Суспільно-історичні умови літературного процесу II половини XX — початку XXI ст

 

Український літературний процес межі ХХ-ХХІ ст.— це яви­ще світоглядно різнорідне, естетично розмаїте, концептуально різ- новекторне, художньо нерівнозначне. За характером своєї яскра­вості й політалановитості він може бути співвіднесеним із літе­ратурним життям помежів’я ХІХ-ХХ століть.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної від­лиги (1956-1959), який послабив певним чином і боротьбу з націо­нальними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури, як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення націо­нальної гідності и поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються й критерії громадянської свідомості. Десталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку гро­мадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталін­ським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літера­турно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди»,

І.  Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), у яких яскраво виражено на­ціональний дух. Навіть у складних умовах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей.

У той період на хвилі «відлиги» робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської друкувалися в Україні востаннє в 1930 р., Ганни Барвінок — у 1927 р., Володимира Винниченка — в 1932 р., Ореста Левицького — в 1930 р., Миколи Хвильового — в 1933 р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах «відлиги» цензура не могла дозволити повер­нення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстою­вав національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Лише протягом 1945-1951 рр., тобто за шість років, у діаспорі було видано понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них — це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили у світ у ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а також ті, які загинули від нацистів,—

О.  Ольжич, О. Теліга та інші.

Атмосфера кінця 50-х рр. XX ст. сприяла формуванню моло­дої генерації так званих шістдесятників, які в змінених обста­винах і новими методами продовжили працю на культурному и національному підґрунті. Ця генерація українських інтелекту­алів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існу­ючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, сво­боду й людську гідність.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі й фізико- математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

З початку 70-х рр. XX ст. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори й боротьби за націо­нальні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демон­страції, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза «Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берія», твір Є. Сверстюка «Собор у риштованні», М. Осадчого «Більмо», твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи- протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам’яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість філософії та гума­нітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчувались і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природо­знавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спад­щини Києво-Могилянської академії, Сковороди, широкомасш­табні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, великомасштабні фольклорні та етно­графічні експедиції тощо. Поруч із цим саме в цей період особ­ливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіографи, зокрема найбільш важливих періодів її розвитку — заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII- XVIII ст. тощо.

На зламі 60-70-х років XX ст. в умовах застою й регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилося у звуженні сфери функціону­вання рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметро­вий вітраж у Київському університеті).

З середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Па­раджанова «Тіні забутих предків» (1965), Л. Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1972), В. Денисенка «Сон» (1964), Л. Викова «В бій ідуть тільки старики» (1974), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилася акторська майстерність І. Миколайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці «Вавилон-ХХ»).

У 70-80-х роках XX ст. відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеологи постала як наслідок офіційної культури. У 80-х роках починають повер­татися до творчості реабілітовані українські письменники. Повер­нено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньої україн­ської культури (В. Винниченко, Олег Ольжич та інші).

Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної Укра­їни зумовила нове бачення місця й значення культури в укра­їнському суспільстві, визначила різноманітні прояви й аспекти культурологічної діяльності.