Нью-Йоркська група

 

Угруповання українських літераторів північно-американської діаспори, засноване в 1958 р. молодою генерацією поетів, незгод­них з просвітницькими настановами заполітизованої української літератури 20-40-х рр. XX ст. «Первісну сімку» групи склали Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Патриція Килина, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук. Твори членів Нью-Йоркської групи започаткували «другу хвилю» українського модерну, якій притаманний пластичний, але дещо нав’язливий символізм, заглиблений у реставрації. Пізніше — «молодше покоління» представляли Ю. Коломієць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, М. Ревакович.

Поезію Нью-Йоркської групи можна охарактеризувати як українську за мовою та частково за темами, і західну за поетикою, оскільки більшість її учасників покинули Україну ще в дитин­стві чи були емігрантами в другому поколінні (поетеса П. Килина взагалі не була українкою).

Нью-Йоркська група зробила рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва, до визнання його як самоцінного духов­ного явища. Вона не лише продовжила справу модерністів по­чатку XX ст., ай довела її до повного розв’язання: письменник мусить відповідати своєму природному покликанню. Отут і вба­чається відгомін теорії «спорідненої діяльності» Г. Сковороди. Нью-Йоркська група декларувала свій «антитрадиціоналізм», навіть намагалася відмежуватися від «Молодої музи» та «празь­кої школи», з якими в неї було багато спільного. Основним пред­метом посиленої критичної уваги заокеанських емігрантів постав національний характер, схильний до надмірних емоцій, ліризму, романтизму тощо.

Обстоюючи свої переконання, представники Нью-Йоркської групи не називали себе «школою», скептично ставилися до поши­рених у колах літературної громадськості понять «учень» та «вчитель», твердили, що вони творять національне мистецтво на цілком новій основі. До певної міри це було так. Адже вигнан- ське віддалення од Батьківщини, середовище чужини, до якого слід пристосовуватися, диктували свої умови творчості.