Суспільно-історичні умови розвитку української літератури XX ст. 

 

Літературна дійсність в Україні 20-х рр. XX ст. видається приголомшливо багатою. Порівняно з нею бліднуть будь-які інші періоди розвитку нашого письменства. Творча палітра вражає унікальним гроном яскравих талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Дави­дович, М. Івченко, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плуж­ник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Тодось Осмачка, М. Бажай та ін. Привертає увагу дивовижне нуртування розмаї­тих стильових течій, що ніби водночас вибухнули в художньому часопросторі,— авангардизм зі своїми відгалуженнями (футуризм і конструктивізм), революційний романтизм, неоромантизм, нео­реалізм, необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. Злива різних видань, калейдоскоп літературних угрупо­вань («Плуг», «Гарт», «Аспанфут», ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та ін.), потоки маніфестів і декларацій, пристрасні полеміки про сутнісні проблеми творчості,— справді, нелегко було молодому митцеві зорієнтуватися в такій стихії. Здавалося, перед ним від­крилися широкі перспективи художнього самоствердження. Це давало підстави вважати 20-ті рр. «ренесансними». Ідеться про свіжі, оновлювальні процеси, що мали свій конкретно-історичний зміст, відмінний від змісту класичного Відродження, зорієнтова­ного на універсальні критерії, поціновуваного як одна з органіч­них ланок поступу європейського мистецтва. Інша річ — україн­ське відродження, що сприймається як спонтанний порив уперед, але часто з поглядами, оберненими в минувшину, у накопичені вчорашні проблеми. Мовиться не про одне відродження, а про їх низку, що витворює основу українства, коли з певної черго­вої національної катастрофи поставало нове покоління, представ­лене переважно письменниками, аби нарешті розв’язати не лише естетичні, а й національні та соціальні питання. Така доля спіт­кала й творче покоління 20-х рр. XX ст.— неоднорідне, позна­чене різними орієнтаціями на художнє та позахудожнє життя, що не могло не призвести до внутрішнього розмежування, харак­теризувало своєрідність літературних угруповань. Адже АСПИС (Асоціація письменників), що склала 1924 р. основу для форму­вання «Ланки» (з 1925 р. МАРС — Майстерня революційного слова) та «неокласиків», а також ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925-1928 рр.) ставили собі мету — писати справжню літературу, що відповідала б високим есте­тичним критеріям. В інших організаціях, що різнилися тільки назвами («Плуг», або Спілка селянських письменників, 1921- 1925 рр.; «Гарт», або Спілка пролетарських письменників, 1922­1925 рр.; ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських пись­менників, 1927-1932 рр.; «Молодняк» — Спілка комсомольських письменників, 1927-1932 рр.), панував неприпустимий для твор­чості партійно-адміністративний стиль. їхні зусилля спрямову­валися на культивування безперспективного «пролетарського реалізму», перейнятого не художнім, а чужим для мистецтва класовим духом. Решта течій проголошувалася «буржуазними», «попутницькими». Проти них велася нещадна боротьба. Хоча саме й «попутники», а не опікувані компартією «пролетарські письмен­ники», збагатили нашу літературу творами нев’янучої цінності.

Літературна ситуація. Українські письменники 20-х рр. XX ст. розрізняли дві дійсності — національне, близьке їм відро­дження, та невідповідну його змістові більшовицьку версію життя, задля якої вимагалося заперечувати минувшину, виповнюватися класовою ненавистю. Світ розчахнувся, як писав М. Рильський, «на «так» і «ні» — на «біле і червоне», зумовивши болісне роз­двоєння людської душі. Неприхована правда промовляла у тво­рах «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка- Давидовича, «Третя революція» В. Підмогильного, у збірках «Дні» Є. Плужника, «На пожарищі» Д. Фальківського, приго­ломшувала сучасників масштабами трагедії громадянської війни, спровокованої більшовиками. Література лишилася вірною гума­ністичним принципам. Вона зберігала віру в незнищенні духовні цінності, хоч і сама зазнала впливу руйнівних чинників.