Основні літературні організації, угрупування 1920-х років XX ст.

 

Основні літературні організації, угрупування 1920-х років XX ст.

 

Символістські групи

Символізм (франц. symbolisme — знак, символ) — одна із сти­льових течій модернізму, що виникла в останній третині XIX ст. у Франції спочатку в поезії, а згодом поширилася на живопис і театр, уплинувши на європейську й американську літературу XX ст. Замість традиційного образу символісти прагнули вира­зити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізо­ваної мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутріш­ній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського «Я» за допомогою індивідуального вживання мета­фор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований внутрішній світ, таким чином наповнивши новим сенсом романтичну концепцію двосвітності.

Основоположником символізму у Франції був С. Малларме, автор поезій «Осіння скарга», «Лебеді». До символістів у Польщі належали Б. Лесм’ян, в Австрії — Р.-М. Рільке, у Бельгії — М. Метерлінк, автор п’єси «Синій птах». Український симво­лізм до революції 1917 р. репрезентували М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський, деякими аспек­тами Б. Лепкий.

В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше вия­вили себе символісти. П. Тичина, Я. Савченко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, Д. Загул та ін. заснували в Києві символіст­ську школу «Біла студія», що й видала збірник «Літературно- критичний альманах» (1918 р.), спрямований проти народниць­ких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори П. Тичина, П. Сав­ченко, Я. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, М. Терещенко.

У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я. Савченко, Д. Загул, М. Терещенко, В. Кобилянський, М. Жук, В. Ярошенко та ін. Естетичну плат­форму виклав Ю. Іванів-Меженко в програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918 р.), у якій стверджував самоцінність мистецтва й творчої особистості: «Творчий індиві­дуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово символістська кон­цепція мистецтва. Настільки це були сміливі судження, що біль­шовицька влада закрила друкарню, в якій опубліковано альма­нах, а музагетівці мало не потрапили у в’язницю. У «Музагеті», окрім творів символістів, оприлюднено було статті Ю. Меженка про «Сонячні клернети» П. Тичини та М. Бурачека про образо­творче мистецтво, Л. Курбаса про новітню німецьку драму.

Словацький дослідник М. Неврлий уважає автора «Сонячних кларнетів» найвидатнішим представником українського симво­лізму.

1920 р. символісти видають альманах «Гроно», але залучають до нього й імпресіоністів та футуристів (В. Поліщука, Г. Шурупія, Г. Косинку). 1922 р. «гронівці» в Катеринославі видали авангард­ний альманах «Вир революції». Деякі «музагетівці» у 1923 р. ввій­шли в «Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань.

Футуристські угрупування

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) був відгалужен­ням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечу­ючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби.

В Україні футуризм зародився з іменем М. Семенка, який, послухавши виступ В. Маяковського в політехнічному інституті, вирішив писати в дусі футуризму. Це засвідчили його перші збірки «Prelude», «Дерзання», «Кверофутуризм» (від лат. quero — шукати), що з’явилися в Києві 1913-1914 рр. Але першу україн­ську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О. Слісаренко, Гео Шкурупій, В. Ярошенко, художник А. Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мис­тецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво» (редактор М. Семенко). Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження (з такими атрибутами вони про­водили літературні вечори).

1921 р. О. Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Ком­космос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М. Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, грецьке слово пан — все, всеохоплюючий), у 1923 р. її перейменовано в «Комункульт». Активними членами були М. Семенко, Гео Шку­рупій, Юліан Шпол (псевдонім М. Ялового), О. Слісаренко, Гео Коляда, М. Щербак, до неї увійшли символісти Я. Савченко, М. Терещенко та ін.

Українські панфутуристи стояли на таких засадах: засудили «салонову» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «метамистецтво» — штучний синтез різних галузей культури й спорту. Оскільки засудили індивідуалізм як міщанство, то відкидають і лірику як «буржуазний» жанр. Мовляв, нова доба вимагає роз­витку драми, що й зумовило появу авангардного театру, непере- вершеним творцем якого був Л. Курбас. Вони оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва.

