Григір Тютюнник - День мій суботній (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx86 Кб2101
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2233 Кб1514
Дивіться ж, який дорідний хронець —якмакогони! Сама б їла, та грошей треба...Тинявся якийсь молодик, тримаючи кінчиками пальців дві жовті-прежовті мочені груші за довгі хвостики, видно, з тих, що вивчаютьжиття народу. Пішов до молдаван-винарів, а звідти поринув у рядивже без груш...Жінки з величезними плетеними кошиками, з яких виглядалиплити мороженої риби, ходили понад рибними прилавками й казалиодна одній захоплено:—А канбали!..—Е, я її противлю. Таке однооке —чортій-що. Я ось хека нагатилакошик, на тиждень буде смажити...Стояв інвалід на милицях, обвішаних мишоловками, іприпрошував неголосно:—Купуйте мишоловки, кому треба, залізні, вічні мишоловки!А в найглухішому кутку базару, де завжди походжають стареньків’язальниці й продають з-під поли в’язані дитячі шапочки,шкарпетки, рукавички тощо, де гендлюють усякими недоносками,хвацько, весело гукали:—К-хому, протез-два-п’ ятдесят! Ну?! Нак-кидайсь!Я пішов на цей голос. Чого-чого, а такого товару мені на руках щене доводилось зустрічати. Протезом торгував червонощокий чоловічокна дерев’яній ступці. В нього були швидкі й трохи нахабні очі.—К-хому протез? —питався він і дивився в очі перехожим звідвертим викликом.—А який же з нього толк? —підступивсь я.—Який?І —здивувався дядько.—А ось, ось, ось! —Він швидкоперебирав тремтячими пальцями новенькі ремінці з нікельованимизастібками.—Це що, не товар, скажеш? Найкращий рант, якщо ти вцьому ділі тямиш.—Випити хочеться? —спитав я прямо.484 —Хочеться,—з не меншою прямотою одказав він і затис протезпід пахвою.—Пригостиш?—Пригощу.—Тоді ходімо, я знаю одну контору, тут недалеко.—І вже йшовпоперед мене, веселенько постукуючи ступкою.—Ти що, теж учораперебрав? Ха-ха! Я ж бачу, що очі з димком!«Кляте вино,—подумав я.—Та ще з ким випите!» А йому сказав:—Перебрав.—Ну так я і знав! —зрадів він.Я вже помічав, що найгіркіші п’яниці дуже радіють, коли бачать,що й «культурні» випивають нарівні з ними. Це схоже напобратимство людей. Якось, бувши в лікарні, я помітив, якздружуються люди, що перенесли однакові операції, чи хворі наоднакову хворобу. Це —те саме, тільки в іншому варіанті.У смердючій забігайлівці нам налили п’ятдесят і двісті, причому «товариш» мій образився, що я взяв собі менше, і навіть долив меніграмів п’ять із суто компанійської солідарності... Коли ми випили йзакусили пиріжками з капустою, які пеклися, певно, тижнів два тому,я сказав йому:—Оце похмелилися і йдіть додому. Не продавайте протез, вінвамсамому здасться. І потім, незручно: ідуть люди, дивляться й думають,що не скрута вас привела з цим товаром на торг, а чарка.—Правильно, друг! Чарка. Ну ти не думай, я не з тих, що алкаші.Ні-ні. Повір. Віриш? —Він уже сп’янів. Умить. Але я сказав:—Вірю, друг. На все краще.—І пішов, упевнений, що вінвернеться назад.Коли я вже скупився і шукав лише квіти, то знову почув з глухогокутка базару:.—К-хому-протез-два-п’ятдесят! Ану не штовхаться! По черзіпідходь!..І так зі мною завжди: хочу як краще, а виходить на гірше...У квітковому ряду зустрівся мені Степан Очеретько. Він вимахувавдовгими тонкими руками й казав тітці, що торгувала сон-квітами:—Ну, як-таки так, тіточко, трави травою, а ви півкарбованцягнете! Бога побійтеся!—Всі квіти —трава, незворушно одказувала йому тітка, видно, зприміських, бо сільські жінки м’якші, жартівливіші й поступливіші,—А богом ти мене по лякай, його вже давно немає.Я поторкав Степана за плече й сказав, сміючись:—Ходімо далі. Ця тітка з того поріддя, що торгувало колись Ісусовим волоссям.Степан мені зрадів, обняв, як завжди розчулено, а квіткаркасказала:—Нахали!485 Ми зареготіли їй у відповідь, купили в якогось хлопчика зсором’язливими очима пролісків —ах, як вони пахли талим снігом івологістю березового кореня! —і рушили шукати Степанові путящоїкартоплі. Я повів його до знайомого діда, який торгував «елою з Остра». Так я його й прозвав, бо всякому, хто допитувався, яка внього картопля, старий одказував, необразливо посміхаючись: «А випокуштуйте.—Івже серйозно, навіть дещо звисока, додавав: —Ела з Остра!»Біля старого ми застали чергу і якогось дивака, зодягненого,незважаючи на раннє весняне сонечко, по-зимовому, в модній шапціз козирком і з не менш модним великим портфелем у руці. Він утиравпіт і дуже голосно гнівався:—Що за чортів батько! Оббігав увесь базар —ні в кого немаєпідходящої картоплі! А чому? Розледачіли селяни, роз’їлися, у картиграють, самогон жлуктять, телевізори дивляться... Безобразія! Оце увас, хазяїн, нічого, по-моєму. Чи як?—Нічого,—мирненько відказав старий, помовчав, накладаючикартоплю на ваги, і закінчив: —Тільки якби я, товаришок, зав’язавсягалстуком та взяв у руки оте, що ви носите,—він кивнув на великийпортфель,—то й мене б тут не було...В черзі засміялися, а «товаришок» перестав утирати піт, зніяковів іпроказав:—А ви, дядьку, бачу, із тих, що за словом у кишеню не лізуть.—Е, синок,—мовив старий, не зводячи на нього очей,—якби я закожним словом у кишеню ліз, то вже б давно кишені пообривав клихій мамі...Ми з Степаном весело переморгнулися, бо вже говорили колись проте, як влучно і просто вміють дядьки приборкувати зухвалих розумак.Потім іще ходили по базару, з ряду в ряд, просто тинялися, і Степан розповів мені черговий свій сон:—Такий печальний сон, ти знаєш... Наче прокидаюсь я, в кімнатіповно сонця, а по підлозі повзає величезний краб і ріже своїмиклешнями новий мій плащ «болонью». Отако: клац, клац, клац —тільки клапті летять... А я лежу, дивлюся, й так мені шкода тогоплаща, що аж заплакав! Прокидаюся, висить мій плащ цілий-цілісінький. То так зраділося... А це думаю: чи не зріжуть меніпрогресивку?Я втішив його, що цього не станеться, бо знав, що він трудяга, ініколи не було такого, щоб він чогось не доробив навіть за інших —така в нього вдача.Тоді я розповів йому про свою бесіду з Калінкіним.Степан тихо посміявся й спитав:—Як ти думаєш, принесе чи не принесе?486 —Принести, може, й не принесе, а прислать не забариться. Аджедіватися йому нікуди. Тут, як то кажуть, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Треба ж провчити хоч одного пройдисвіта! І потім ще одне. Я ніколи не забуваю свого приниження, і не вибачаю тим, хто змусивмене до цього. Це, знаєш, той камінь Сізіфа, який я котитиму все своєжиття.—Ти знову надумав щось? —тихо спитавСтепан.Хто-хто, а він мене таки добре знав. Адже ми п’ять років спали вінститутському гуртожитку голова до голови, п’ять років ділилисяостанньою копійкою і найпотаємнішими думками своїми.—Так. Я поїду, Степане, звідси, поїду на село вчителювати. У найглухіше село, аби тільки були там хоч маленький лісок і річка, а неголі обрії.Степан засмутився й мовчав. Він провів мене до початку Узвозу.Там ми пристояли трохи, вдихаючи запахи ще чистої молодої травиціта оживаючої дерези попід кручами, і, потиснувши один одному руки,розійшлись: я подерся на гору, Степан повернув назад. Пройшовши здесяток кроків, я обернувся, відчуваючи, що Степан зробив те жсаме, і не помилився: він стояв з опущеними од авосьок з картоплеюплечима, дивився на мене, і я здалеку відчув, скільки смутку в йогоочах, я усміхнувся йому і підняв руку з пролісками.Степан кивнув і пішов серединою бруківки, вже не озираючись.Я зрозумів, що думав Степан, коли проводжав мене, і що, мабуть,сказав би, якби ми менше знали один одного. Він пораяв би сходитидо шефа і, використовуючи його земляцьку прихильність, попросити,щоб добився дозволу жити мені в цій узвозівській кімнатці. Адже внього є відповідні зв’язки, авторитет і т. п. Ні, ні, Степане. Нікуди яне піду і нічого не проситиму. І річне в тому, що Іван Захаровичзрозумів моє ставлення до новоутвореного музею великого вченого.Річ у тому, що якби колись він зустрів мене, як я повертався зсвинарника, то не спитав би, чому на мені такі старі куфайка йчоботи і чому я такий малий виріс —він спитав би, що в мене вкишенях...Дома на мене чекав лист від мами, і я зрадів, бо ні від кого неодержував таких заспокійливо цілющих листів, як від мами. Пишевона без усяких граматичних умовностей (читаючи її листи, я вже самрозставляю крапки, коми тощо, крім чотирьох-п’яти знаків оклику,які вона неодмінно виводить товстими кілочками після слова «здрастуй»), думки її абсолютно розковані, немов не пише, а гомонитьдо мене з хатини, пораючись коло печі.«Здрастуй!!! сину мій, Миколко. Ти, як я купила отоді поросятко,казав, що воно хороше буде, їстівне й веселе, а воно ні к трясці —гурчить та й гурчить, що не понесу, не їсть, а тільки смокче. А як жети там, синочку, чи є хоч їсти та вдягти? (В армію, а потім і в інститут 487 вона писала мені: «Чи ти ж хоч наїдаєшся?»). Снився оце недавно, щохворий, то може й справді, не дай бог? Воно ж таке: про що думаєш,те й сниться. А я тільки про тебе й думаю. Хіба ото роблю щось, тоді жпро роботу й думаєш. У нас весна, тепла та гарна як невісточка. Лукивже залило аж по сосну, а місцями й сосну залило. Ходила оце вчора,дивилася, то й шишки плавають і сушнячок такий, що якраз у піч,горів би, як солома, а так пропаде, з повінню піде кудись. Тепер менівеселіше: то в дворі прибираю, то листя в садку згрібаю та палю, тооце грядочку під квітник скопала. А зимою страх як сумно було. Снігупонамітало, бурульок понавішувало... Глянеш у вікно, а вони, якоградка. З покрівлі курить, наче дим. Ще згорю, думаю. А воно —сніг. Знаю ж, а страшно. Що то воно, як сам у хаті сидиш. Ото тілький розваги, що сусідський Васько. І досі з соскою ходить. А вже жчетвертий годок йому. Стоїть, було, зимою в пальтечку, у валянцях, ушапці теплій, а в роті соска. То й обізвешся: «Здоров був, Васько!» Вінвитягне соску, скаже «дластуйте» —і знову смокче. А ти її колись і врот не брав. Що дамо, то ти й викинеш і викинеш. Та воно й краще,менше сміття в рот нанесеш. Колись, як я ще малою була, тих сосок іне знали. А тепер усього понавидумували —і сосок, і бомбу таку, щодесь як упаде, то й землю переверне. Колись такого не було, та й жилиж люди.

