Розвиток української прози 20-х років XX ст.

 

Історія розвитку української літератури мала такий же над­звичайно складний, самобутній шлях, як історія країни в цілому. Література зберігає та передає загальнонаціональні, загальнолюд­ські цінності від покоління до покоління, збагачує наш внутрішній світ, виховує естетичний смак, розвиває інтелект, кругозір. Укра­їнцям є чим пишатися, адже література впродовж століть довела свою унікальність, бо попри всі гоніння й несприятливі істо­ричні умови продовжувала розвиватися, постійно відстоюючи своє право на існування. Сьогодні, коли наша держава є неза­лежною, ми маємо можливість вільно знайомитися із творами поетів і письменників, які ціною власного життя відстоювали колись своє право на творчість. їх біографії є яскравою ілюстра­цією тих складних і трагічних для України часів.

XX століття для української літератури — дуже плідна пора, яка дала нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів. Мистецькі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних уподобань літератури 20-х рр., однак об’єднуються на основі характерних для цієї епохи принципів змалювання людини й світу в провід­них творах. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму Г. Михайличенко, М. Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін «я» героя. Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-х років XX ст. стала концепція людини нової епохи, яка відчуття самотності та непотрібності поєднувала з «активним романтизмом» вітаїстичної закоханості у буття загалом і май­бутнє зокрема. Поняття «відродження й становлення» є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, що відображає й романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття.

Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча в перші роки переважають експресивність (М. Хви­льовий, І. Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (М. Івченко, Г. Косинка, почасти В. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, П. Панч, О. Копиленко). З’являються оповідання з філософським забарвленням (В. Підмогильний, А. Любченко), позначені романтикою духовного аристократизму (Ю. Яновський): цікаві експерименти в прозі роблять футуристи. Популярними жанрами стають нарис (О. Мар’ямов, М. Йоганес), фейлетон (Остап Вишня, згодом Ю. Ґедзь). Низка авторів еволю­ціонує до традиційного реалізму (П. Панч, А. Головко, К. Гор­дієнко). Автори ведуть пошуки ґрунтовних сюжетів, оскільки лірична розкутість сприймається як розхристаність і брак орга­нізації матеріалу. Відчувається потреба в ширших полотнах.

Визначну роль у становленні та розвитку прози відіграє по­вість. Для цього був добрий ґрунт: адже в українській дорево­люційній прозі повість — чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття й тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хоніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті. Розквіт жанру часто припадає на періоди бурхливих змін у суспільному житті, оскільки вона чут­лива до новацій, здатна безпосередньо (хоч і не так оперативно, як оповідання) відгукуватися на живі проблеми й народжувані процеси.

Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного авто­ра. Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Лео­нардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Сло­божанську Швейцарію» (1928) одивнював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними пер­сонажами в середовищі природи — єдиного природного героя в цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози здійснив Ю. Яновський, видавши 1928 р. свого «Майстра корабля», виповненого щирим романтичним пафосом. Новою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, поча­ток листів нагадував низку вставних новел. Така тенденція прина­джувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от А. Любченка. Його повість «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму», котра позначилася й на «Золотих лисенятах» М. Яло­вого, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафікусі» В. Петрова (Домонтовича), і на «Фаль­шивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших.

Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, осмислюваний письменником,— драма українського села, зумов­лена громадянською війною. Тема досить типова для тогочасної прози, але висвітлювана авторами під різним кутом зору. Так для В. Підмогильного («Третя революція») — це традиційна проб­лема протистояння села й міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Письменник шукав свого шляху в мистецтві, орієнтувався на європейські літера­тури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитися й на його доробку, як-от на романі «Місто» (1928). Тут розкривається мотив Рас- тіньяка — молодика з провінції, охопленого бажанням прибор­кати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Під­могильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х рр. XX ст. Цей пер­сонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смуги відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, при­зводять до внутрішнього спустошення. Замість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури. Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації. До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв’язував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, вияв­ляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ, особ­ливо загострене в полемічному романі «Робітні сили», де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обер­таються довкола професора Віктора Савлутинського — прихиль­ника теорії сильної інтелектуальної особистості.

Оскільки персонажами таких творів була інтелігенція, зне­важливо обізнана, за більшовицькою термінологією, «спецами», то ці талановиті книги зазнали нищівної вульгарної критики. До речі, не обминала вона й прози, де йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості». Якщо письменник спромагався виконати оті вимоги, його твір утрачав художню якість. Так сталося із соціально-побутовим романом А. Головка «Бур’ян» (1927), з якого усувалася гірка правда про зловживання правами людини в пореволюційному селі, наявна ще в першій редакції. Згодом подібна ситуація спостері­гатиметься й з наступним романом письменника «Мати» (1932). А масивний «Артем Гармаш» виявився творчою поразкою автора.

Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича), котрі змушені були, з огляду на історичні обста­вини, відмовитися від справжніх законів мистецтва.

У 20-х рр. XX ст. з’явився новий жанр — кіноповість, зумов­лений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїн­ське фотокіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залу­чало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М. Бажай та ін.). Ішлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, у якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування.

У 1928 р. з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання й світову славу. У ньому гармонійно поєднався глибо­кий філософський епос про долю народу й потужній ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіно­мистецтво.

Висновок

Митці 20-х років XX ст., прагнучи передати мовно-естетичну цілісність народу України, руйнують містичне, сакральне зна­чення слова. Звертаючись до конкретного чуття, реалії, письмен­ники наповнюють твори умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називають тонкощі й динаміку внутрішніх переживань особи в драматичний момент буття. Слово охоплює граничні межі образу: предметні та настроєві. У ньому відобража­ється метафоризація художньої дійсності, звернена до внутріш­нього світу людини та його емоційного вираження.

Завдяки ліризму, асоціативності, інтуїції, інтелектуальним теоріям, змалюванню реальних та ірреальних світів Г. Михайли­ченко, М. Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний відображають унікальний суб’єктивний світ героя. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а епос відтво­рює багатозначну психологічну колізію — головну рушійну силу оповіді. Боротьба свідомого та підсвідомого стає провідним ком­позиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внут­рішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний момент усвідомлення героєм влас­ної сутності — основа художніх прийомів і засобів змалювання людини доби «розстріляного відродження».