будинок —учбовий корпус —на «теорію». Класи таммалі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і топідбиваємо один одному. Класи ті називаються «аудиторіями». Буливже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (цепро те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант зросійськоїмови.Командує нами староста на прізвище Гришуха, худощокий,суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі.Майже вся наша група —дитбудинківці. Їх двадцять три —і всі одинза одного, дивляться прямо й сміливо і називають нас сімох селюківабо «кугутами», або «макухою», але не сердито, а так, наче зарадирозваги, чи що. Підійде котрийсь, візьме пальцями за ґудзик нагімнастерці, крутить і дивиться у вічі: «Садок є, кугуте? Принесигруш. А я за тебе заступатися буду. Нема? Що ж ти тоді за кугут?»Мене не займають. Один почав був щось про «жратуху», щоб я принісчогось із дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: «Ша, він наш».Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п’ятій групі іхолодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, ігоробців на деревах навколо плацу —як попелу: цвірінчать, гріютьсяна теплі. Вийти б тихенько з оцього «шкентеля» та поза спинами, позаспинами, наче мені кудись треба. А там завернути за Нарбуд —ідодому. Ішов би оце шляхом понад стовпами до села... Молотарка вполі гуде, од паровика дим стелеться і пахне теплим, ворони по стерніпоходжають, хетезе коло лісу просянище оре... Зайшов би в ліс,410 напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць... Вони заразлистям прикидані. Накриєшлисток долонею —щось тверденьке. Якне патрон, то грушка, м’яка, коричнева всередині, сама тане в роті. А завтра приніс би оцю форму, поки нова... Ні, ти ба! Сам он якпросився, у директора був... П а в л е н т і й ! А тепер назад рачки...Тепер уже стій! І я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василів. Усі вони в першій, найдорослішій і найграмотнішій групі —«механіки сеге 1 машин». Не видно Василів. Однакові пілотки, однаковістрижені потилиці.Незабаром груші, починаючи з першої, одна за одною, строєвимкроком рушили з плацу до їдальні. Попереду —майстри, збоку,прикомандуючи: «Раз! Два!.. Лівой!» —крокували старости. Ішлинапружено, як дерев’яні, сікли ногами дорогу, вибиваючи підошвамитакти під оті «рраз-дваі!» Директор, викладачі, замполіт віддаваликожній групі честь і ледь, посміхалися при цьому.А наша п’ята зосталася на плацу. І стояли ми вже не строєм, а якпопало.—Алло! Чого стоїмо? —загули дитбудинківці.—Гришухо! Води на рубон 2 !Староста, який стояв спиною до нас, обернувся і повільнопросвистів з-під тонкої губи в рудому пушку’:—Тссіхо!Мабуть, його побоювалися і дитбудинківці, бо замовкли одразу.І раптом хтось вигукнув:—Бра’! Майстра ведуть!Із двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група,ішов до нас директор, швидко підтягаючи ліву ногу за лакованимціпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсьдідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій інастовбурченій ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастеркисягала йому нижче колін, і, йдучи, він підбивав її ними, якфартушину, брезентова реміняка, з нікельованою бляхою «РУ», булазаперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одної холошіза кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика.Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком,ми побачили... Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, начепід гімнастеркою за плечима у нього висів баян... Руками дідусикрозмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдаєвійськового в строю.1 Сеге —сільськогосподарських.2 На рубон —їсти.411 Ми заніміли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті.А Гришуха викинув убік праву руку і скомандував:—У дві шеренги —становись!Доки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду,директор і майстер підійшли. І не встигли ми ще ні вирівнятися, нізробити «рівняння на середину» під команду Гришухи, як майстеруперся кінчиками пальців собі у праве вухо, випнув груди, наскільките дозволяв «баян» на його спині, і бадьорим тоненьким голоскомкрикнув:—Здрастуйте, товариші ремісники п’ятої групи! —і усміхнувсязовсім беззубим ротом.Якби він хоч ногами, перед тим, як узятися під козирок, нічого неробив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований такхвацько, що ледь не збив самого себе, і шнурок простягнувся збоку.—Здрав’я желаєм, товариш майстер! —урозлад, весело крикнулими.Майстер прибрав руку од вуха і, сміючись старечим сміхом,хрипкенько, сказав:—Ну, от ми й зустрілися! —Він нахилився, наставив на нас свій «баян» і почав зашнуровувати черевик.Директор теж усміхався. Потім посуворішав, подав команду «вільно».—Товариші ремісники,—сказав він, підождавши, поки дідусикупорався з черевиком і випростався.—Нарешті ми знайшли длявашої групи майстра. Федір Демидович Сніп —слюсар-інструментальник найвищого розряду. Крім того, він ще і слюсар-лекальщик, тобто вміє робити з металу все: від молотка донайдрібнішого годинникового механізму. Під час війни Федір Демидович був слюсарем-зброярем на заводі і робив для фронтукулемети. Зараз Федір Демидович пенсіонер. Але, зваживши на нашевелике прохання, він погодився взяти і вивчити вашу групу. Непрошу, а н а к а з у ю ,—директор виразно підняв палець,—наказуюшанувати його золоті руки, його похилий вік і звання робітника-вчителя. Багато хто з вашої групи подали мені заяви, у яких просятьпереводу вмеханіки. Ця група вже набрана, товариші, з тих, хто маєвищу, ніж у вас, шести-і семикласну освіту. До того ж скажу вам посекрету: хто такий механік? За два роки вони вивчать два трактори —ХТЗ і «Універсал» та два комбайни —«Сталінець» і «Комунар», от івсе. Ми розішлемо їх по емтеесах у райони нашої області. А ви!.. У васбуде освіта і спеціальність заводських інтелігентів —інструментальників! Вас ми направимо у міста на великі заводи.