Бачила вчора бригадира, питаю, коли орати почнуть, а вінсміється й каже: «Хіба вам, тітко, не однаково коли? Вам якпенсіонерові в останню чергу оратимуть!» Отакий! А я ж йому, як щемаленьким був та ходив до молотарки підобідувати з матір’ ю (я тодісаме кухарила), все, було, й підсиплю їм густішого, все, було, йпідсиплю, бо шкода, мале ж іще. Ну, та нічого, йому теж колисьтикнеться, як постаріє. Адже ж і він колись буде пенсіонером, бодаййого не діждати. Ходила вчора одвідувати діда Трохима, пирогівгаряченьких понесла та яблук квашененьких, м’які такі, і беззубомуможна їсти. Негодящий дід. Йому вже полежать би, оддихнутьстарістю, а він грушу посеред двора пиляє, помаленьку так, чирги-чирги, та й закуняє проти сонця, тоді прокинеться та знову чирги-чирги... Кажу: «Вам би, діду, вже й годі отак ворочаться». А він: «Докиворочаєшся, доти й живеш». Теж правильно. Шкода буде діда, якумре. А колись же такий веселий був, співучий та танцьовитий —куди твоє діло! Отак живеш, живеш, та незчуєшся, коли й життямине. Ну, годі, а то я все про себе та й про себе. Сказано, старе —якмале, все щось белькоче та й белькоче. Як же твоя кватиря? Такхочеться подивиться на неї хоч одним оком. Ти зразу всієї меблі некупуй, а по одному, бо де ж тих грошей набратися. А як по роботі?Дивися ж там, шануйся, слухай начальства. Слухняного, кажуть, і богслухає. Оце писала тобі вчора, та ще й сьогодні півдня прихватила, бопоганий з мене писар: півлисточка доки напишу,то вже й руказаболить, оддихаю, тоді знов сідаю. А тепер понесу вкидати, попрошу 488 Дмитра-поштаря, щоб адресу написав, бо я як нагордзяю, то ще й недійде. Цілую ж тебе, синочку, тисячу разів. Може, й не все написала,що думалося ночами, ну, та вже що написала, те й читай, бо новинвидающих нема.Твоя мама»...Я прочитав листа, сів на Потаповича, від чого він застогнав яктяжко хвора людина, і сидів так хтозна-поки. Мені уявлялося село, вякому я незабаром опинюся, старенька баба, до якої мене поставлятьнаквартиру... У неї обов’язково буде такий старий, як і вона, пес, щовже ні гавкати, ні їсти не може нічого, крім побовтюшки, а вночіпостогнуватиме в своїй халабудці, як он той, що в сторожа Андріївської церкви. Бабуся готуватиме мені їсти те, що й собі, іказатиме щоразу, як мама любить казати: «їж, синок, на здоров’я.Може, баба й не такого наварила, зате багато!» Я рубатиму їй дрова,носитиму воду, а вечорами сидітиму над планами уроків або над Плутарховим «Порівняльним життєписом»...А мама тим часом житиме самотиною. Я, звичайно, міг бивчителювати у своєму селі, але туди не втовпишся: стоїть воно надбольшаком, до обласного центру двадцять кілометрів, кругом ліси,луки, річка —з таких сіл прислані вчителі не тікають, а залишаютьсяназавжди, навіть молоді.Сонце вже давно зайшло за протилежний бік будинку, і в моїйкімнаті оселилася приглушена, червонувата від стін, пофарбованихколись у темно-вишневий колір, півсутінь. Я переодягся в домашнє йзаходився смажити на своїй кустарній плитці картоплю —«елу з Остра». Обидві мої конури —«зала» і «передпокій» —наповнилисяпахощами гарячої олії, замки на чемодані в кутку тьмяно блищали,мов два квадратних ока, дерев’яний волик на лутці сумно дивився намене, здавалося, він ось-ось зареве потихеньку. А Потапович похмуроспостерігає за тим, як я ходжу з кутка в куток, розганяючи плечимагустий цигарковий дим.Галя, думав я, що їй сказати, як з нею принаймні попрощатися?Адже я не знаю її, а тільки відчуваю в ній щось рідне, дороге мені,може, найдорожче. Не буду ж я пояснювати їй, що посмішка могобезпосереднього начальника ображає мене, як подачка, що бігати йвибивати, словами Калінкіна, ордерок і прописочку я ніколи нізащоне стану, бо вважаю це принизливим, несумісним з людськоюгідністю. До того ж наші з нею стосунки... їх, по суті, немає.

Адже миспізналися лише очима, обізвалися одне до одного душами. Чи, може,така вона і є —любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живев отій прекрасній миті, яку не можна зупинить?..Почалося це з того несподіваного для мене вечора, з тої ожеледі,синьої в сутінках і жовтуватої у світлі з вікон на Узвозі. Якось,повертаючись з роботи вже при ліхтарях, я наздогнав на Узвозі, якраз 489 супроти церкви, дівчину з важкою поштарською сумкою за плечима.Дівчина горбилася від своєї ноші і ступала обережно, щоб не впасти,бо саме випала ожеледь. Я не належу до тих бідових залицяльників,що можуть зупинити дівчину на вулиці й завести з нею балачку. Я просто хотів їй допомогти і, порівнявшись, сказав: «Добрий вечір!Давайте я піднесу вашу сумку». Дівчина обернулася, і я побачивблискучі наполохані очі —не такі, як мені їх робить наша Люся-референт, а справді наполохані, зеленкувате при негустому світліузвозівських ліхтарів волосся, що вибилося з-під хустки на лоб та нащоки, і бліде, теж зеленкувате обличчя втомленої людини, «Спасибі»,—сказала вона непривітно і прискорила крок. Я хотів узяти її підруку, щоб вона не впала, заспішивши на слизькому, потім подумав:«Вона мене не розуміє, то ще перелякається, чого доброго». І облишивсвій намір, але руку тримав напоготові, ладен підхопити її щомиті.В наш під’їзд ми зайшли разом. Дівчина відімкнула секціюпоштових скриньок, пересунула сумку з-за плеча на груди і сталашвидко, вправно розкладати пошту.«У п’яту немає нічого?» —спитавя.«Нічого»,—тихо відповіла поштарка і ще раз наполохано зиркнулана мене.Вона не була вродлива. Обличчя бліде, як трава під каменем, губипошерхлі й, здавалося мені, трохи коверзливі, руде волосся з-підхустки стирчить, наче воно з тонкого жовтого дроту, тільки очі —може, тому, що з виду вона така непоказна —здалися менінезвичайними. Було в них щось дуже смутне і водночас лагідне,смирне. Про дівчину з такими очима кажуть: славна.Вдома я повечеряв, чим було, що знайшлося в «холодильнику», і сівза якусь книжку —мені завжди подобалося читати в своїй тихійкомірчині з одною лампочкою під високою стелею і тоненькимитінями від павутинок по кутках. Але на цей раз не читалося. Я спіймав себе на тому, що мені хочеться думати про дівчину-поштарку.Чому мене вразили її очі, що в них заховано? Чому вона, незважаючина свою молодість (їй можна було б дати не більше двадцяти), таканасторожена? Інша б хихикнула, стрельнула очима, може, й сумкувіддала б, а ця тільки лякається...Другого дня я знову наздогнав їїз повною сумкою за плечима (видно, кінець моєї роботи збігався з розносом вечірньої пошти), цьогоразу біля входу до нашого під’ їзду, привітався, придержав двері, абивона пройшла, і мовчки рушив по сходах мимо вітража до своєї келії.«Вам є лист»,—почувя, і серце моє враз застугоніло.490 Я обернувся. Вона стояла на першій сходинці, хоч поштовіскриньки були коло парадних дверей, і тримала в руці конверт. Я зійшов униз, взяв простягнутого листа, дівчина дивилася собі підноги, і сказав досить сухо:«Спасибі. У вас хороша пам’ять».Вона швидко глянула на мене знизу вгору, і в очах її було стількисором’язливості, що я спитав м’яко:«Як вас звати?»«Галя»,—прошепотіла вона, не підводячи очей, повернулася ішвидко пішла до скриньок.Того вечора я довго сидів на лутці, не роздягаючись, не вмикаючисвітла, бо в кімнаті і так було видно од надвірного ліхтаря, і дививсяна вулицю. Батарея під луткою гріла мені ноги, у під’їзді, як завжди,бренькала гітара, біля стовпа під церквою борюкалися на снігубезпритульні пси, і я почував себе дуже самотнім.Уночі мене лихоманило, я вкрився поверх ковдри ще й пальтом, алевсе одно було холодно, то підвівся, увімкнув плитку і поставив її колорозкладачки. Стало ніби тепліше, я лежав і дивився, як спіраліпоступово стають із червоних темно-вишневими, потім білими. Вонинагадували мені мішень, яку я колись так і не навчився «поражать вдесятку»... Найбільшим моїм досягненням була дев’ятка. Десятка —цеякщо влучиш людині просто в серце, а дев’ятка —якщо тількизачепиш його... Але ж все одно смерть! Дев’ятка, десятка —яка,зрештою, різниця, якщо все одно смерть. І за дев’ятку, і за десяткуставлять однакову оцінку, бо —в серце...Сердце, сердце, тебе бы для счастья Чуть грубей, чуть спокойнее быть,—пригадалися рядки з вірша мого однокурсника по інституту, і яповторив їх кілька разів.Мимо вікна внизу по тротуару, що відтав після ожеледі, жвавоцокотіли чиїсь тоненькі підбори: вгору-вниз, вгору-вниз... Я лежав ідумав: а от Галя не наважилась би так зухвало вицокувати підборамипід вікном хворої людини...Наступного дня мені стало ще гірше, температура підвищилась,певно, десь до тридцяти дев’ яти, в очах мріли жовті кружала йстрашенно хотілося пити. Я вдягся, ледве тримаючись на ногах, іпоплентався в аптеку по аспірин.

Дорогоюподзвонив з автомата в Товариство і сказав, що прийти на роботу не зможу. Я навіть буврадий, що захворів, тепер кілька днів лежатиму і обміркую, що даліробити.491 Увечері забіг Степан. В очах його було стільки тривоги й співчуття,що коли він обережно, аби не протнути дюралеву розкладачку, підсівдо мене, я легенько стиснув його плече й сказав зворушено:«Спасибі, Степане, що одвідав».Він зрозумів мене, закліпав вологими Христосовими очима,заметушився і, вхопивши плитку, поніс її у «передпокій» до розетки.«Зараз я тобі таку ласощу сотворю,—сказав,—що ого-го-го.Вечерю богів!»Їсти мені не хотілось, але я змовчав.«Я й знав, що з тобою негаразд,—гомонів Степан, порпаючись у «холодильнику»,—бо приснилося, наче ти джигітуєш на чорному коні.А кінь —це ж ясно: хвороба. Моя мама страх боїться, як наснятьсяконі».«То тебе кінь сюди й привів?» —спитав я, усміхаючись.«Ні, розумієш, я подзвонив тобі на роботу, а там кажуть, що тихворий. Кінь —то таке... Може, він мені й не снився, а тількипривидівся, якя вже сюди біг. Зі мною таке часто буває».Любий Степан. Він ніколи не збреше, не прикрасить себе словом, аскаже так, як було, хоч те часом і не на його користь.І мені пригадалося, як одного разу Степана, відмінника йперсонального стипендіата, «погнали» з іспиту по історії середньовіччяза те, що він, рятуючи нашого однокурсника Шурка Хоменка,помінявся з ним білетом, бо Шурко «горів». Викладач помітив цюнехитру операцію і вирядив обох. Шурко, почервонівши, вийшов, а Степан зупинився біля викладачевогостолика й рішуче сказав:«Ви не колективіст, Олексію Самійловичу. В армії нас три рокивчили допомагати товаришеві словом і ділом, якщо йому важко. А ви... Ех ви! Хоменко тиждень перед цим хворів, як вам відомо, і невстиг підготувати всього матеріалу. Тощо ж йому —залишатися безстипендії?»Я ніколи ще не бачив Степана таким відчайдушним, як того разу.Він, не питаючи дозволу, взяв зі столу інший білет і без підготовкипочав відповідати. Але викладач не схотів його слухати, поставив «трійку» й попросив залишити аудиторію. Потім відповідав я. Верзвсяку нісенітницю, аж доки не заробив трояка. То була солодка трійка —трійка солідарності! Ми, звісно, були не праві, але щасливі, навітьвлаштували гуртову вечерю з дешевим вином...Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають, як виклик абонерозумну вихватку, безпосередність вважають наївністю, авразливість —слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тодіпро нас казали б, що ми сильні натури. «Приховуй своє життя» —вчили древні філософи. Ні, Степане,важливо за всяких обставинзалишатися із відкритими душами —тільки тоді ми не оглухнемосерцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших.492 Ми вечеряли смаженою на олії цибулею, навіть випили зподарованого мені «Вакхом» срібного стаканчика, після чого я відчувсебе ще гірше, але те було байдуже: адже ми змову, як і в інституті,разом!Мені не покращало й назавтра. До того ж на Узвозі, якраз супротимого вікна, знову знімали фільм. Гули машини, ревів авіаційнийдвигун-вітрогон, кричали в мікрофон:«Бабшка! Бабшка! Не дивіться в камеру, не усміхайтесь, умоляювас. Почнемо спочатку».Я встав і підійшов до вікна. На бруківці, метрів за сорок відкамери, біля якої товпилися актори у формі білогвардійськихофіцерів, стояла знайома мені бабуся у довгополому заяложеномупальті, запнута хтозна-колишньою хусткою. Ця бабуся щоденношвендяла нашою вулицею з в’язкою якихось дощечок або з сіткоюпляшок та банок за плечима і завжди п’яненько гомоніла сама до себе.На Узвозі її звали Розочкою.

