Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_shakhtarska_zora.docx)Tyutyunnik_grigir_shakhtarska_zora.docx35 Кб614
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_shakhtarska_zora.fb2)Tyutyunnik_grigir_shakhtarska_zora.fb257 Кб503

 

 

 

Григір Тютюнник

ШАХТАРСЬКА ЗОРЯ

Н а р и с

Ясної днини сонце над донецькими степами сходить таке яскраво-біле, що не лише на нього чи на крило посрібленої хмари під ним,—вона мовби зі ртуті,—а й попід сонцем і хмарою боляче дивитисяочам. І мружишся від того ярого сяйва, наче влітку, дарма що почорній землі (не подарувала сьогорічна зима снігу) в’юнитьсяпоземиця і вітер з морозом струже. Донецький вітер гострий, якбритва.Якось воно аж не личить: велика ялинка посередміста, вся увеселих закличних вогнях (ще її не розібрано після свята) —і чорниймороз, і така прозора, бідна, з опалою інею, поземиця. Селян тутпоблизу немає, все люди робочі, шахтарі, а як тільки зійшлися, то задругим-третім словом неодмінно скаже хтось:—От, снігу немає... Голоморозь... Кепсько.Людей на тротуарах, проте, навдивовижу мало, хоч уже восьмаранку і сонце вихопилося з-за далеких пагорбів. Підбігцем ідутьшколярі до шкіл, непоспіхом котяться напівпорожні автобусичистісінькими, наче їх уночі мели, вулицями, а перехожих де-не-де.Це одразу впада в око приїжджому. Адже Горлівка —місто чимале,триста з лишком тисяч населення, майже дві Полтави, два Чернігова —і таке малолюддя. Проте, щоб не дивуватися з цього, треба приїхатидо Горлівки нео восьмій чи дев’ятій, а принаймні о шостій ранку. Тодімісто найжвавіше, бо саме в цей час іде і їде на шахти перша зміна,іде і їде на заводи і кар’єри.Робоча людина досвітня.Ідеш вітряною вулицею і мимоволі вгадуєш, як сам, іще, вдається,так недавно, біг зимового досвітку на роботу і щулився від пекучогоморозу з оцим ось вітриськом, а на стрілках біля станції у світлірізнокольорових ліхтарів блищали холодні колії, що немов аждзвенять, і гув, кликав хрипкенький деповський гудок. А тут іще, нагоре,демобілізовуючись, відмовився під шапки й шинелі, хоч булопроти зими і форму давали на вибір, а взяв безкозирку такоротенький бушлат —і тепер оце гнися! Хотілося, бач, пошелестітизолотоякірними стрічками перед дівочим плем’ям та похизуватисяплечима ігрудьми, що їх так ловко облягає бушлат... Одначе каяття сенетривке: добіг до душової, перевдягся в негнучку од мазуту робу —ідо станка. А тут уже мерзнути ніколи, до того ж у гурті всім однаковохолодно. Це почуття також гріє...550 Згадуєш —і мовби теплішає тобі, і вже не так жалить тебе втонкому повсяксезонному пальті знайомий здавна вітрюган.Іти одразу на шахту ніби незручно: тільки з поїзда —і ось вам,мовляв, моє відрядження, маю таке й таке завдання, покажітесь-но,які ви є. Надто вже зухвало виходить, як оте «прийшов, побачив...» Ні.Кортить просто подихати цим повітрям, що пахне металевою жужіллюі димами, подивитися місто, чепурне і чисте, послухати людей, хоча бкраєм вуха,—тоді воно і до мети легше йтиметься. Бо поки що маєшоднісіньку нотатку в записнику: «Горлівка, шахта 4-5 ім. Микити Ізотова. Віктор Довбиш. Молодий. Герой Соціалістичної Праці».У центрі старої Горлівки відомий пам’ ятник «донецькомубогатиреві», за словами Горького, Микиті Ізотову. Широкоплечий,потужний, стоїть він у тому, в чому вийшов з лави: в «шахтьорках», укепці, трохи збитій назад, і з лампою-коногонкою в руці. У всій йогопостаті відчувається спокій людини дужої, справді богатирськийспокій.Трохи навскоси, у сквері, супроти Ізотова піднятий на п’єдестал Т-34 (тридцятьчетвірки брали в сорок третьому Горлівку), і обидвапам’ятники дуже схожі між собою —притаєною силою тавпевненістю, з якою стоять вони на своїй землі. Схожі, як два велети.