Григір Тютюнник - Вогник далеко в степу (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.docx81 Кб4001
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2)Tyutyunnik_grigir_vognyk_daleko_v_stepu.fb2218 Кб2259
?..—Маня високо піднімає брови, і вії, губи їй дрібнотремтять, пальці слабнуть на моїй долоні.—А що ж іще?—Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу...—І мені так було! —радію.—Як ти шепотіла, що плакатимеш.Маня припадає лобом до моєї шинелі.—Ой, колю-юча яка! —шепоче і, піднявши голову, сміється домене очима вгору: вона трохи менша від мене на зріст.—Нова,—кажу.—Позавчора тільки видали.—Давай утечемо.—Маня гаряче дихає мені в підборіддя.—Давай?—Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть...—Хай скажуть! Нам-то що?—Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі —хто куди.—Тоді я тебе дожену,—шепоче вона ще раз те, що вже казала.—А Василь?—Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся.Ми знову підтанцьовуємо до гурту —не я, а вона, я просто йду.Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні відтопольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли —місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали напівніч.—Пора ком на хауз!1 —оголосив Силка.—Тепер аж до тої неділі.1 Ком на хауз —перекручений німецький вираз «йти додому».434 Він одніс у двір балалайку (обидві вони його, теж від братівзосталися), накрив біленьку Соню шинелею так, що вона всясховалася під нею, і пішов проводити додому та розповідати дорогоюпро дивовижні країни за горами та океанами. Завтра він розкаженам, про яку саме країну розповідав Соні і як Соня дивувалася. Вінрадіє, коли його слухають і дивуються.Василь Обора взяв Олю Єхнич і попрощався з нами:—П’ока!А ми втрьох зосталися. Василеві Кібкалові йти під гору, він живенедалеко від Штокала, а Мані й мені —до мосту.—Що ж, пішов і я,—кажу.—Щасливо. Ти не йдеш, Маню?—Іду. Я сама боятимусь...Але Кібкало міцно тримає її за стан і дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Мані каже:—Я проведу. Чого ти боятимешся?—Пусти, Васю! —проситься Маня улесливо.—Тобі ж зі мною не подорозі. Тоді ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш...—Чого б я боявся,—гогошиться Василь і повертається до мене зісвоїм гребенем на пілотці.Відходжу геть. Але сьогодні мені не так легко йти, як було раніше,коли Кібкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогодні мені болить ітисамому. Не знаю, що робити. Вернутись і просто вирвати Маню з йогорук,—так вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить,—чийти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну йрегочи!Вже як одійшов далеченько, чую:—Василю, пусти, бо вдарю!Оглядаюся —біжить, вистукує черевичками, хустка біліє.Пристоюю, жду.—Ой, насилу вирвалася! —Маня швидко дихає і спершу бере менепід руку, потім прокрадається долонькою в шинельну кишеню, де ймоя рука, бере її м’ яко і тисне —От причина цей Кібкало! Такий свогоскрізь доб’ється, дарма що з виду —тяптя.—І тебе доб’ ється?—Ні-і, мене —дзуськи!—Ти ж сама до нього... смієшся якось так.Маня зупиняється. Я теж, бо руки ж наші в одній кишені.—Тож я наро-ошне! —вигукує вона посеред шляху сміхотливимшепотом.—Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне... А не люблюйого і на остілечки,—показує мені дрібненьких півпучки.—їй-богу! А ти подумав...—Хіба тебе розбереш? То «хі-хі», то «вдарю»...Маня сміється.435 —Ходімо, бо він ще доганяти здумає.—І зітхає.—От не везе мені звами...Ми рушаємо далі.Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то водному краї Замостя, то в іншому чути повуличках короткий лункийреготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжаютьодна одну, щоб не страшно.Маня живе від мене через п’ять хат. Коли я йду з училища, вонаабо виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько,потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто вхаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що —бачу.—Ходімо до вас у берег, на вербі посидимо.—Ходімо.Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою —доверби. Її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почавбратися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками:бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку —послухати, погратися, насіння пошеретувати...Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:—Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинувполу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла іобняла за стан.—Ой, те-епло! Теплий ти.—Коли б, під таким сукном...—кажу. Хотів погладити її руку, вжей підняв був свою і знову опустив: ще подумає —заграю.На річці тихо і зоряно. Під берогом, поміж лататтям плюскаєтьсядрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зеленіглечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть надні до весни. Їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже незелені, а червоні, з прозеленцем.Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькомупіджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцнішеобіймає мене.—Тепло? —питаю.—Лоскотно,—шепоче.—У шию лоскотно.—Пора б уже і йти, мені ще креслення робити.—А мені алгебру...—Це, якби не війна, ти була б уже .в дев’ятому класі?—А ти?—Теж у дев’ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло...436 —Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму водин клас...—Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука.—Сиділи б за одною партою, еге?—У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів. То вжепропащий: засміють і хлопці, й дівчата.—А що тобі креслити?—Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.—Навіщо?—Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.—А так, без креслення, хіба не можна?—Ні, треба, щоб точно, по розмірах.Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гарячеблищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зоряхволосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.—Поцілуй мене,—шепоче.Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець —чого ж туткритися, як це правда:—Я не вмію.Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів.Щоки їй горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.—От, а казав, не вмієш,—млосно шепоче Маня і знову вмощуєтьсяголовою мені на груди.Я таки наважився: погладив її руку.—Ти що не змерзла?—Ні...Маня міцніше обіймає мене за стан, горнеться і питає:—Скільки тобі вчитися в училищі?—Два роки.—А тоді?—На заводи пошлють. У городá, кажуть.Маня зітхає:—Тоді в армію...—Мабуть.—Я все одно тебе ждатиму. І з города, і з армії. Хоч і п’ять годів! —Вона рвучко підводиться і пильно дивиться мені в очі.—Віриш?Кажи, що вірю, бо я розсерджусь і заплачу. Я вже за тобою плакала,що ти такий...В очах у неї справді зблискують сльози.—Вірю,—кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало.Маня знімає з мене пілотку і закидає долонею мою чуприну назад.—А лоб який білий під чубом! Тобі вже можна зачісуватися вгору.Отак, отак,—пригладжує.—Ні, треба з водою.437 Водою, тоді гребінцем. А зверху пілотку.—Вона мовчить,куйовдить пальцями чуб.—Павлику... Чого ти такий несміливий? Ти зусіма такий чи тільки зі мною?Це мене зачіпає.—Розтапшá, еге? —питаюся.—Ні, ну...— Треба так, як Василь? Ухватив —і тягне... Тягни!..Несміливий! Я всі гранати, які тільки знаходив, перекидав —інаші, і німецькі. Тільки протитанкові не пробував, бо вона важка ішвидко рветься —через чотири секунди. А німця як за руку вхопив ікричав, коли він замахнувся на тітку Ялосовету сокирою за те, щовона не віддавала йому валянка приміряти? Він тоді так дав меніносака під бік, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив,щоб половинка зосталася?.. Правда, то все, може, згарячу, не знаю.Думаю так і раптом чую, як у повітрі прямо на нас щосьшурхотить. Одразу впізнав —грудка. Упав на Маню грудьми, аж воназойкнула. А по вербі за моєю спиною —бух! Так і є: грудка. Од греблілетіла.«Ах ти ж гад! Знайшов несміливого?! —і теж хапаю грудку, але невстигаю кинути —роздавив у руці.—Ах ти ж гад!»Від греблі шляхом потупотіло. Не через міст, а назад. А хто —невидно, поночі.Гнався, поки дух забило.А-а, не дожену: він довгоногий. І вертаюся назад.—Хто то? —питається Маня злякано. Вона стоїть біля верби змоєю шинелею в руках.—Та хто ж...—Беру у неї шинелю і вдягаюся.—Василь Кібкало, хтож іще. Шпигує...—Будемо йти вже.—Боїшся?—Та ні. Пізно. Лаятимуться дома.Боїться.Ми йдемо через наші грядки, тримаємося за руки. Серце меністугонить, плечі тіпає. Хай скаже спасибі, що не догнав!Виходимо поза хатою на стежку попід шляхом. У нас не світитьсявже: тітка Ялосовета знає, що в неділю я вибиваю на бубні і приходжупізніше, то не жде.—Далі я сама,—каже Маня і легенько, в’яло забирає свою руку змоєї. Вона йде до свого двору, а я стою і відчуваю, як пусто і тоскноробиться мені —нічого не хочеться: ні додому в темну хату, нікреслення робити; устану годин у три та й зроблю. Ішов би оцекудись, хоч і місяця немає... А куди? Ніколи зімною такого не було.—Маню! —гукаю тихо.—Не йди...438 Вона зупиняється і стоїть якийсь час нерухомо. Потім повільно-довільно вертається, опустивши голову. Підійшла близько, припала домене, хапає мою голову в долоні, і я чую на своїх щоках її мокрі вії ігарячі тремтливі губи.—Ма-аню, ану ступай додому! —чути від її двору, не голосно так,несердито. Мама. То —її мама.—Чуєш, Маню? Ось ти в менеподівуєш...* * *Почалися дощі. Зранку, в обід, увечері, вночі —щодня хлющить.Видно, за все літо провину спокутували. Шинелі наші не встигаютьпросохнути наскрізь, тільки нагріваються за ніч у хаті, а вранці, якідемо, парують до першої десь або до другої станції —і знову дощ.Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбіччях немає, тамбуло б твердіше. Сковзаємося, падаємо разів по три, доки до околицімістечка доплуганимося. А там уже кам’янка, там легше.Інколи нам трапляється машина —з Харкова, Полтави або з Лютенської МТС: «шевролоти», ЗІСи, півторатонки, «студебеккери». Мипіднімаємо руки, «голосуємо». Зупиняють —сідаємо, і коли машинапочинає десь буксувати, найчастіше супроти середньої нашої станції Осика, у крутому видолинку —пхаємо її, доки виїде; не зупиняється —чіпляємося. Військові шофери завжди беруть нас: мо’жаліють, амо’, за форму. Вона ж майже однакова з їхньою, тільки ми вчеревиках із «кльошем», а вони в чоботях і галіфе.Першим підчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Підгорою, коли шофер перемикав швидкість, учепився ззаду за борт,дриґнув товстими ногами в повітрі й опинився в кузові. Тільки рукоюнам помахав.Деремося кам’янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, непобоявся, що давно нам пора було б до цього додуматися.—Це ж проїхали раз —уже відкинь від чотирьох з половиноютисяч дев’ять кілометрів. Удруге —ще й дев’ ять!—вигукує Силка.Зійшли на гору, а Обора лежить на листі під кленом, підпершидолонею голову.—Чого ти? —дивуємося.—Зігнав?—Ні. А що мені за інтерес с’амому їхати?І ми поклали собі, що тепер будемо підчіплюватися усі гуртом. Хтоперший вскочить у кузов, той подає мені руку, бо я не дістану доборта. Я то дістаю, як іде «студебеккер» або «шевролет»: у них заднійборт низький, з ланцюжками по боках, та й буфери великі —за щосьта вчеплюся. Спершу можна за буфер або ланцюжок, а тоді вже й заборт.439 Ми добре знаємо свою гору: де шофери перемикають швидкості зчетвертої на третю, де з третьої на другу і з другої на першу. Правда,це залежить ще і від того, навантажена машина чи порожня, але минавчилися здалеку, по мотору впізнавати: така чи така. Зістрибуємо врайцентрі біля олійниці: там найбільші вибоїни, і шофери завждипригальмовують перед ними.Трапляються й злі. Один вивіз нас на гору, розігнав машину —радіємо: їдемо! А він раптом —тиць на гальма! Ми посплигували —іврозтіч. Хвилин десять ганявся за нами з корбою в руках. «Ви,—кричить,—борт мені одломили на тому тижні! Я вам покажучіплятися!..» Гукаємо здалеку, що то не ми, що то він переплутав.Свариться корбою і зло шкіриться. Тільки він до кабіни —ми зновупідходимо. І як би не рвав змісця —вчепимося. Але таки доїхалишвидше, ніж дійшли б! Ми прозвали того шофера Фріцом, бо на ньомубула жовта шкіряна шапка з козирком.Василь Кібкало теж простягає мені руку, як підчепимося, разом з Оборою та Силкою, але я її, після того вечора з Маною, не беру.Другого дня дорогою до училища придержав його за рукав, докихлопці одійшли далі.—Ти вчора груддя кидав? —питаю.—Яке груддя? —поставив брови-кілочки вгору.—Чого б це я йогокидав? Я спати пішов.Чую по голосу, бачу: бреше він. І після того за його руку нехапаюся. Не сяду —пішки дійду.Тепер він підлизується до Василів —виносить їм уранці і ділить натрьох пиріг або окраєць перепічки: в нього батько машиністом білямолотарки...Добре було у вересні та на початку жовтня. Виходимо з дому оп’ятій годині, а надворі уже видно чи розвидняється. Тепер нампочинає розвиднятися під райцентром. А то поночі йдемо: один заодним, вервечкою, слід у слід, і міняємося місцями —або Василіпопереду, або я. Робимо протопти наосліп, навпомацки.На теоріїнічого, встигаємо за півдня відпочити. Коли ж практика,тоді цілий день на ногах: пиляємо, свердлимо бормашиною, ходимо вкузню молотобійцями, а треба —заготовляємо поковки для зубил,молотків, плоскогубців, хвостовиків для мулярських кельм.У мене і ще в десятьох наших —молоток. Майстер видав намнайкращі, найновіші терпуги: багато пиляти —чотири плоскості ібойок п’ятий. Руки вже звикли, не болять, а от ноги...З теорії в мене все чотири й п’ять, окрім креслення. Я тоді вночіпоспішав, порушив розміри, понаплутував. Далеко було від менекреслення тої ночі. Все далеко було: і тітка Ялосовета, і училище,навіть тато, про якого я думав щодня, бачив його останню усмішку ісльози в очах; чув його слова до тітки Ялосовети: «Лесю, рідна, доглянь 440 хлопчика, як не вернуся. У нас же з ним ні кровиночки рідної немабільше, тільки ти, Лесю... Хороша, люба, спасибі тобі, що стріласянам». Він так і сказав: н а м ...Тітка Ялосовета засвітила обидві гільзи —і петеерівську, і змалокаліберної зенітки, щоб видніше було мені креслити. Недопомогло.—Довгенько ти сьогодні. Грали? Я виходила, то не чути було.Тільки у березі хтось гомонів коло верби —не впізнала.—То ми з Манею.—Ви?!Навіщо б ото прикидався? Упізнали ж, я ж по тому, як вонидихають, знаю, що в них на думці.—Ловка дівчина,—помовчавши, каже тітка Ялосовета.—І з лицятака ласкава. Все й здоровкається до мене: «Здрастуйте, тьотю Ялосовето!» І червоніє.—Лягайте, то, може, хоч ви не заспите завтра. Чи воно вжесьогодні почалося...У нас немає годинника. Був, доки хату не підкинуло, ще й дзвонив,хоч і потихеньку

Пошук на сайті: