Григір Тютюнник - Сміхота

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_smihota.docx)Tyutyunnik_grigir_smihota.docx24 Кб634
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_smihota.fb2)Tyutyunnik_grigir_smihota.fb230 Кб513

 

Григір Тютюнник

СМІХОТА

Н о в е л а

«Ти, Демидику, пий. Ще випий та закуси добренько. Може,картопелька вихолонула, то я свіженької всмажу,—навала Килясвоєму небожеві Демидові Пиляю, найкращому в селі тесляреві йстолярові, і підсовувала йому то хліб, нарізаний тоненько, не по-селянському, то виделку, важку, з імлисто-блакитного срібла, топляшку, почату вже.—Наїдайся під зав’язку, бо в тебе ж оно самакость, як подивиться».«Кость»,—подумав Пиляй, зморено усміхаючись: наробився за деньбіля пилорами. І пив, наливаючи в чарку рівно ковток, щоб несп’яніти в чужій хаті, і закушував теплою смаженою картоплею зогірком, і розмірковував, чого б то дядина отак йому годила. Ранішебуло і здоровкалась не дуже, а це —ба.Демид і справді був худий, далі нікуди. Що породи такої, а то ще і вроботі скажений: не поклич їсти, сам не здумав. Шия тонка, саміжили, вважай, сухожилля та борлак гострий, і комір сорочки, хоч бувзастебнутий, опадав кругом неї так низько, що видно було засмаглуямку під горлянкою. Коли Пиляй закидав голову назад, випиваючисвій ковток з чарки, то ключиці під сорочкою випиналися двомадужками, а як сутулився над сковородою з картоплею, на спині виднобуло гострі хребці.

Сидів Пиляй у старовинному кріслі на гнутих ніжках (такі зараз умузеях стоять) і видавався в ньому не мужиком, а довгошиїмпідлітком —може, тому, що крісло було широке як для його статури.Рушника нового, аж рипучого, що Киля подала заслати коліна, Демид,подякувавши, не взяв, щоб не забруднити об штани робочі впилорамівському мазуті й сосновій живиці, а поклав на обидва худі тагострі коліна свій картуз із круглою, наче її циркулем обвели, рудоюплямою від поту й посіченою на козирку матерією, крізь яку виглядавстарий жовтий картон. Для роботи картуз.Киля теж підсіла до столу супроти небожа, згорнула в пеленіпоморщені білі руки і дивилася, як він їсть. А в очах, вицвіло-горіхових, масних од ласки, ворушилося два жовті лисичі хвостики:виль-виль, виль-виль...

Пиляй бачив ті хвостики краєм ока і міг биприщикнути їх поглядом чи словом (він не любив лукавих), алестримувався: як-не-як —дядина.І частувався мовчки.566 Домочадівка була не руда і не прокислувата, якою скупенькі людиодбувають непроханого гостя чи далекого родича, а —первак, вогонь.Пиляй наливав ще ковток, роздивлявся чарку, обертаючи її за ніжку, ідумав, що такими чарками пили, мабуть, іще за царя та й то неселяни —так і бризкала вона у всі боки малиновими скалками протинадвечірнього сонця у вікнах,—а од смаженої картоплі відмовився.«Демид, тітко-дядино, ніякою їжею не вередує,—сказав.—Демидові так: хоч і вовна, аби кишка повна. А про те, що сама кость —не дивіться. Бо кость у Демида залізна. Демид, тітко-дядино, якструже фуганком, то метрову, якщо не довшу, стружку жене. Та неякусь там, а берестову».Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так, якзвик говорити з усіма,—хай то начальство буде, родич, товариш а читак собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово надолоню, роздивлявся його з усіх боків, тоді подавав тітці, щоб і вонароздивилася.

Коли ж Демидові треба було казати щось про себе,як отзараз, то робив він це так, ніби йшлося не про нього, а про сторонню,хоч і добре знану й шановану людину на ім’ я Демид. В іншого такамова про себе схожа була б на вихвальки або пиху дурну, а в Пиляя —лише на чисту правду, від якої нічого не віднімеш і додати не додаси:«Демид, тітко-дядино, хоч і худий, ну не блєдний, як у тій пісніспівається: «Ой, машина, колпак мєдний, сидить милий худой-блєдний»...—І навіть не усміхнувся. Суворо сказав. Пиляй завждисуворо жартував.«Та я ж не про те, матінкорідна, що ти кволь, неміч абощо,—ажстрахнулася Киля, і зробила круглі очі, і руками замахала на Демида,як на дим.—Я про те, щоб ти наївся, натоптав пузце. Бо коли ж я щеотак тебе причастую, як ти щоденно на роботу та й на роботу, усеповз двір та й повз двір, наче дядина тобі чужа чужина...» —У Килиному голосі забриніли сльози, вона вмовкла, ще й кінчикомхустки попід очима двічі махнула.Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув натітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив.

Мовляв, хай полоскоче людина себежалощами, коли їй так хочеться. І знову налив ковток і випивнепоспіхом, роздивляючись поверх чарки по хаті, у якій ніколи засорок з лишком років не був: малим —батьки не пускали, авиріс —сам не хотів.Щоправда, отам відразу по війні одважився був понести дядьковівечерю на різдво. Ішов до хрещеної матері, а ноги самі занесли удядьків двір. І не тому, що дядько і дядина родичі —дядько і дядинатоді ні з ким у світі не родичалися,—а щоб подивитися, як у них ухаті. Казали-бо, що там чого тільки й немає: і телефон, і патефон, ім’який диван, і підлога дерев’ яна, і годинник аж під стелю, ще й 567 бемкає... Казать казали, а чи бачив хто насправді —хтозна: дядинане любила, щоб до неї в дім ходили, і, вгледівши, що хтось тампхається у двір, вибігала на ґанок або тихенько, щоб той, хтоприйшов, не почув, накидала защіпку. Демид, тоді ще Демидко, знавце, чув од людей, від батька й матері, та от —заманулося побачититой годинник, що аж під стелю. А мо’, він ще й забамкає при ньому?..Якби хоч раз!І завернув у дядьків двір.Ніч була темна. Тільки від снігу і видно по селу; стежки риплять наморозі, собаки валують —діти вечерю носять, бідненьку, повоєнну.Ввійшов у двір, прогупав чобітьми повз причілок, щоб не застатихазяїв зненацька, заглянув у щілину між віконницями —світиться.

Кахикнув для сміливості... І в цей час його хтось боляче, мовковальськими кліщами, ухопив за плече. Обернувся —дядько. Безшапки, у кожушанці наопашки, кітель розстебнутий, а з-під ньогосорочка випущена біліє. Видно, з-за хати вивернувся. «Ти чогошпигуєш тут попідвіконню, га-а? Хто направив, кажи, га?» —Чути:випивши.Тоді впізнав Демида і розціпив пальці-кліщі на плечі. «А-а, цети...—Засопів спокійніше, мирніше.—Чого тобі, послали за чимось?Чи так, провідать?»Демид швидко, затинаючись, пробелькотів те, чого баба навчила:«Добрий вечір, з святим вечором... Казали батько й мати... щоб явам... вечерю поніс. Осьо...» —підняв угору, щоб дядько побачивмаленький білий вузлик. Там було два пироги —з квасолею один і збуряком та калиною другий. «Цсс! —Дядько низько нахилився до Демида й заозирався в темряву.—Який батько? Що ти мелеш? Батькаж немає вже!.. «Батько»... Хто тобі насовітував нести нам вечерю —мати?»«Ні... Я сам»,—признався Демид і опустив вузлик.«Не треба нам вечері. Дядько випростався. —У нас є щовечеряти.—Попорпався в кишені (там шелестіло) і вклав Демидові вруку новенький лопотючий папірець-грошину.—На. І як треба будематері грошей чи ще чогось, хай прийде і скаже, дам. А попівщину несмій мені розносити, бо в сільраду викличу і вчительші скажу. Неподивлюся, що родич».—І пішов на ґанок, клацнув засовом.Демид не поніс вечерю і до хрещеної, а побіг додому, роздягсяшвиденько і вже з печі сказав бабі й матері, що злякався собак.«Казала ж тобі: не йди. Не послухав»,—дорікнула мати.«Кортить же,—заступилася баба.—Ломаку треба було взять,одмахався б. Ми було...» —І вона почала розказувати, як було колись.А Демид сидів під комином, тулився спиною до найтеплішоїмісцини і тихо плакав-сичав від огиди до самого себе.

«Казали батько...» Немає ж батька! Як би ж вони казали, як їх нема!.. Отже жневдоба!»«Чого ти там? Чи, може, ще й покусали?» —спитала мати.Демид заплакав уголос, висунув голову з печі і закричав на бабу,що тихо, згорблено хрестилася до старого рушника в кутку:«Чого ви направили мене казати отако: «Казали батько й мати»?!Тата ж немає!»Баба перестала хреститися, згорбилася ще дужче й мовчала. Потімозвалася винувато:«Це ж примовка, онучку, така... Я її такою затямила ще змалку.Звиняй дурній своїй бабі...» —І теж заплакала...Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь невщерть і випив.—Оце по-геройскому,—похвалила Киля.—А то цідиш ковточками,наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси жтепер, пригніти її кляту.Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонивсятітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідностілюди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вжедавно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стінипопід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висілитемно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів’ячі гнізда, стеля пообидва боки від сволокапровисла, а на підлозі з широкої, колисьдзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, задядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил іна ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.«Так чого б я, дитино, в тебе просила?» —долинув голос тітки.«То скажете, дядино»,—відказав, не обертаючись.«Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своємурідненькому зробив».

Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці,вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі,дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські... дивився надядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хочніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в Демидакартуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту,дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядьказ тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько,очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цебе,а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синійпатефон і співав на всю вулицю: «Ой ты радость молодая,невозможная». Така пісня. Дивився на підлогу, зроблену із дошкиширокої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже 569 почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і черезвінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі тілітери означали не дядини прізвище, ім’ я та по батькові, а чиїсь чужі.«То що ж ви хотіли, дядино?»«Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробивдядькові хрест на могилу».Демид знову довго мовчав, тоді сказав:«То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не вірив?..»«Та то ж, Демидику, було тоді, коли ми були молоді, а зараз і вінуже старенький там лежить, і я уже десь... Учора вуж ліз через поріг,то покликала Данила, щоб заколов, то ж уже знак прийшов, що годівже, тітко, жить. Так що, зробиш?»Демид долив із пляшки, випив поволі і дививсь на рушники: отойрушник —пригірщ пшона, отой рушник —мисочка кукурудзи, отойрушник —сухарик, а он отой рушник —втішливе слово тітчине, а затим словом стояло в очах лисичих два хвостики: виль-виль, виль-виль.«Ну, якщо так хочете, то зроблю, чого ж».«Я б тебе так просила. Тож, коли молоді були, то... молоде, звісно,дурне, а тепер хотілося б лягти біля хазяїна, і щоб хрести, бо скрізь жехрести стоять, а ми хіба не такі?»Демид слухав її і думав:«Ні, не такі. Авжеж люди, господи милостивий, тут обкрадали ітуди хочуть піти і там обкрасти».

«Добре, тітко, зроблю хрест».І пішов п’яненький уже, пішов вуличкою, зустрів сусіда свого Головню Петра і каже:«От тітка вамовила-заказала хрест на дядька, то оце думаю, з чогойого зробить?» Петро засміявся та й каже:«Гм... і що, гм, зробиш?»П’яний був.«Зроблю»,—сказав Демид і пішов додому.Потім він ходив лісом, а ліс він знав, і шукав грушу, дику грушу, ізнайшов, бо він знав усі груші в лісі. Знайшов усохлу грушу, постукавїї обушком попід прикорнем —глухо гуде, тут згнило всередині,стукнув вище —нічого, дзвенить, значить, серцевина жива. Спиляв її,привіз кіньми колгоспними, сказавши, що піде на реманент. А верхівку до себе привіз, обпилював, обтісував, обстругував, а колигруша показала своє тіло і свої жили сині і червоні, він тоді побачив,що з неї хреста на дядька не вийде, та він і ждав цього, що не вийде.Робив хрест місяців зо два, та все згадував, та все згадував.Згадував духовий оркестр, який ішов у білих костюмах чогось і впилюзі, згадував стахановку, яка приїхала з Москви, і всі її трошкибоялись, хоч вона жила з ним по сусідству, згадував, як ішов нафронт, згадував, як у дядька грав патефон, згадував материні 570 розповіді про рушники, згадував бабині прокльони і робив хрест. А зробивши, поклав його на візок і вночі повіз на кладовище. Сам віз.Як віл-бовкун.

Віз і радів, що ніхто його не бачить, бо вже ж Петророзказав, що він дядькові ставить хрест. Привіз на кладовище, набугрі там ще горбки виднілися проти місяця, а тут, внизу, трава рослата акації опадали цвітом: пожовк він, рано впав, сонце спекло ібджоли не напаслися.«Отут десь, отут десь,—думав Демид,—лежать і мої, і Петрові, ідядька Степана, отут десь і досі мати ходить і не знайде, де ж хтолежить».Відтак за акацією звалив хрест із візка, викопав яму і боявся, щоблопата не натрапила на цеглину чи кістку, укинув у неї хрест, хочтяжко було —груша дичка, налита соком, вкопав, обтоптав, обгупавчобітьми при місяці і, сказавши: «Слава богу», покотив порожній візокназад. Їхав селом, візок підстрибував на вибоях, а він думав: «Славабогу, що не ризикнув, слава богу».А другого дня пішла селом сміхота: «Поставив Демид хрест не надядькові, а на порожньому місці». І коли Демид ішов на роботу,дядина перестріла його біля двору .й сказала:«Що ж ти, Демидику, забув, до дядько лежить, чи що? Та боже жмій, ми ж таки родичі?»Демид дивився їй просто в очі і не змигнув навіть оком, і довгомовчав, а дядина зирила на нього очима недобрими, тоді сказав:«Я, дядино, зробив такий хрест, як сонце, і мені було шкодаставити його над одним чоловіком. То я й поставив його над усіма.Отакий хрест. Поставив його над дядьком, над тими, кому дядькозалив сала за шкуру, і над тими, що про це нічого не знають. Надпам’яттю. Звиняйте, мені вже пора в плотню»...

Пошук на сайті: