Григір Тютюнник - Коріння (Спогади про автора роману «Вир» Григорія Тютюнника)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx)Tyutyunnik_grigir_korinnya.docx80 Кб1821
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2)Tyutyunnik_grigir_korinnya.fb2202 Кб966

 

Григір Тютюнник


КОРІННЯ

Спогади про автора роману «Вир»Григорія Михайловича Тютюнника

Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетенимбовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтавидо Гадяча. Стояла при самій греблі —вся у вербах, берестах, жовтійакації та бузині. Одразу ж за глухою стіною, мало не від призьби й досамої річки лежав родючий низовий сінокіс, трава на ньому виганялаледь не по очкур косареві. По весні, коли розливалася повінь,каламутні грунські води підступали аж до хати, і дід наш Василь Феодулович із трьома синами Павлом, Михайлом та Филимономборонилися від потопу загатою з гною.Хата була простора, як загін. Стояли в ній жовта нефарбованалава, стіл, високий чорний комод, побитий шашелем, і дерев’янеліжко душ на чотири; під ним ішов димохід від грубки, взимку їїтопили на ніч, щоб спати було тепліш. Крім великої хати, були щехатина й комора. В хатині наш із Григорієм батько, Михайло Васильович, середульший з-поміж трьох братів, теслярував —робивмеблі, прості, селянські, діжки, ступи, возики тощо.З хатою нашою —зараз від неї й сліду не лишилось —пов’язаний умене перший спогад про Григорія Тютюнника, або, як його звали тодів селі,—Ігоря Буденного.Я побачив його з вікна, біля якого грівся проти сонця,—стрункого,чубатого, з гордовито одкинутою назад і трохи набік головою, і хтось,уже не пригадую, хто саме, сказав мені:—Ото твій брат пішов.Потім я дізнався, що він «копія Михайло», себто батько наш.

Відтого часу й по сей день образ батька в моїй уяві нероздільний зобразом Григорія. Я з’єднав їх докупи —Григорієву зовнішність таманери й те, що чув про батькову вдачу або вигадав сам, і вийшовтато, якого я не пам’ятаю і не знаю навіть, який він був із себе, боєдине його фото (він не любив фотографуватися) загубилося.Я не випадково почав розповідь про Григорія з батькової хати. Їй,мені здається, Тютюнник багато чим зобов’язаний як письменник, анадто як автор «Виру». Та й сам він говорив про це не раз.Може, тому, що стояла хата над шляхом, чи тому, що в дворі бувколодязь, єдиний на весь куток Гасанівку, а чи тому, що в ній жилисамі мужики без господині (бабуся наша вмерла рано),—вона стала 1 508 найзручнішим місцем для посиденьок, «закурацій», а отже й длябалачки часом аж до перших півнів. Тим паче, що всі Хтудули —такнас прозивали в селі по дідові —завжди мали на столі дерев’ янекоритчатко з січеним тютюном, уміли гарно перекривляти, себтокопіювати односельців, і взагалі любили побалакати. До хазяйства ж,за свідченням нашого дядька Филимона Васильовича та й іншихлюдей, Хтудули, крім тата, були байдуженькі.Отож їде, скажімо, опішнянський дядько до Зінькова на базар чиярмарок із хурою горшків, макітер, глечиків, свистунів, пересипанихзбоїнами, чи вертає назад, розпродавшись,—де напоїти волів, дезакурити та погомоніти, як не у Василя Феодуловича?

І гомонять тареготи справляють такі, що аж стріха шелестить, а з відчиненихнавстіж дверей дим валує надвір, як із шинку.Але найчастіше збиралися в Хтудулів люди,—майже всі вониблизькі чи далекі наші родичі,—обдаровані природженим гумором,чіпкою спостережливістю з неабияким артистизмом. У селі нашому,Шилівці, й досі не можуть без веселої усмішки згадати Павла Васильовича, старшого батькового брата. На той час, про якийідеться (тридцяті роки), він уже був одружений і жив окремо. Живпребідно, ходив узимку в семилатаній сірячині та дерев’янихпостолах. Проте ніколи не журився з цього і ні на кого не нарікав, бознав: не хазяїн він, не його стихія —земля. Шукав лише якоїськомпанії, слухача й глядача, а знайшовши, веселив, одначе сам прицьому ніколи не сміявся. Він умів перекривити, скопіювати мало некожного шилівця й шилівчанку, беручи від кожного найхарактернішей трактуючи його в найкумедніший спосіб. Це викликало захопленняй сміх. Копіював навіть свого батька, Василя Феодуловича, на що тойреагував спокійнісінько, сказавши хіба поблажливо: «Хе, сук-киномусинові стерво! Ти хоч їв сьогодні? Насип йому, Михайле, юшки...»Його навіть вилаяти було неможливо, бо, послухавши ту лайку, вінзаходжувався лаятися й сам, ідеально копіюючи того, хто це почав,—івсе кінчалося сміхом.Здавалося, кому б, як не йому, виступати на сцені?

І дядько Филимон, який один час керував шилівським драмгуртком, запросивбрита на роль попа. Тут і сталася дивина. До свого виходу Павло Васильович, уже в попівській рясі, спав собі у гримувальні на стільці.Коли ж настав час виходу, його розбудили й випхали на сцену. Рольвін знав напам’ять. Одначе, вийшовши перед люди, оглянув зал,заусміхався на всі боки, розвів руками й сказав до публіки: «Чого невмію, люди добрі, того не вмію» —і пішов за куліси, наступаючи наполи ряси.У гримувальні його стали розпитувати, що ж таке трапилося, на щовін відповів: «Та воно мені й на репетиціях набридло...»Він був імпровізатор і любив не писаних героїв, а живих.509 Заходив Михайло Іванович Тютюнник (по вуличному Гасан),правильніше не заходив, а втанцьовував у хату з сіней задки,заклавши руки в рукава драної куцини й приспівуючи: «І по сіняхтупу-тупу, і по хаті тупу-тупу... Дайте, люде, закурить-залюлячить!» —і таки притупував розбитими чобітьми, обмотаними лаптушиною таобмотузованими прядив’яними оривками.Гасан перекривляв не гірше за Павла Васильовича, але не вміводного: співати, як Павло, на криласі всіма голосами, від баса додитячого дисканта. Батюшка й не сердився на нього за це. Питавлише після служби: «Это ты, Павел, блуждал сегодня из партии впартию?..» —і сміявся.Навідувався ще Грицько Макарович Тютюнник, великий приятельнашого батька, отакий собі спокійний велетень, що, здавалося, міг биобіпертися плечима об обидва одвірки зразу; а також Ігор Лукич Чобіт, пристрасний шанувальник слів «філософія», «мужик», «адвокат» ірозмов на цю тему. (Якось він сказав мені, пасучи посеред вигонукорову на налигачі: «Якби той університет та отут-о на вигоні, я,синок, його теж кончив би!»)Наймолодшим серед цих людей був наш дядько Филимон Васильович, у сім’ї якого мені довелося прожити чимало років і почутибагато дечого з того, про що розповідаю. Филимон Васильович мавпрекрасну пам’ять, смак до образного слова і був неповторнийрозповідач. Григорій дуже любив його слухати, очі його завжди сяяли,коли розповідав дядько, а рука так і тягнулася до записничка, з якимвін, принаймні в Шилівці, майже ніколи не розлучався. Пізніше, вжепрацюючи над «Виром», він писав мені в одному з листів, щоб янотував усе, що розказує дядько, і посилав йому.Я згадую тут цих людей тому, що переконаний: сільські типи,характери, імпровізовані ними, були знахідкою, вдячним матеріалом ісвоєрідною школою для майбутнього автора «Виру». А Павло Гречаний, Гнат Рева, окремі бувальщини й деталі сільського побутусписані немовби з уст Павла, Филимона та Михайла (Гасана)Тютюнників. Григорій умів слухати, цінував почуте («Ні! Ти тількипослухай. Цей народ геніальний!»), та й сам під настрій не проти буврозіграти когось, як і його дядьки.Склалося так, що батькові нашому не випало пожити з першоюдружиною —матір’ю Григорія —й року.

І хто зараз міг би певносказати, чому так трапилось, як не сам батько? Мені ж судити про цене випадає... Відомо лише, що розлучення було блискавичне, безсвідків і скандальної тяганини, а одруження —важке. Справа в тому,що, коли майбутнє подружжя уже мало стати під вінець —традиціяця була тоді ще міцна,-місцеві духовні власті категорично 2 510 відмовилися його звінчати, бо за святцями Михайло Тютюнник і Ївга Буденна були родичі. Після кількох відчайдушних спроб виклопотатидозвіл на одруження по-християнському батько, так нічого й недобившись, одяг святкову чумарчину, взяв харчу й подався пішки засімдесят п’ ять верств до Полтави шукати щастя в архієрея. І такизнайшов.Минуло вісім чи дев’ ять місяців приймакування, як одного пізньоговечора батько перейшов міст і знову опинився в рідній оселі —зхворою матір’ю, що вже кілька років не володала ногами (коли бабапряла, то дід або хтось із хлопців крутили прядку, а вона тягла нитку),та двома братами: старшим, Павлом, і молодшим, ще підлітком,Филимоном.Дід зустрів сина досить спокійно, наче знав, що так воно йстанеться. Тільки спитав, виглянувши з печі:—Нажився, кажеш?..Видно, щось не подобалося йому в батьковому одруженні, однак унатурі Василя Феодуловича не було характерної на ті часидомостроївської жилки —«як батько сказав, так і буде»,—і він давсинові волю. Взагалі, як розповідають, дід не любив старшувати всім’ї. Він любив інше: поговорити. Приміром, про те, що було перше —Слово чи Бог, читав і трактував уголос «Четьї-Мінеї», просиджувавгодинами біля вікна й, помітивши когось там на шляху, вигукувавнасмішкувато, в’їдливо: «Ось диви, дивись, хто пішов! Хе, сук-киномусинові багатир.., О вже ж і проява. Погнався, бач, за білим хлібом, тай чорний поте-ряв!..» і т. н. Є люди, які зморюються говорити. Дідзмо-рювався мовчати. Владу над ним мав, либонь, тільки батько. Колидід аж надто вже багато говорив, батько казав йому: «Годі, тату,поїдемо в поле» —чи «розпалюйте вже в печі, а то тісто з макітривискочить». Вони-бо після смерті бабусі поралися і коло печі й погосподарству вдвох.Не можна сказати, що тато вдачею своєю мало схожий був на своїхбратів та діда. Він також не легковажив нагодою докинути влучнеслово, умів скопіювати, пожартувать, однак ніколи не пошивався вчудопала-розважальника, як це з радістю й натхненням робив Павло Васильович. Зайде, приміром, у лавку, постоїть, погомонить із кимось,А як ні з ким, то з крамарем, тоді підіпре долонею щоку й заспіваєчудовим баритоном:Ой, я нещасний,Що маю діяти,Є горілка в лавці,Та ні за що взяти...

Отож, маючи старшого брата, закоханого в компанію,балакучого,відданого слову батька, татові довелося взяти всі клопоти по 511 господарству на себе: вдень майстрував у хатині, порався на грядкахабо коло печі, а в неділю чи вечорами стриг і голив, як тепер сказалиб, на громадських засадах, шилівських дядьків або сидів надкнижками. Батько любив літературу, знав напам’ять трохи не всього «Кобзаря», чимало поезій Пушкіна, а «Полтаву» так часто декламувавзгодом старшому синові, що той без тексту теж вивчив її. Не разбувало, коли ми спізналися з Григорієм як брати, розповідаючи пробатька (для нас де було свято любові до тата й радістьвзаємовідкриття через нього), Григорій читав мені найулюбленішийуривок із другої пісні отаким неквапно урочистим глухуватим баскомлюдини трохи сумної й до ніжності доброї:Тихаукраинская ночь.Прозрачно небо.Звезды блещут.Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы.Луна спокойно с вьюоты Над Белой Церковью сияет...І казав:—Коли батько вечорами читав мені це місце, я завжди дивився нанашу церкву, що біліла при місяці на горбі, як із срібного паперувирізана, і думав, що то про неї написано. Про місто Білу Церкву явзнав уже потім...Або вигукував раптом захоплено:—А ти знаєш, що наш батько пішов якось у Зіньків на базар,побачив оголошення, що Буряченко —був такий учитель приватний у Зінькові —приймає екзамени у тих, хто бажає поступити накороткотермінові курси вчителів, облишив базарування і склавекзамени. Без підготовки!Це було перебільшення, але невелике, бо тато готувався стативчителем. А те, як склав іспити, правда —зопалу, експромтом.Після розлучення з першою дружиною батько десять роківодинакував, а Ївга Федотівна сім років не виходила заміж, іміст через річку не був міцним кордоном між ними з перших же днівпісля розлучення: вони ждали дитину.Коли народився Григорій —це було 6 травня 1920 року,—йоговирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері,записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома —онук! —дідвирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була монополькаславнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди 3 512 ще й до неї! І він зайшов... Коли ж нарешті доплуганився туди, кудийого було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука.Став пригадувати —не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком.. Воно, мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилася й досіназивати Горею,— Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді,коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щобхлопець міг учитися в зіньківській десятирічці.Уперше дізнався Григорій про те, що з нього є батько,—домаказали-бо, що немає,—тоді, коли ще грався в пісочку. Відкриття цебуло, згадував він, велике й незабутнє.«Граюсь якось біля дороги,—розповідав він весело,—а тут бабаякась іде. Не знаю, хто вона була, пам’ятаю тільки, що «ч» невимовляла. «Цього ти,—каже,—синку, до татка не біжиш? Бацьиш,ондецьки він цьимцьикує, і-гі-гі, ондецьки, ба?» Дивлюсь —од моступовз верби на греблі три козарлюги йдуть. Чорні, засмаглі, білозубі і вбілих сорочках. Сміються до мене. Підхопили на руки, понесли долавки.

Сторінка 1 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Пошук на сайті: