Бароко

 

Бароко — мистецький напрям, що народився в середині XVI ст.

Батьківщина бароко — Італія, де виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. За висновками нау­ковців — бароко кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гума­нізму і народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолод дарунками життя, мистецтва й природи, широкого вико­ристання насилля, работоргівлі, винищення незвичних культур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за п межами (Контр­реформація, мільйони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). Якщо Відродження мало незначне поширення в країнах за межами Італії, то з доби бароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світ і вклю­чення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і кон­тинентів (доба Великих географічних відкриттів, хижацька коло­нізація Америки, Південної Азії тощо).

Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475-1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісніву архітектурних елементів та надлюдський роз­мір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

Характерна пишнота, парадність, яскравість кольорів, контр­астність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В архітектурі панують сильні контрасти об’ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними компози­ціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, усклад­неною пластикою, парадністю. У музиці — поява опери.

Стиль домінував у європейському мистецтві в XVII ст. У де­яких країнах бароковий стиль захопив кінець XVI і половину XVIII ст. (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Флан­дрія), у живопису Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д’Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), у музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді назива­лося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки й Філіпін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Знавці й майстри бароко, вони познайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього й побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами й лабіринтом. Збережені гра­вюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї.

Бароко мало свої регіональні особливості. Тому бароко Мек­сики чи Бразилії ніколи не сплутаєш з бароко Португалії або Австрії чи України. Звичайно, головний напрямок задавали іта­лійці та єзуїти, тому стиль бароко дещо помилково називали «сти­лем єзуїтів». Хоча саме єзуїти зробили бароко своїм характерним стилем та будували собори та монастирі саме в бароковому стилі.

Правдою буде ствердження, що в бароковому стилі були два напрями — бароко світське (палаци знаті та королівських родин, монументи володарів країн) та бароко церковне (релігійні спо­руди від монастирів до поодиноких каплиць). Напрями існували окремо, але постійно збагачували один одного схожими засобами обробки та використання матеріалів чи декору. Тому у XVIII ст. зала церкви нагадувала пишну залу палацу і навпаки, що помі­чали й сучасники.

Ознаки бароко

• Людина за ідеєю бароко — піщинка у Всесвіті: безсила, прагне допомоги. {Це виразно спостерігається в образі сотниківни: одинока, безпомічна, яку постійно супроводжує тривога).

• Людина є роздвоєною; відбувається боротьба двох начал — тіла й Духа.

• Дійсність для письменника втрачає свою реальність. Існує дві реальності: реальна та ірреальна. (В. Шевчук часто викорис­товує форму сну, дивні явища, містичні образи).

• Головне у творах бароко — дивувати й вражати. Тому в них поєднується парадоксальність, контрастність, дотепність. (Чорт наділений розумом, мислить і може творити різні дива. Чорт (уособлення злих духів) перебуває в церкві — хіба це можливо для святого храму?).

• Метафора — головний художній засіб.

• Інакомовність образів і сюжету пов’язана з повчанням. Бароковий універсалізм проявляє себе й в багатомовності літе­ратури. Валерій Шевчук складає детальну уніфіковану таблицю мовного функціонування (латинська, польська, російська, різні варіанти української) з вказівками на період використання, жан­рові межі, що, зрештою, також презентується як універсальність картини мовного світу.

Функціонування в межах барокового культурно-мистецького простору кількох мовних варіантів порушувалось лише прина­гідно у працях Івана Вагилевича, Івана Франка, Михайла Возняка. Увесь період ХУІ-ХУІІІ ст., як правило, обмежувався вибором єдиномовних творів і в такий спосіб інспірував неповний розгляд літератури того часу. Отже, виявлення багатомовності літера­тури ХУІ-ХУІІІ ст., упорядкування та систематизація її форм — дослідницька ініціатива Валерія Шевчука.

Загалом, студії Валерія Шевчука вражають концентрацією фактологічного матеріалу, ґрунтовним і компетентним аналізом першоджерел і є тією експлікацією, що опирається на динаміку розвитку літературного процесу, дослідження його парадигми. Окремі ідейні та формальні зв’язки, що прокладає Валерій Шев­чук поміж бароковими творами та відповідними їм поетико-риторичними схемами і фольклором, старокиївською літерату­рою, розкривають вагомість «пам’яті» тексту та культури в його концепції.

Барокові тексти для Валерія Шевчука — могутнє джерело творчості. Ледь не в усі прозові твори вплетено цитати з бароко­вих пам’яток, окремі фрагменти, посилання, згадки, що виразно прив’язують його художні структури до літературних явищ ХУІ- ХУІІІ ст. Відтак уся сукупність барокових «голосів» (Р. Варт) в різний спосіб пронизує прозу Валерія Шевчука, стаючи її «кре­ативною пам’яттю» (Ю. Лотман), що опирається на давні системи сигніфікації та нарації.

Ці ознаки пов’язані з особливим статусом автора-дослідника й вказують на медіальну роль письма. Реконструкція барокового хронотопу, активне використання текстів ХУІ-ХУІІІ ст. для тво­рення власних, інтертекстуальна гра демонструють повсякчасні перетини авторського та барокового дискурсу в художніх текстах Валерія Шевчука.