Ваше майбутнє —завтрашній день робітничого класу, завиднемайбутнє, хлопці! І ще одне: майстер —ваш учитель і батько, всі виперед ним рівні, як рівні перед батьками, хоч більшість із вас,—412 директор опустив очі і притишив голос,—можливо, й не пам’ятаєсвоїх батьків...Він глянув на майстра —той кивав головою і швидким чіпкимпоглядом черкав по кожному обличчю в строю. Дивно, але навітьдитбудинківці не витримували його погляду: стільки було вмайстрових очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму.До їдальні ми йшли, чітко вибиваючи крок і з гордо піднятимиголовами: тепер і в нас є майстер! І будемо ми не якимись там сегемеханіками, а заводськими інтелігентами у великих містах!Снідала вся група за трьома столами, по десятеро за одним. Передкожним уже лежала пайка хліба по двісті грамів і стояла залізнатарілка вівсяного супу —ми звали його «суп-і-го-го».Майстер теж сидів з нами, за першим столом, причепившись накраєчок довгого ослона, хоч для майстрів був окремий стіл у куткутісної, як і учбовий корпус, їдальні. Він їв, поклавши пілотку, як і всіми, собі на коліна; їв по-старечому —швидко кутуляв трохивиставленими вперед губами і підборіддям.Потім подали друге —чай в алюмінієвих кухлях. Десять кухлів наалюмінієвій таці на кожен стіл. Ми зацокотіли ложками, мішаючирудуватий окріп —хто мішав держачком, хто черпачком. Кухляпросто так, пальцями, не вдержиш, то подіставали з колін пілотки і —пілотками. Чай був дужче не солодкий, ніж солодкий: пийнеш раз —наче з цукром, пийнеш удруге —наче ні. І в цій чайовій тиші —тільки губи дмуть у кухлі —майстер раптом голосно сказав, піднявшикухоль високо над столом і теж обгорнутий пілоткою.—Чай, дітки, треба мішати в обидва боки: спершу наліво, потімнаправо —тоді він буде солодший.Наша і ще дві групи, що сиділи за іншими столами, засміялися.Майстри —теж. А кухарі за «амбразурою» мовчали.Ми дивилися на інші столи переможно: ось який у нас майстер,дарма що маленький і старенький!Сніданок ми ніколи не їли з хлібом. Що б там не подавали, суп чикашу, хліб залишався цілий. І вже коли ось-ось мала пролунатикоманда «встати!», ми пускали по луках солянку з сірою крупноюсіллю, кожен брав з неї пучку солі і трусив нею пайку, потімудавлював дрібки великим пальцем у м’якушку і ховав хліб до кишені.Цей винахід сподобався усьому училищу, бо ні до сніданку, ні всніданок нам не хотілося їсти дужче, ніж після сніданку.Дорогу від училища до МТС, де інші майстерні, ми проходили зпіснями,—аптеку, заготзерно, сушарку, базар —все з піснями. Далібуло пустирище, за ним —МТС. Тут ми вже йшли мовчки і не в ногу.Вирушаємо з училищного двору п’ятьма колонами. Майстри —надва кроки попереду кожної групи, старости —збоку.—Заспівуй! —лунають команди.413 І починається... якесь місиво з пісень, вихор якийсь, бо в кожноїгрупи —своя пісня. У першої —«Смуглянка», у другої —«Ох, давспомним, братцы, вы кубинці.!», у третьої —«В степи под Херсоном»,у четвертої —«Скакав козак через долину», у нас —«Дальневосточная»... Решта п’ять груп лишилися на «теорію», у них тежє свої пісні.І от щоранку, від восьмої до дев’ятої години, коли групи йдуть напрактику, наш маленький райцентрик, наполовину розбитий бомбамиі снарядами, гуде піснями. Назустріч нам, бруківкою, теж строєм,ідуть на свою практику —у кравецькі майстерні —дівчата зсорокового училища, «сороконіжки»,—ті, щозосталися під війнусиротами. Їх назбирали з багатьох районів. Зодягнені вони в чорні абосині плаття до поясочків з блискучими вузькими бляшками «РУ-40» і вчорні берети з білими молоточками, як і в нас на пілотках. Чорняві,біляві, бліденькі, тонкі... Уних теж є «шкентелі», там тупцяють дрібні,як оце я. Вони теж ідуть з піснями —ми кажемо: «пищать», і,порівнявшись з ними, глушимо їх, надриваючи горлянки до охрипу:Сто-им на стра-же, всегда-всегда!А если ска-жет страна труда:Прицелом точным —врага в упор!Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор,Кра-сно-зна-менная, смелее в бой!Смелее в бой!Коли ми отак «грякаємо» пісню, «сороконіжки», із середини строю йті, що на «шкентелі», затуляють вушка долонями і всім виглядом своїм,усмішечками виказують любенькузгоду, що ми, мужчини, такисильніші за них. А дівчата правофлангові, вищі, сягнисті, вже схожічимось на жінок, підморгують нашим правофланговим —це дебідовіші, а сором’язливі —ті опускають очі й на щоках у нихзаймаються рум’янці. Я в цьому теж трошки вже тямлю.Співаємо до пустирища за базаром. Далі виймаємо з кишеньприсолені пайки і мовчки їмо. Староста —теж. А майстри сходяться вгурт і йдуть гомонять про щось своє. Крім нашого. Він біжка подавсявід колони вбік, згорбився, наставив у небо свій «баян», рве щось утраві і похапцем запихає до кишені. Майстри з інших груп стежать зайого заняттям і посміхаються...У майстерні, куди нас завели «справа по одному», не було нічоготакого: ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собіповигадували, ніінструментів, розкладених по поличках, ні кресленьта схем на стінах

Пошук на сайті: