Основні літературні організації, угрупування 1920-х років XX ст.

 

Символістські групи

Символізм (франц. symbolisme — знак, символ) — одна із сти­льових течій модернізму, що виникла в останній третині XIX ст. у Франції спочатку в поезії, а згодом поширилася на живопис і театр, уплинувши на європейську й американську літературу XX ст. Замість традиційного образу символісти прагнули вира­зити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізо­ваної мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутріш­ній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського «Я» за допомогою індивідуального вживання мета­фор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований внутрішній світ, таким чином наповнивши новим сенсом романтичну концепцію двосвітності.

Основоположником символізму у Франції був С. Малларме, автор поезій «Осіння скарга», «Лебеді». До символістів у Польщі належали Б. Лесм’ян, в Австрії — Р.-М. Рільке, у Бельгії — М. Метерлінк, автор п’єси «Синій птах». Український симво­лізм до революції 1917 р. репрезентували М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський, деякими аспек­тами Б. Лепкий.

В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше вия­вили себе символісти. П. Тичина, Я. Савченко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, Д. Загул та ін. заснували в Києві символіст­ську школу «Біла студія», що й видала збірник «Літературно- критичний альманах» (1918 р.), спрямований проти народниць­ких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори П. Тичина, П. Сав­ченко, Я. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, М. Терещенко.

У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я. Савченко, Д. Загул, М. Терещенко, В. Кобилянський, М. Жук, В. Ярошенко та ін. Естетичну плат­форму виклав Ю. Іванів-Меженко в програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918 р.), у якій стверджував самоцінність мистецтва й творчої особистості: «Творчий індиві­дуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово символістська кон­цепція мистецтва. Настільки це були сміливі судження, що біль­шовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альма­нах, а музагетівці мало не потрапили у в’язницю. У «Музагеті», окрім творів символістів, оприлюднено було статті Ю. Меженка про «Сонячні клернети» П. Тичини та М. Бурачека про образо­творче мистецтво, Л. Курбаса про новітню німецьку драму.

Словацький дослідник М. Неврлий уважає автора «Сонячних кларнетів» найвидатнішим представником українського симво­лізму.

1920 р. символісти видають альманах «Гроно», але залучають до нього й імпресіоністів та футуристів (В. Поліщука, Г. Шурупія, Г. Косинку). 1922 р. «гронівці» в Катеринославі видали авангард­ний альманах «Вир революції». Деякі «музагетівці» у 1923 р. ввій­шли в «Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань.

Футуристські угрупування

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) був відгалужен­ням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечу­ючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби.

В Україні футуризм зародився з іменем М. Семенка, який, послухавши виступ В. Маяковського в політехнічному інституті, вирішив писати в дусі футуризму. Це засвідчили його перші збірки «Prelude», «Дерзання», «Кверофутуризм» (від лат. quero — шукати), що з’явилися в Києві 1913-1914 рр. Але першу україн­ську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О. Слісаренко, Гео Шкурупій, В. Ярошенко, художник А. Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мис­тецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво» (редактор М. Семенко). Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження (з такими атрибутами вони про­водили літературні вечори).

1921 р. О. Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Ком­космос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М. Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, грецьке слово пан — все, всеохоплюючий), у 1923 р. її перейменовано в «Комункульт». Активними членами були М. Семенко, Гео Шку­рупій, Юліан Шпол (псевдонім М. Ялового), О. Слісаренко, Гео Коляда, М. Щербак, до неї увійшли символісти Я. Савченко, М. Терещенко та ін.

Українські панфутуристи стояли на таких засадах: засудили «салонову» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «метамистецтво» — штучний синтез різних галузей культури й спорту. Оскільки засудили індивідуалізм як міщанство, то відкидають і лірику як «буржуазний» жанр. Мовляв, нова доба вимагає роз­витку драми, що й зумовило появу авангардного театру, непере- вершеним творцем якого був Л. Курбас. Вони оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва.

1927 р. М. Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, який найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі.

Відомо десять маніфестів українських футуристів, які опри­люднювалися, окрім української, ще й французькою, англій­ською та німецькою мовами, адже футуристи дбали про те, щоб їх знали і в Європі.

Словом, поки «пролетарська література» була слабкою, укра­їнське письменство розвивалося вільно й інтенсивно, утверджу­ючи по-європейськи модерністське мистецтво.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>