Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (tyutyunnik_grigoriy_vir.docx)tyutyunnik_grigoriy_vir.docx673 Кб2154
Скачать этот файл (tyutyunnik_grigoriy_vir.fb2)tyutyunnik_grigoriy_vir.fb21976 Кб1925

Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.
Г. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостро-актуальні, так і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини, натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями.

Григір Тютюнник

ВИР

Роман

                 

                               Гомін, гомін по діброві, туман поле покриває,

                               туман поле покриває, мати сина призиває:

                               — Вернись, синку, додомоньку,

                               змию тобі головоньку...

                               — Мені, мамо, змиють дощі,

                               а розчешуть густі терни, а висушать буйні вітри...

                                               Українська народна пісня

                              

                              

                               І

               

                Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь — заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою — Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка; літом пересихає так, що в деяких місцях її перебродять кури на сусідній хутір Залужжя і навіть там несуться, що є досі основною причиною сварок між троянівськими і залужанськими молодицями. Батьку-ватись жінкам дуже зручно; вийдуть одна насупроти другої, стануть на різних берегах і, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: «Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжі припинаєш? Хіба вона твоя, чи що?» — «Хай тебе колючками до землі припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетіла на сю сторону, так оце я вже й винна?» — «А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще і відкараскуєшся, що ти моєї курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапці шманделок твоєї спідничаноЇ пілки?» — і пішло, і пішло, що й до вечора не переслухаєш. Над річкою було дуже лунко, через те всі чули, і про кожну таку чвару знали на обох берегах.

                У селі є вигін, на якому пасуться телята, свині, гуси, вівці, кози, і коли голова сільради Гнат Рева їде куди-небудь лінійкою по службових справах, то наказує кучерові, одноокому Кузьмі, розганяти їх байба-рою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продається вакса, хомути, горілка, сіль, вила, підситки, вухналі, сковороди і крам на кофточки.

                На західній околиці села, біля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному — Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася біля яру, поруч з нею хлів, ще далі, в садку, клуня — житло для горобців та голубів, що воркують під бантиною у солом'яних кошелях. Від клуні стежка круто падає в яр з холодною джерельною водою.

                Сім'я в Йоньки така: старший син Гаврило — широкоплечий, біловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком — бугай ногу потовк). Іде вулицею поміж тинами — голова то визирне, то заховається; собаки брешуть, аж з очей іскри сиплються, думають, що то він їх дратуе| Середульший Федот — дрібноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червоній Армії, добився двох кубиків, і його портрет висить на покуті поміж рушниками. І найменший — Тимко. Цей вдався не в матір, не в отця, а в проїжджого молодця. Високий, тонкий, з-під картуза чорні кучері пруть, очі гарячі, черкеські, дивляться спідлоба. Як іде селом, зустрічні дівчата полум'ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

                В 1920 році, після кривавої січі червоних із махновцями, пішла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить — звівся з бур'яну чоловік, хотів щось сказати та й знову повалився в траву. Підбігла до нього Уляна, аж то червоний боєць: лице в крові — очей не видно, ліва нога шаблею порубана, видно, лежачого сікли. Простяг до неї руки, благає: «Візьми мене, молодице, звідси, загину я тут». Обняла його Уляна за спину поміцніше та й повела геть від смерті...