Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.docx)Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.docx35 Кб623
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.fb2)Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.fb266 Кб504

 

Григір Тютюнник

ЖИТІЄ АРТЕМА БЕЗВІКОННОГО1

1 Повість залишилася незакінченою.

 Земля була ще холодна, вишні саме зацвітали —де-не-де квіточка —після вітрів весняних з льодом. Артем стояв біля тину, зіпершись нанього ліктями й грудьми і звісивши на вулицю обидві руки, схожі налапи великого звіра. Стояв босий, у куфайці, ватяних штанях,зав’язаних унизу біля кісточок поворозками, і в шапці: звикла головаза зиму до тепла, не знімалася шапчина (шістдесят четвертий розмір),обшита рудим дерматином. Артем не знав йому назви і казав людямпри нагоді:—Добрий товар попався, пеемаш. Кожеміт. Шістнадцяту зимуношу, а зносу й не видно.Під крапчастим дощем Артемова шапка гула, мов бубон; у завірюхушепелявила, бо сніг об неї ковзався, а в мороз потріскувала у швах...Зараз шапка мовчала: тихо надворі було. Дощик, що пробігвулицею молоденьким галопцем, зник у полях за садами, і після ньогостала над селом блакитно-зелена прозорість: білий вишневий цвітзасвітився, набравши у свої чашечки роси, земля показала кожнусвою травинку майбутню, що вийшла на сонце зеленими жальцями,небо —усю свою голубінь, яка тільки в нього була, а на Артемовійшапці засяяли великі краплі з вишневого гілля. Те свято прозоростітривало однісіньку лиш мить, і знову став день як день: вишні тількицвіли, блакить померхла, земля зчорніла, і краплі на Артемовій шапціпогасли —буденно стало.Тільки в очах у Артема лишилося те летюче сяєво; дивилися вонидалеко в степ, і за степ, і ще далі, і ніщо того зору не могло б зупинити —стільки було в ньому непричетного до земних клопотів супокою.

І якби, хтось ізняв з Артема на сю мить його «кожемітову» шапку таприскородив гребінкою злежану під нею сивину, та накинув йому наплечі простору божеську одіж замість куфайки, щоб сховалися під тоюодіжжю руки-лапи, то був би він схожий на неголеного тижнів два Олімпійця.«Треба дістати з погреба машину та підучитися їздити, бо за зимувже, мабуть, забув, як і руль держать»,—подумав Артем (веснащороку будила в нього цю любу думку), і зір його далекий повернувсяз-за степу до двору, до «машини»: велосипед в Артема був. При згадціпро нього Артем одразу-таки хотів і до погреба рушати, алепередумав: шкода було кидати кубельце в землі, де він стояв і якезогрів своїми ступнями; весняна грязючка пошпигувала йомудрібними голками у п’яти, у пальці побуряковілі... «Хай кров поганяєод ревматизму,—міркував Артем,—щоб у колінах не крутило, як торік». Він чув, що люди, де грамотніші, лікуються грязями.

Ще й томуне мерзли Артемові ноги, що він добре поснідав: випив літровийкухоль чаю, завареного смородиновим гіллячком, і з’їв хлібину сірогом’якого хліба з Лохвицької районної пекарні. Хотів надломити щеокраєць і від другої, та шкода було починати її, то загорнув у рушник,щоб не черствіла —хай буде на обід. У смак попоїв і тепер чув, якшлунок його благоденствує, а, на губах витає смородиновий дух відчаю.Стежкою попід дворами —у кого штахет, у кого паркан дощанийвід вулиці, а в кого ще й досі тин —їхав велосипедом Борис, або, якйого звали ще, Бурис Кримпоха. Їхав повільно, не гнувся до керма, арівно сидів у сідлі, наче мав у спині залізну вісь; шия довга, худа ічервона, уся в дрібних прищах, як і обличчя. Супроти кожної хати Бурис пригальмовував, брався рукою за паркан чи штахетину і,ставши на педалях на весь зріст, заглядав у двір. Очі йому при цьомупильно мружилися, шия ставала ще довшою і червонішою від напруги —стриг чіпким поглядом усе надвірне майно: чи не лежить у когосьвільшечка або купка нової цегли, або ще щось таке, чого вчора уцьому дворі не було, а сьогодні з’явилося. Звідки? Де взято? А може, вхаті сваряться. Чого? Що кажуть? А може, гудуть над чаркою. Комумогорич? За що? А може, хтось когось там лайне, хоч і не злостиво, атак, по-буденному... Все те покладе собі у вуха Бурис, усе пропечатаєсвоїми сіроводянистими очима, і господар, який купив учора смеркому проїжджого шофера, скажімо, дві нові дошки та погано приховав, іне помітить уранці, що на кожній дошці стоїть по дві печаті Кримпошиних очей. У всьому селі, на всіх хатах і вікнах, на хлівах,погрібниках і повітках стояли печатки Кримпошиних очей, а у вухахжили розмови усіх односельці». Забачивши Кримноху, люди казалиодин одному: «Цс-с! Оно Кримпоха слухає!» або «Ходімо звідси, оно Кримпоха їде!»Такий удався чоловік.Кримпоха став і біля Артемового двору, взявся рукою за тин... алепомітив за вишнею Артема і посміхнувся до нього трьома сортамисвоїх зубів —костяними, залізними і золотими.—Здрастуйте, дядьку! —сказав Бурис і посміхнувся до Артема.Дивна була в нього посмішка: схожа на лисячий і вовчий оскалводночас.

Хтось навіть пустив чутку, що Бурис тими зубами радіо чує, імужики, хто цікавіший, у розмові з Кримпохою нахилялися до ньогоближче: чи не чути в його роті отого: бу-бу-бу-бу...Артем усьорбнув повітря товстими, ожинового кольору губами йодказав:—А здоров, синко, здоров. Нема в мене нічого нового. Нема.—Про що ви, дядьку?496 —Нема, кажу, синкó, в мене нічого такого в дворі. Шпоришпочинає сходити, так і той, поемаш, торішній.Бурис на те навіть очима не скліпнув.—А я став, думаю, чого це не видно дядька Артема? Думаю, чизайти провідати, мо’, захворіли...—Ще ні,—сказав Артем. Він знову дивився в степ і знову слухавсвої ступні —пошпигує грязючка, ганяє кров.І Кримпоха рушив далі.А Артем закурив цигарку з махорки та самосаду, пихнув нею раз,удруге, і вишневе гілля над його шапкою зникло в густомупросинюватому диму.«Щось давно в Оксьонів не кричали «рятуйте»,—подумав Артем іподивився на Оксьонівську хату через дорогу навпроти.І тільки-но він так подумав, як Оксьонша вибігла на ґанок ізакричала на весь куток:—Ряту-уйте!!!Це означало, що на Оксьона напала гордість, і він хоче підпалитихату або ж лізе на горище вішатися. Артем не раз ужезнімав його зпетлі живісінького-здоровісінького, бо Оксьон вішався під руки.Оксьонша й зараз бігла до Артема, підсковзувалася на калюжках ігубила сльози по шляху. Побачивши Артема біля тину, закричалаблагально:—Ой, швидше, дядечку, йдіть, бо поліз уже!—З сірниками чи з мотузком? —спитав Артем, тримаючи руки натину так само, як і раніше, вони навіть не зворухнулися, а з цигарки втовстих губах тонесенькою спокійною цівкою струмував угору дим.—З мотузком!.. Ходімте ж мерщій, Артеме Силовичу, чогож вистоїте! —благала Оксьонша крізь сльози і переймала їх долонею нащоках.—Нічого, дочко, не плач! Він повисить та й зніметься,—утішив Артем, і ні посмішка, ні стурбованість не торкнулися великогосупокою на його сивому, в щетині, обличчі.—А як справді?! —Оксьонша дивилася на Артема великими густо-карими очима, схожими в сльозах на божевільні, і тремтіла вся.—Ходімте-бо, дядечку! Я вам... Я вам заплачу.Артем зняв руки з тину, виступив з кубельця, зогрітого ступнями, ірушив за Оксьоншею через дорогу.Неподалік, дворів за чотири, стояв Кримпоха, він мовби закам’янівз велосипедом у руках, витягся в струну і закам’янів. Од його вух, щовраз виросли і подалися вперед —одне до Оксьонової, друге до Артемової хати —ішли хвилі, як від радара, і лоскотали Артемовіщетину на щоках.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>