А понад містом дими, дими. Лягають за вітром, летять у далеч, достепового небокраю, і сонце затуляє легенька імла вже на цілий день.На ринку теж не надто велелюдно, може, тому, що він такипросторий. У рядах селяни й приміські домогосподарки. Всі вониоднаково бідові, балакучі й дотепні, якщо зачепиш.—З чого це у вас, тітонько,щітки, що такі білі та пишні?—Із шпигату, синок. Бери, жінка з дому не вижене. За руб оддам.—...Візьміть рукавички, пухові, теплюсінькі, м’якусінькі, якремезове гніздо,—припрошує; в’яазальниця, а в очах усмішки.Справді добрі рукавички. Та усмішка ще краща —добра і нехитра.Далі у плетеному кошику височіє гірка ніжно-срібних, з воском,віночків. Се нареченим, що ждуть весілля. Біля жінки з віночками,трохи, щоправда, віддалік, зупиняються зовсім ще юні дівчатка,роздивляються ту срібну мрію з ледь помітною зачарованою усмішкоюна устах, потім сором’язливо озираються довкола —чи ніхто, бува, непомітив?..—Почім віночки, молодице?—А вони тобі не нужні, не про твої літа добро, гуляй далі.Що ж, правильно. Не доросли... І нема чого дути губу на оте слушне «гуляй далі».А ось бабуся, закушкана в сіру пухову хустку, продає картоплю,продовгувату, але добірну. Одразу видно —донбасівська, тут її звуть «розовка». Я знаю її на смак —піскувату, тривку, як хліб. Принаймнітакою вона здалася мені тоді, в сорок другому, коли, ще підлітком 551 бувши, в осінньому пальтечку, босий, без кепки піхтурою добивався з-під Боково-Антрацита на Полтавщину. Те було на початку вересня,десь тут поряд, либонь, між Єнакієвим та Дебальцевим. Біженці,голод, міньба... А тут ні їсти нічого, ні проміняти. Дійшов до якогосьвисілка чи до села. Трохи поодаль від нього, над балкою, шахта. Німа,навіть терикон не курить. Затоплена, або підірвана, або те й другеразом. Поминув одну хату, другу, десяту. Зайти до якоїсь тапопросити їсти — страшно. До стукотняви у скронях, до вогню вщоках, до сліз! А тут якась жінка воду на коромислі несе від балки,вже у двір повертає.—Дайте, тітко, напитися...Обернулася з коромислом і повними відрами, молода, блідолиця —теж, видно, не густо на столі, похитала головою, а очі суворі, спідлоба.—Горенько моє! Пити йому... Світиться наскрізь, а ще —«пити».Ходім у хату!У хаті за столом (на нього з вікна падало сіре вранішнє світло, і втому світлі парувала біла-пребіла, варена цілою картопля) сидів дід урідкій сивій бороді, крізь яку просвічувалися деінде сині цяточки —шахтарські позначки навіки, та ще дві дівчинки. Всі троє тримали впучках по дрібній довгастій картоплині, студили на них, присолювалиі їли.—Ось, приймайте до гурту що одного. Напитися, каже, дайте...—І до мене: —Сідай!Дід мовчки посунувся і вказав рукою на сундучок біля себе. А дівчатка перестали їсти і дивилися, як їхня мати, спідлоба, прото непохмуро і не вороже, а з цікавістю.Чи доводилося тобі, читачу, брати їжу з рук людей, які самінапівголодні? Якщо ні, то повір: це те, що є найтяжчого у світі.Вийшов я з хати з теплими кишенями, бо в них була варенакартопля. Вийшов украй пригнічений тим, що навіть подякувати якслід не спромігся: промимрив «спасибі» та й з хати,—і водночаспідбадьорений: не пропаду!Хазяйка провела аж за двір, а там сказала уже навздогін:—Ти, синок, не бійся просити, як зголоднієш. Є —дадуть, а нема —в плечі не витурять. Не дрейф, чуєш?..Може, то були ви, бабусю? Це ж тут, недалеко, і я знаю оцю вашукартоплю непоказну, що тривка, як хліб. А якщо й не ви, то все одно спасибі: за спогад про людей, що зосталися в серці назавжди.

Свідок —пам’ять

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>