Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб3869
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2080

 

Григір Тютюнник

Климко

 

Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо,яким воно буває лише восени насході сонця,—без жайворіння, безлегких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радостіпробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щобзогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув соломунапроти очей. Він спав під скиртою.Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від скирти через тік і ще даліна стернях лежала довга тінь у сизій росі, солодко пахло втоптаним уземлю набубнявілим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухимимишачими гніздами. Звечора, миші лоскотали Климка, гасаючи йомупо руках і ногах, пищали раденько, що є їм розвага, і Климкопроганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито —аж доки йзаснув.Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтимигоробцями впереміш. А то була не зграя і не химера опівнічна —тобув вихор з великого кленового та дрібного вишневого листя, щознявся над висілком, коли Климко вийшов у степ за станцію івостаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала упіднебесся, вище й вище, а там здрібніла, розсипалася і зникла геть зочей.Де те листя потім сіло? Чи, може, воно ще й досі кружляє?..Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йомуйти далі, і його затрусило так, що аж зуби зацокотіли від терпкогозастояного холоду в усьому тілі.«Нічого,—подумав.—Пробіжуся з гони —зогріюся».У степу було тихо. Блищали од сонця стерні іковила понад шляхом,сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Вдалині, міжтелеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві, мовспалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто наземлі, лежала брилами сіль,—бери скільки здужаєш. Іще чував Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочкучи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що булаколись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловійдіжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона 366 лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, нісніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, авдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла

плечі та спину.Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жиливони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли мимогуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтілистіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав.Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак зновузупинявся і стояв, як і раніш, і під вікнами в нього знову цвірінчалигоробці.ДядькоКирило був машиністом великого паровоза ФД і ходив нароботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вжеспав. Повертався він завжди несподівано —з залізною скринькою вруці, зморений очима і усміхнений до Климка.—Як тут мій помошничок? Не боявся сам уночі? —питався,бувало, знімаючи шкіряного картуза з білими молоточками, від якогона лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійтидо чергової зміни.Потім дядько вмивався над великою мідною мискою, довго зхрускотом упальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко знали,що руки все одно не одмиваються.—Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз,—казавдядько.—Вивчимо тебе на помічника машиніста і заживемо: разомна роботу, разом з роботи...

Сторінка 1 з 17 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 > У кінець >>