Григір Тютюнник - Житіє Артема Безвіконного

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.docx)Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.docx35 Кб790
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.fb2)Tyutyunnik_grigir_zhitie_artema_bezvikonnogo.fb266 Кб649

 

Григір Тютюнник

ЖИТІЄ АРТЕМА БЕЗВІКОННОГО1

1 Повість залишилася незакінченою.

 Земля була ще холодна, вишні саме зацвітали —де-не-де квіточка —після вітрів весняних з льодом. Артем стояв біля тину, зіпершись нанього ліктями й грудьми і звісивши на вулицю обидві руки, схожі налапи великого звіра. Стояв босий, у куфайці, ватяних штанях,зав’язаних унизу біля кісточок поворозками, і в шапці: звикла головаза зиму до тепла, не знімалася шапчина (шістдесят четвертий розмір),обшита рудим дерматином. Артем не знав йому назви і казав людямпри нагоді:—Добрий товар попався, пеемаш. Кожеміт. Шістнадцяту зимуношу, а зносу й не видно.Під крапчастим дощем Артемова шапка гула, мов бубон; у завірюхушепелявила, бо сніг об неї ковзався, а в мороз потріскувала у швах...Зараз шапка мовчала: тихо надворі було. Дощик, що пробігвулицею молоденьким галопцем, зник у полях за садами, і після ньогостала над селом блакитно-зелена прозорість: білий вишневий цвітзасвітився, набравши у свої чашечки роси, земля показала кожнусвою травинку майбутню, що вийшла на сонце зеленими жальцями,небо —усю свою голубінь, яка тільки в нього була, а на Артемовійшапці засяяли великі краплі з вишневого гілля. Те свято прозоростітривало однісіньку лиш мить, і знову став день як день: вишні тількицвіли, блакить померхла, земля зчорніла, і краплі на Артемовій шапціпогасли —буденно стало.Тільки в очах у Артема лишилося те летюче сяєво; дивилися вонидалеко в степ, і за степ, і ще далі, і ніщо того зору не могло б зупинити —стільки було в ньому непричетного до земних клопотів супокою.

І якби, хтось ізняв з Артема на сю мить його «кожемітову» шапку таприскородив гребінкою злежану під нею сивину, та накинув йому наплечі простору божеську одіж замість куфайки, щоб сховалися під тоюодіжжю руки-лапи, то був би він схожий на неголеного тижнів два Олімпійця.«Треба дістати з погреба машину та підучитися їздити, бо за зимувже, мабуть, забув, як і руль держать»,—подумав Артем (веснащороку будила в нього цю любу думку), і зір його далекий повернувсяз-за степу до двору, до «машини»: велосипед в Артема був. При згадціпро нього Артем одразу-таки хотів і до погреба рушати, алепередумав: шкода було кидати кубельце в землі, де він стояв і якезогрів своїми ступнями; весняна грязючка пошпигувала йомудрібними голками у п’яти, у пальці побуряковілі... «Хай кров поганяєод ревматизму,—міркував Артем,—щоб у колінах не крутило, як торік». Він чув, що люди, де грамотніші, лікуються грязями.

Ще й томуне мерзли Артемові ноги, що він добре поснідав: випив літровийкухоль чаю, завареного смородиновим гіллячком, і з’їв хлібину сірогом’якого хліба з Лохвицької районної пекарні. Хотів надломити щеокраєць і від другої, та шкода було починати її, то загорнув у рушник,щоб не черствіла —хай буде на обід. У смак попоїв і тепер чув, якшлунок його благоденствує, а, на губах витає смородиновий дух відчаю.Стежкою попід дворами —у кого штахет, у кого паркан дощанийвід вулиці, а в кого ще й досі тин —їхав велосипедом Борис, або, якйого звали ще, Бурис Кримпоха. Їхав повільно, не гнувся до керма, арівно сидів у сідлі, наче мав у спині залізну вісь; шия довга, худа ічервона, уся в дрібних прищах, як і обличчя. Супроти кожної хати Бурис пригальмовував, брався рукою за паркан чи штахетину і,ставши на педалях на весь зріст, заглядав у двір. Очі йому при цьомупильно мружилися, шия ставала ще довшою і червонішою від напруги —стриг чіпким поглядом усе надвірне майно: чи не лежить у когосьвільшечка або купка нової цегли, або ще щось таке, чого вчора уцьому дворі не було, а сьогодні з’явилося. Звідки? Де взято? А може, вхаті сваряться. Чого? Що кажуть? А може, гудуть над чаркою. Комумогорич? За що? А може, хтось когось там лайне, хоч і не злостиво, атак, по-буденному... Все те покладе собі у вуха Бурис, усе пропечатаєсвоїми сіроводянистими очима, і господар, який купив учора смеркому проїжджого шофера, скажімо, дві нові дошки та погано приховав, іне помітить уранці, що на кожній дошці стоїть по дві печаті Кримпошиних очей. У всьому селі, на всіх хатах і вікнах, на хлівах,погрібниках і повітках стояли печатки Кримпошиних очей, а у вухахжили розмови усіх односельці». Забачивши Кримноху, люди казалиодин одному: «Цс-с! Оно Кримпоха слухає!» або «Ходімо звідси, оно Кримпоха їде!»Такий удався чоловік.Кримпоха став і біля Артемового двору, взявся рукою за тин... алепомітив за вишнею Артема і посміхнувся до нього трьома сортамисвоїх зубів —костяними, залізними і золотими.—Здрастуйте, дядьку! —сказав Бурис і посміхнувся до Артема.Дивна була в нього посмішка: схожа на лисячий і вовчий оскалводночас.

Хтось навіть пустив чутку, що Бурис тими зубами радіо чує, імужики, хто цікавіший, у розмові з Кримпохою нахилялися до ньогоближче: чи не чути в його роті отого: бу-бу-бу-бу...Артем усьорбнув повітря товстими, ожинового кольору губами йодказав:—А здоров, синко, здоров. Нема в мене нічого нового. Нема.—Про що ви, дядьку?496 —Нема, кажу, синкó, в мене нічого такого в дворі. Шпоришпочинає сходити, так і той, поемаш, торішній.Бурис на те навіть очима не скліпнув.—А я став, думаю, чого це не видно дядька Артема? Думаю, чизайти провідати, мо’, захворіли...—Ще ні,—сказав Артем. Він знову дивився в степ і знову слухавсвої ступні —пошпигує грязючка, ганяє кров.І Кримпоха рушив далі.А Артем закурив цигарку з махорки та самосаду, пихнув нею раз,удруге, і вишневе гілля над його шапкою зникло в густомупросинюватому диму.«Щось давно в Оксьонів не кричали «рятуйте»,—подумав Артем іподивився на Оксьонівську хату через дорогу навпроти.І тільки-но він так подумав, як Оксьонша вибігла на ґанок ізакричала на весь куток:—Ряту-уйте!!!Це означало, що на Оксьона напала гордість, і він хоче підпалитихату або ж лізе на горище вішатися. Артем не раз ужезнімав його зпетлі живісінького-здоровісінького, бо Оксьон вішався під руки.Оксьонша й зараз бігла до Артема, підсковзувалася на калюжках ігубила сльози по шляху. Побачивши Артема біля тину, закричалаблагально:—Ой, швидше, дядечку, йдіть, бо поліз уже!—З сірниками чи з мотузком? —спитав Артем, тримаючи руки натину так само, як і раніше, вони навіть не зворухнулися, а з цигарки втовстих губах тонесенькою спокійною цівкою струмував угору дим.—З мотузком!.. Ходімте ж мерщій, Артеме Силовичу, чогож вистоїте! —благала Оксьонша крізь сльози і переймала їх долонею нащоках.—Нічого, дочко, не плач! Він повисить та й зніметься,—утішив Артем, і ні посмішка, ні стурбованість не торкнулися великогосупокою на його сивому, в щетині, обличчі.—А як справді?! —Оксьонша дивилася на Артема великими густо-карими очима, схожими в сльозах на божевільні, і тремтіла вся.—Ходімте-бо, дядечку! Я вам... Я вам заплачу.Артем зняв руки з тину, виступив з кубельця, зогрітого ступнями, ірушив за Оксьоншею через дорогу.Неподалік, дворів за чотири, стояв Кримпоха, він мовби закам’янівз велосипедом у руках, витягся в струну і закам’янів. Од його вух, щовраз виросли і подалися вперед —одне до Оксьонової, друге до Артемової хати —ішли хвилі, як від радара, і лоскотали Артемовіщетину на щоках.

Артем пошкріб її п’ятірнею —лоскотати перестало:то означало, що Кримпоха одвернувся, скочив на велосипед і подався 497 через місток до центру села, де клуб, магазин, сільрада, колгоспнаконтора —де люди і влада.Оксьонша бігла попереду, Артем чимчикував слідом, скорчившипальці на ногах, щоб не підсковзнутися, і якби хтось чужий,приїжджий, побачив його сліди на вологій землі, то подумав би, щосаме тут, у цьому селі, живе ота снігова людина, яку так давношукають у Гімалаях...Оксьонша боялася першою увійти в сіни, ждала Артема. А віннепоспіхом обчовгав ноги об драний лантух на ґанку і лише тодіступив через поріг.Ляда на горище була відчинена, чорний морок стояв у квадратномуотворі і з нього пахло підопрілими кукурудзяними качанами, мишами,перележаним сіном. Артем задер голову до тих пахощів —шапка йогопід підборіддям була застебнута великою англійською шпилькою —ісказав не лагідно і не сердито, а просто:—Злазь уже, Оксьоне... Та поснідаєш, синкó. Бо голодномуспересердя можна й порішитися!—Це ви, дядьку Артеме? —почулося з горища глухо, видно, з-закомина, де Оксьон любив вішатися: на першій від комина бантині.Потім заторготіли кукурудзяні качани під Оксьоновими ногами,чутно було, як він глибоко й полегшено зітхнув, Оксьонша зновутихенько заплакала —на радощах, а Артем затягнувся цигаркою, і всінях одразу стало повно диму.Оксьон спустив з горища на мотузку вішальницькому повне відрообім’ятої вже кукурудзи курям і сам зліз, обережно намацуючи ногамищаблі у драбині. Він поздоровкався з Артемом за руку, але очей нанього не звів —зобижені були ті очі і вид зобижений, як у дитини,якій наскубли вуха. Гарний був на вроду Оксьон: ставний, дужий уплечах, шия молода і туга, брови круто вигнуті, вуса чепурні, внизпричесані... Оксьонша дивилася на нього побожно-закоханими очима.—Якщо снідать, то й снідать,—сказав Оксьон, змотуючи черезлікоть мотузку.—Заходьте, дядьку, в хату.Артем ще раз почовгав ноги об сінешню долівку, вивертаючиступню так, щоб і по боках грязючка обчистилась, підождав, докиувійдуть до хати господарі, аж тоді й сам увійшов.—Здрастуйте ще і в хаті,—мовив він, чмокнувши товстимигубами, і сів на стілець коло порога. У чужих людей Артем завждисідав коло порога, трохи прочиняв двері, щоб не закурити всю хату зодної затяжки. Він не розпитував Оксьона, як та чого, з якої напасті,а лише розстебнув шпильку під підборіддям, зняв шапку і поклав її наколіна.

Сидів сивий, як лунь, і закручував нову цигарку.Снідати він одмовився, хоч на столі вже щось парувало і пахлосмачно, і пляшечку Оксьонша уже пристаралася й поставила посеред 498 страв, припрошуючи Артема разом з Оксьоном «переснідатигаряченьким».—Спасибі, я вже поснідав,—одказав Артем, прикуривши цигаркуз пригорщі.—Хлібинку . хліба з чаєм улолокав.—Та хіба ж то снідання —хліб та вода! —подивувалася Оксьонша.—Чого —вода? Я люблю, щоб чай солодкий був,—одказав Артем.—Хотів і другу хлібинку почати, та, думаю, хай на обід...—І затягався цигаркою глибоко, лоскотав теплим димом свої просторігруди.Оксьон снідав сам. Добре їв. А Оксьонша сиділа й не зводила зчоловіка ще вологих від збудження та сліз очей.У вікно, що виходило на шлях, заглянуло якесь хлоп’ я. Потім друге.Ротенята од цікавості роззявлені, очі великі —то від сусідів гінці:«Ану, збігай, Колько (чи Ванько), подивися: живий дядько Оксьон чиповісився. Збігай. От любий...»Згодом повз вікна промайнуло щось високе, потупало ногами наганку, постукало легенько у двері.—Заходьте! —гукнув Оксьон.І па порозі став Ілько-міліціонер, дільничний, дуже високий, дужемолодий і захеканий.—Здрастуйте! —і, розгублено кліпаючи молоденькими густимивіями, подивився на кожного, хто був у хаті.—Що тут у вас таке?—Снідаємо...—любенько та мирно сказала Оксьонша.—Сідай і ти,Ілюшо.—Та ні, я ненадовго,—сказав Ілюша.—Я тільки взнать, що тут увас таке. Орю матері грядки, а мені кажуть: так і так...—Їй лишенько! Хто ж це? —Оксьонша зробила такі здивовані очі,що дільничний аж зніяковів.—Цього, тітко, сказати не можу.

Не положено.—Сідай же хоч чарочку випий.Ілько черкнув оком по пляшці без усяких написів.—Не положено мені, тітко. Пішов я. Бувайте.—Він не дуже сміло,а може, тому, що соромився старших, узявся під козирок, нагнувся водвірках, низько, але все одно зачепив форменим кашкетомпритолоку.—Хто ж це вже і доказав? —нетямилася Оксьонша.Артем курив і дивився у вікно на небесну далеч; губи йому ледьздригнулися, і тільки той, хто добре знав старого, зміг би помітити, щото він посміхнувся.—Ти ж, Оксьоне, хоч розкажи дядькові Артемові, чого тирозсердився,—сказала Оксьонша.Оксьон слухняно поклав ложку і розказав:—Підкликає мене вчора пальцем Петро-лавошник, червономордийотой, що в скоб’ яному торгує. Підморгує, як Чорт Іванович, шепотить:499 привіз, каже, одно ліжко збази, сітка панцерна, бильця з нікелю... всез нікелю, очі одбирає. Таке і в городі не в кожного буває. Візьмеш? Цея, шепотить, тільки тобі кажу... Ну, я —по пляшку. Раз, думаю,людина хоче вслужити, треба ж віддячити. Пішов сьогодні вранціраненько —він сказав, щоб я раненько прийшов, поки нікого ще білялавки не буде... Машину з хлопцями у гаражі договорив, на могоричдав... Ну, виносить він мені одне бильце, друге, а в закоморок непускає. А тут молоковоз під’їжджає, одкликав Петра за лавку, чую,каже:«Ти ж мені обіцяв, а оддаєш Оксьонові!» А він йому: «Цсс, їх неодне, а двоє. Буде й тобі». Ну, я —в підсобку. А цих нікельованих тамдесятків зо два стоїть... Кажу: «Ти ж казав, що одне, що тільки мені».Сміється, як Чорт Іванович: «А за що ж би я, каже, випив, якбидурних не було!..»Оксьон зобижено надув воло.—А я чоловік гордий! —промовив він.—То він, синкó, пеемаш, неправильно зробив,—сказав Артем,накриваючи шапкою сивину.—Йому треба було сказати, щоб тивранці прийшов, а молоковоз в обід або ввечері...Оксьон узяв ложку і їв далі. Обижено їв.Артем підвівся і сказав:—Тепер жить можна і не сердито: вдягтися, їсти є що... А я колись —давно, було, йду за сівалкою, чую: жлудок стає, пеемаш... Укину врот пучку ячменю, пожую... У мене жлудок такий був, що йкирпичаччя вкинь, то переварить. О, чую отуто,—Артем торкнувсядолонею нижче грудей,—закрутилися жорна... Пішов я брицця. Яктреба буде ще, то кличте.—Може, вам, дядьку, бритву дать? —сказав Оксьон і підвівся з-застолу.—Ні, я такою не зумію. У мене своя є. Ще довоєнна, ТрудВАЧА називається. Я колись нею нарив на нозі собі розрізав та вмочивкінчик у йод, а витерти забув. Так він і одгорів. А п’ ятка бере,пеемаш, як вогонь.У сінях Оксьонша подала Артемові новеньку троячку і зашепотіла:—Візьміть, дядечку, за те, що помогли. Візьміть.—У мене, дочко, гроші є,—сказав Артем, навіть не глянувши натроячку.—На пошті лежить сто рублів і дома вісім, на хліб. Хвате.—То, може, вам курочку зарізати, юшку з потрушком зварите чиборщу?—Навіщо ж її різати?

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: