Футуризм — авангардний напрям у літературі й мистецтві

 

Футуризм — авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття в основному в Італії й Росії.

У живописі й скульптурі італійській футуризм став предте­чею багатьох наступних художніх відкриттів і течій. Так, Боччоні, який використовував у своїй роботі одразу кілька матеріалів (скло, дерево, картон, залізо, шкіру, одяг, дзеркала, електричні лампочки й т. д.) став попередником такого сучасного на сьогодні напряму в мистецтві, як поп-арт. У своїх футуристичних роботах Балла прагнув до об’єднання форми, кольору, руху й звуку.

На світогляд футуристів великий вплив мали філософські погляди Ніцше з його культом «надлюдини» та Бергсона, який стверджував, що мозок може осягати все закостеніле й мертве.

Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психо­логізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висува­ється дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала пое­тизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.

До Першої світової війни футуризм в індустріально відста­лій Україні не мав сприятливого ґрунту. Але вже 1913 р. лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Ргеїийе», а 1914 р.— «Дерзання» і «Кверо-футуризм»; за роки революції він видав ще 8 збірок. Він був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Флямінґо» (1919-1921), «Аспанфут» (1921-1924) у Києві, а після переїзду до Харкова журнал «Нова ґенерація» (1928-1930). Під тиском панівної комуністичної ідеології журнал змушений був стати бойо­вою трибуною «пролетарського мистецтва» й від деструкції пере­йти до пропаганди конструктивізму й супрематизму (низку статей надрукував у «Новій ґенерації» К. Малевич), а потім був зовсім заборонений. До «Нової ґенерації» належали, крім М. Семенка, поети Гео Шкурупій, Олекса Близько, М. Скуба та ін., теоре­тик О. Полторацький. Деякий час під впливом футуризму був Микола Бажай. Близько до футуризму стояв Валер’ян Поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму». Футуристи не мали такої видатної пози­ції в українській літературі своєї доби, як символісти чи неокла­сики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «Нова ґенерація» пропагу­вала модерні західноєвропейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, і журнал пере­став існувати ще до загальної ліквідації літературних організа­цій у 1932 р.

Крім згаданих, існували ще й менші локальні гуртки футурис­тів: у Харкові «Ком-Космос» (1921), в Одесі «Юголіф» (з участю місцевих російських футуристів), у Москві «СІМ» («Село і місто», 1925), що об’єднувало українських письменників у РСФСР. Орга­нами футуризму в 1920-х рр. були ще «Семафор у майбутнє», «Катафалк искусства» (російською мовою) і «Гольфштром».