1927 р. М. Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, який найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі.

Відомо десять маніфестів українських футуристів, які опри­люднювалися, окрім української, ще й французькою, англій­ською та німецькою мовами, адже футуристи дбали про те, щоб їх знали і в Європі.

Словом, поки «пролетарська література» була слабкою, укра­їнське письменство розвивалося вільно й інтенсивно, утверджу­ючи по-європейськи модерністське мистецтво.

Лівої орієнтації були харківські пролеткультівські організації «Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців», «Цех каменярів» (1918 р.), які відкидали класичну спадщину й стояли на нігілістичних позиціях щодо української мови, роз­витку національної культури в Україні, чим відштовхнули від себе митців. За словами О. Білецького, пролеткультівські групи в Україні були провінціальними відділами московського Пролет­культу й для розвитку української літератури зробили дуже мало. Тільки в більшовицькому Харкові вони почувалися самовпевнено, видали альманах «Арена», російськомовні журнали «Пролетар­ское творчество», «Рабочий журнал». Активними учасниками пролеткульту були російськомовні письменники 3. Невський, С. Радугін, а також українські В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, В. Коряк, С. Пилипенко, М. Майський. Проте український пролет­культ не мав якихось помітних художніх досягнень і 1924 р. фак­тично припинив своє існування, але його роль перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).

Помітною була організація «Гарт» (1923-1925 рр.), назву якої утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману «Божки» (1914 р.) В. Винниченка, у якому так називалося товариство робітників. «Гарт» очолив відомий поет В. Еллан-Блакитний. Серед перших членів «Гарту» були К. Гордієнко, І. Дніпровський, О.   Довженко, М. Йогансен, О. Копиленко, І. Кулик, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й жит­тєздатності. Платформу організації виклали В. Блакитний у статті «Без маніфесту» та І. Кулик у статті «На шляхах до пролетар­ського мистецтва», який пролетарських письменників уважав «мистецьким авангардом переможного класу». У цій статті автор гостро атакував «буржуазне мистецтво», тобто класичну спадщину й радив, яким чином диктатура пролетаріату, нова влада має при­хиляти до себе письменників (пропонувати їм гарні помешкання, добре оплачувані посади, високі гонорари за видані книжки). Він закликав письменників облишити тему громадянської війни й оспівувати «натхненну побудову нового суспільства». «Проле­тарських письменників» мала об’єднувати марксистська ідеоло­гія, так звана класова позиція. В естетиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мисте­цтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня. 1926 р. «Гарт» припинив своє існування й на його уламках партійні функціонери створили лівацьку ВУСПП, яка в 1927-1932 рр. відповідала російському РАППу (Російська асо­ціація пролетарських письменників).

ВАПЛІТЕ. У 1926 р., коли керівник «Гарту» В. Еллан-Блакитний був хворий, спілка розпалася. М. Хвильовий утворив нову літературну організацію ВАПЛІТЕ, прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстер­ність і відкидали більшовицькі командні методи організації літе­ратурного процесу. ВАПЛІТЕ організувалась як академія, тобто така назва, на думку її організаторів, зобов’язувала академічно, себто серйозно й відповідально ставитись до творення нового мис­тецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спад­щину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. З огляду на це умови вступу до ВАПЛІТЕ були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація. Під цією ж назвою видавали журнал, у шостому числі якого 1928 р. опубліковано другу частину роману «Вальдшнепи» М. Хвильового, за що його було заборонено й знищено. Організацію очолили М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній. До неї входили М. Бажай, О. Довженко, Г. Епік, М. Йоганесен, Г. Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина та ін. Під час літературної дискусії 1925-1928 рр. М. Хвильовий зазнав з боку компартії гострих нападів, а тому, щоб урятувати ВАПЛІТЕ від розгрому, він вийшов з організації. Її очолили М. Куліш та Г. Епік. Але внаслідок переслідування партійними органами вона на початку 1928 р. саморозпустилася. Тоді письменники згурту­валися навколо альманахів «Літературний ярмарок», «Універ­сальний журнал», які в тодішніх складних умовах найбільше європеїзували українську літературу. Однак українських провід­них митців продовжували й далі переслідувати вуспівці, заяв­ляючи, що ваплітяни здійснюють черговий маневр, щоб «при­спати пильність партії». Урешті колишні члени «ВАПЛІТЕ» об’єдналися в організацію «Пролітфронт» (Пролетарський літе­ратурний фронт).

«Плуг». На інших позиціях стояли учасники літературної організації «Плуг», що виникла в Харкові в березні 1922 р. Вона об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк С. Пилипенко. До «Плугу» входили Д. Бедзик, С. Божко, М. Би- ковець, В. Гжицький, А. Головко, Г. Епік, Наталя Забіла, О. Копиленко, В. Минко, Галина Орлівна, І. Сенченко, П. Усенко, Вар­вара Чередниченко та ін. Видавали журнал «Плужанин» (1925­1927 рр.), а також двотижневий часопис «Плуг» (1928-1932 рр.). Платформу організації виклали С. Пилипенко, П. Панч, А. Панів, І. Кириленко та І. Шевченко. Вони рішуче виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка «намагалася зада­вити» українську мову й культуру. «Плужани» задекларували про своє бажання творити нову культуру, а в художніх творах змальовувати життя нового села у світлі «настанов компартії», закликали критично ставитись до мистецтва минулого, у сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. Вони проводили масові вечори, «понеділки», які збирали велику аудиторію. Тут зачитувалися твори не тільки письменників-харків’ян, а й О. Кобилянської, В. Стефаника, обго­ворювалися нові мистецькі явища. На цих вечорах схрещувалися естетичні позиції пролеткультівців, гартованців, прибічників «динамізму й конструктивізму». Так формувалися нові літера­турні школи, нові концепції мистецтва й творчості. «Плужани» проводили велику культурницьку роботу на селі. Але цей «масовізм» — гонитва за кількістю учасників організації, утворення безкінечних секцій, визнання кожного «сількора» й «робкора» «письменником» — виявився суттєвим недоліком організації. У ході літературної дискусії 1925-1928 рр. «Плуг» зазнав серйоз­ної критики за «масовізм» й «червоне просвітянство». Оскільки талановитих письменників оточувало велике коло малоздібних креаторів (творців), то термін «плужанин» став синонімом про­вінційної обмеженості, низького художнього рівня, примітивізму у змалюванні людської психології.

На лівацьких позиціях стояли креатори «Молодняка», спілки комсомольських письменників (1926-1932 рр.). До організації входили С. Воскресенко, І. Гончаренко, Я. Гримайло, С. Голованівський, Б. Коваленко, П. Колесник, О. Корнійчук, С. Крижанівський, Т. Масенко, Л. Первомайський, Л. Смілянський, А. Шиян, М. Шпак та ін. Платформа була викладена в журналі «Молодняк» (1927, № 3). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту» й пропагували «інтернаціональну ідеологію пролетаріату». Тут не обійшлося без вульгаризації мис­тецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою й ворожою «справі пролетаріату». Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями.

Такому ідеологічному тиску прагнули протистояти митці «Ланки» (В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Дави­дович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, М. Івченко, Г. Косинка та ін.), група письменників «МАРС», «Жовтень» (1925 р.), що вийшли з «Аспанфуту» (В. Десняк, Іван Ле, М. Терещенко, Ю. Яновський, Ф. Якубовський, В. Ярошенко). Спілка письменників «Західна Україна» (1925-1933 рр.) об’єднала митців, вихідців із Захід­ної України. 1933 р. їх усіх було репресовано, тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В. Гжицький, М. Марфієвич, Ф. Малицький).

Пошук на сайті: