Екзистенціалізм — визначення

 

Екзистенціалізм — філософський напрям, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX ст. Його основоположником є датський філософ Серена К’єркегор (кінець XVIII ст.), який уважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емо­ції та думки. Як філософська течія екзистенціалізм сформувався після Першої світової війни у Франції та Німеччині.

XX століття принесло людству дві світові війни, багато локаль­них конфліктів, революцій, переворотів, світову економічну кризу 1929-1933 рр. Це все зробило актуальним проблему людського виживання, збереження психологічної повноцінності, віднай­дення себе в екстремальних ситуаціях. Представники екзистен­ціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; немає людини, у чиїх сокро­венних надрах не приховувалася б якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимось таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати. Цих почуттів не здатні усунути жодні зовнішні події, вони можуть їх поглибити й заго­стрити. Кожен має свою внутрішню сутність, свою індивідуаль­ність, своє «я», свою екзистенцію.

Екзистенціалізм у творчості українських письменників широ­кого поширення не набув, як скажімо, у Франції чи Німеччині. Після утвердження радянської влади й створення Радянського Союзу контакти українських письменників із Заходом були обме­жені, тому екзистенціалізм у творчість українських письмен­ників не міг потрапити із західноєвропейських філософських трактатів. Екзистенціальні ідеї яскраво проявились у творчості українських письменників на межі ХІХ-ХХ ст. у п’єсах Лесі Українки та Володимира Винниченка, новелах Михайла Коцю­бинського та Василя Стефаника, а в середині XX ст.— у романах Івана Багряного та Василя Барки. Але коли ми говоримо про екзис­тенціалізм, то перше ім’я, яка спадає на думку,— це Валер’ян Підмогильний.