Напевно, вона втекла з притулку длястарих «на свободу» і тепер промишляла всячиною. Розочка й заразбула з в’язкою дощечок.«Сніг!» —гукнув режисер у мікрофон, і це прозвучало, як «Понеприятелю!». Заревів авіаційний двигун на колесах, шаленозакрутився пропелер, сповнюючи вулицю пронизливим свистом, аробітники стали швидко, як у німому кіно, кидати лопатами сніг употужний струмінь. Сніг полетів назустріч бабусі, вітер шарпнув полидовгого її пальта... Мабуть, цей кадр називався так: «Заметіль,Самотня бабуся з в’язкою дров».«Мотор!» —знову гукнув режисер, і це прозвучало, як «Вогонь!»Бабуся подерлася на Узвіз, але, порівнявшись з камерою —тут,певно, мав бути крупний план нещасної жінки,—обернулася до неї йбеззубо усміхнулася просто в лінзу!«Стій!» —розпачливо заволав режисер.—Бабусю, я ж вас просив:не усміхайтеся! Свою чарівну посмішку ви подаруєте нам післязйомок. А зараз ваше завдання йти і більш нічого. Розумієте? Я доплачу вам ще трояк, тільки не посміхайтеся!»Бабуся кивала головою і не посміхалася.Я ліг, бо мене тіпало.І знову ревів двигун, і знову був «Сніг!», «Мотор!»...Ввечері до мене тихенько постукали. Я подумав, що це тітонька Дуся —вона вже п’ ятий день навідувалася після роботи,—носила чайв усяким вілляй та варенням,—накинув одяг і відімкнув дворі. Заними стояла Галя.«Пробачте... —ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись, як і тоді,коли наздогнала мене з листом, собі під йоги.—Там була повнаскринька, й мені вже нікуди класти пошту вам...»493 Я взяв з її рук жмут газет і журналів і сказав хрипко (завжди менізраджує голос!):«Заходьте, перепочинете трохи».«Ні-ні»,—злякано, видихнула вона, швидко, спідлоба, зиркнуламені в очі й побігла східцями вниз, а я стояв у відчинених дверях, вяких гув протяг з під’їзду, і вдихав холодний запах новеньких газет з їїсумки —так я вдома вдихав у присмерки пахощі матіоли, политоїстуденою колодязною водою...От і все, що було між нами.Після одужання я ще не бачив її. Заходив кілька разів на пошту,щоб хоч глянути в її очі, такі рідні мені... Та марно: Галі не було.Дізнався тільки, що вона знедавна працює на «телеграмах», тобторозносить телеграми, і застати її важко.Але завтра, в неділю, я неодмінно знайду її. Стоятиму під поштою зранку до вечора. Бо не вірю, щоб зустріч наша була випадковою....Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церквіжовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікнакрізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою —то впалана неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашимбудинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихоюстарого вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їхжовтим прощальним пилком...За стіною почали сваритися мої сусідки:«Ти знову купила іржавий оселедець?! —верещала Лідія Костянтинівна.—Хіба ти не бачила, що в нього вже голова відпадає?!»«Піди купи кращого!» —як завжди, з холодним викликомодказувала донька, сердито стукаючи по підлозі своїми товстимипідборами.Скоро вона заведе своєї «Как мне бы-ы-ыть...»Я швидко вдягся й пішов на кручі, через двір, мимо довгого рядухлівчиків з усяким непотребом, човнами й мотоциклами. Попідстінами хлівчиків уже зійшла молоденька кропива і тихо пахла увечірній вологості. Поміж густими кущами дерези на схилах ужезаплуталася лагідна просинь.А низовою вулицею ще текла ріка жовтого пилу і в ньому снувалималенькі люди.Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червопе і такеврочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою.Але я не знав давньогрецької і йшов поміж кручами, тихо шепочучи:«Awe sol, awe sol!»1. Скоро я вже не добачу тебе з цих круч... Але ж тиоднакове всюди».

1 Слава сонцю, слава сонцю (лат.).

Сторінка 8 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>

Пошук на сайті: