Постшістдесятники в українській літературі

 

Витіснене покоління, також Постшістдесятники,— генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких при­падає на сімдесяті роки XX століття. Термін було запропоновано українським письменником Іваном Андрусяком, який, зокрема, спирався на оцінки критика Володимира Моренця.

На думку критика Володимира Моренця, поети «витісненого покоління», на відміну від шістдесятників, не вдосконалювали соцреалізм, а творили нову для української літератури поетику.

Такі еститичні настанови офіційна радянська критика зустріла відверто вороже, тож більшість поетів «витісненого покоління» десятиліттями не мали змоги надрукувати свої твори навіть у районних газетах.

Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій. Лише Тарас Мельничук устиг був видати першу книжку. Наклад першої книжки Василя Голобородька, унаслідок втручання радянської цензури, було знищено. Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умо­вах «внутрішньої еміграції».

Термін «витіснене покоління», на думку Івана Андрусяка, є значно переконливіший за термін «постшістдесятники», який досі іноді вживається. Некоректність терміну «постшістдесят­ники», на його думку, полягає в тому, що поети «витісненого покоління» не були продовжувачами шістдесятників, а створили новин формально-есетичнии напрям в українській поезії.

Недоречно зараховувати цих письменників і до вісімдесятни- ків. Адже хоча їхні поетичні збірки справді з’явилися у 80-х ро­ках минулого століття, писалися вони в сімдесятих, і лише через заборону друкуватися в той час з’явилися на десятиліття пізніше.

Основні представники «витісненого покоління»: Тарас Мель­ничук, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів, Станіслав Вишенський, Василь Рубан, Григо­рій Чубай, Олег Лишега.