Види і жанри усної творчості

 

Види і жанри народної творчості.

 

Усна народна творчість багата та різноманітна. Існує декілька видів усної народної творчості. Це казки, прислів’я, приказки, пісні, загадки, байки, народні балади, думи, народні романси, анекдоти тощо.

Усі жанри усної народної творчості дуже цікаві для вивчення та їхнього охарактеризування, але наразі хочу представити характеристику лише трьом жанрам творчості нашого народу.

1)    Прислів’я та приказки.

Приказка – жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів’я, але без висновку, і вживається в переносному значенні.

Прислів’я – жанр фольклорної прози, короткий художній твір узагальнюючого характеру, що являє собою сталий образний вислів у формі логічно завершеного повного судження (речення) з висновком, складається переважно з двох частин і, як правило, вживається в переносному значенні.

Прислів’я та приказки схожі між собою і становлять по суті один жанр народної творчості. Відмінність між ними полягає, головним чином, в тому, що прислів’я висловлюють більш повні твердження, які містять у собі певне міркування і висновок, а приказка – лише натяк на висновок… Приказка може перетворитись на прислів’я, коли міркування, дане натяком, набуде розширеності, узагальненості.

Тематика прислів’їв і приказок різноманітна, зміст їхній невичерпно багатий. Це своєрідно крилата енциклопедія, що охоплює всі сфери життєдіяльності українського народу: уявлення про світобудову, час, про рослини, тварин, господарську працю, взаємини між людьми.

Українських народних прислів’їв та приказок зібрано сотні тисяч. Одним з перших збирачів народної афористики були літописці Київської Русі, а також автори славетних творів художньої літератури, козацьких літописів. Окрему сторінку в збиранні прислів’їв та приказок започаткував видатний поет другої половини XVII ст. Климентій Зинов’їв, зафіксувавши півтори тисячі зразків народної мудрості. Його збірка «Приповісті Посполиті» стала першою солідною публікацією цього безсмертного матеріалу.

Українські народні прислів’я і приказки, влучні народні поетичні вислови — один з найпоширеніших і найдійовіших жанрів усної народної поетичної творчості. Це образні шедеври, створені народом, перевірені життєвим досвідом багатьох поколінь і відшліфовані протягом віків. У них у гранично стислих утворах народної мудрості вкладено глибокий зміст, вдало сформульовано великий досвід народу в різних сферах його життєдіяльності.

Час виникнення багатьох прислів’їв і приказок сміливо можна віднести до сивої давнини. Уже в перших писемних пам’ятках Київської Русі — літописах — зустрічаємо записи народних афоризмів. Є вони і в «Слові о полку Ігоревім» і в житіях та інших творах стародавньої літератури.

Люди здавна фіксували свої спостереження як над явищами природи, так і над різними сферами життєдіяльності в коротких влучних висловах, які, як на крилах, перелітали із століття в століття, від покоління до покоління. В них з безодні часів дійшли до нас і своєрідне тлумачення явищ природи, і знання життя, і радість, і страждання людське, сміх і сльози, любов і гнів, правда і кривда, чесність і обман, працьовитість і лінивство, краса і потворність... Народ — творець прислів’їв і приказок — споконвіку використовував їх у боротьбі проти гнобителів, проти різного роду суспільних вад і пороків. Із жодного жанру усної народної творчості не можна так зрозуміти народне життя, як із народних прислів’їв і приказок. Вони містять у собі поради та повчання і мають велике суспільне значення.

Українські народні прислів’я та приказки живуть активним і безперервним життям. Постійно народжуються нові і зникають старі, що віджили свій вік і не мають у сучасному суспільстві основи для існування.

Немає, напевне, такої людини, яка б у своєму житті не користувалася цими образними поетичними шедеврами. На Гуцульщині побутує дуже багато прислів’їв і приказок, влучних, дотепних висловів. Талановиті гуцули створюють нові, які приживаются і збагачують невичерпну скарбницю цього цікавого дійового жанру фольклору.

2)    Казки.

Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

Жанр усної народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-розважального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку.

Перші записи українських народних казок були здійснені І. Срезневським у 1829 р., М. Костомаровим у 1843 році, І. Головацьким в альманасі «Вінок русинам на обжинки» у 1847 р. Дослідження цього жанру розпочав Й.Бодянський книгою «Наськіукраїнські казки» в 1835 році. Казки збирали, систематизовували, досліджували М.Максимович, П.Куліш, Д.Мордовець, К.Шейковський, М.Драгоманов, П.Чубинський та ін. У 1857 році П. Куліш видає «Записки о Южной Руси», казки є складовою частиною цієї книги.

Основні види українського казкового епосу. Умовно український казковий епос поділяють на казки про тварин, чарівні та соціально-побутові. Існують також новелістичні, гумористичні казки, казки-легенди, казки-анекдоти, казки-притчі. Провести межу між різними видами казок досить важко. У казках про тварин часто наявний чарівний елемент, одухотворення предметів і явищ навколишнього світу, в багатьох чарівних казках діють тварини, наявна пригода, повчання, мораль. У чарівних казках дія відбувається у вигаданому світі, в соціально-побутових – усе неймовірне відбувається в реальному світі, елемент чарівного поданий у таких казках як своєрідний художній прийом, що допомагає повніше розкрити деякі явища дійсності, розвиток суспільного життя.

Учені багатьох країн прагнуть проникнути в таємницю схожості сюжетів, персонажів казок різних країн світу. Серед теорій, які вони пропонують, найбільш популярна – міфологічна (автори: брати Грімм, О.Афанасьєв, Ф.Буслаєв). Усі казки розвинулись з прадавнього міфу, переказу про явища природи, про різні події, про богів. Інша теорія – міграційна: казки «мандрують» по світу (автори: Т.Бенфей, C.Ольденбург). В.Пропп стверджував, що казка – це твір історичний, оскільки вона неодмінно відображає певний етап життя народу, який її склав.

Національна специфіка казок. Казка фіксує національні традиції. Мотиви, теми, образи, мова казок як невід’ємної складової частини усної народної творчості представляють самостійний світ, особливий для кожного народу, що впродовж історії розвивався у певних суспільно-економічних умовах.

У центрі казки завжди перебуває герой-добротворець і антигерой-злотворець. Герой-добротворець визволяє рідну землю від зміїв, чужоземців, рятує красуню; антигерой засуджується, проганяється, гине. Образу жінки, дівчини-героїні притаманні вірність коханому, материнському обов’язку, готовність до самопожертви заради дітей, чоловіка.

Краса героя казки описується, як правило, кількома штрихами: «Такий гарний, що ну», «Що на світі такого нема». Традиційним засобом є протиставлення: герой у казці постає спочатку в потворному вигляді, а потім красенем / красунею («Царівна-жаба», «Про ужа-царевича та його вірну жону»).

Розглядаючи казку як глибоку i мудру книгу життя, звернемо увагу на національні особливості дiалогу. Досить часто вiн дуже лаконiчний, його треба вмiти прочитати. Запитання, яким зустрiчають героя, звучить переважно так: «Чи по волi прийшов, чи по неволi?» Герой вiдповiдає: «Добрий козак усе по волi ходить». Дане питання, швидше, не з сфери етикету, воно є своєрiдним паролем, пiсля якого уже конкретизується справа, з якою приходять до предкiв, пращурiв.

Казка обрамляється традиційними висловами, початковими та фінальними формулами-кліше: «Сказала б казки – не вмію, сказала б приказки – не смію, сказала б небилиці – так багато плутаниці», «Живуть і хліб жують, і постолом добро возять», «Жив собі», «Був собі», «В якомусь царстві, в якомусь государстві був собі”, „І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло», «От вам казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок...».

З одного боку, казка ритмічна, насичена зміною одних дій іншими, які проявляються в русі персонажів, їх діалогах, з іншого – в казці досить часто знаходимо повтори подій, окремих висловів, що вказує на повільність оповіді. У ній відсутні великі описи природи, інтер’єру.

Казці притаманний своєрідний гумор. Наприклад, у кумулятивній казці «Дід, баба і курочка-дрібушечка» – дрібничка постає таким чудом, що вже згодом про неї говорять як про важливу подію.

Для композиції казки характерні:

·         єдиний початок (анафоризація),

·         триразове повторення певних подій (ретардація),

·         градація дії – наростання ефекту.

Художній рівень казки залежить від рівня майстерності записувача, бо фольклорний твір позначений імпровізацією.

Дослідники відзначають, що в жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності, відтак – особливість часово-просторових зв’язків. Час, вік у казці – поняття умовні. Герой, як правило, сталого віку: це дитина, юнак (хлопець, парубок), доросла людина (чоловік), або старець. Зміна у віці відбувається не через перебіг років, а перехід з одного вікового стану в інший: «і коли чоловік постарів...», «і виріс із нього красивий парубок...» тощо. Герой проводить у дорозі три, п’ять, сім, дев’ять, дванадцять, але за ці роки він не змінюється, навпаки, повертається додому таким, яким покинув свою оселю.

Час відлічується лише дією героя, простір – теж величина умовна. У казці ми не знайдемо детальних описів природи, житла, оточення. Все це фон, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться в центрі уваги. У багатьох творах простір ділиться на два виміри – цей світ і той світ – реальність і «тридев’яте царство». Між цими вимірами досить плинна межа: змій з’являється із потойбіччя і викрадає царівну, у своє володіння за мить, а героєві доводиться подолати шлях довжиною у кілька років. Простір і час нерозривно зв’язані між собою. Реалізовується простір у вигляді порогу, воріт, річки, мосту, лісу, берега моря.

Дім у казці – це не просто житло, центр «свого» світу із цілим арсеналом компонентів. Через вікно вищі сили передають добрий знак у вигляді білого голуба або яскравого промінчика сонця. Героям казки слід бути обережним, адже через вікно може потрапити і злий дух.

Двері й поріг оберігають добробут хатини, не дозволяючи зовнішнім силам проникнути всередину, і таким чином відмежовують будинок від «чужого» простору. Щоб подолати кордон між двома світами, героєві необхідно дотримуватись певних настанов: «Приїзжає у десяте царство, дивиться – стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій і відчинив”.

Персонажі у казках можуть бути рухомі й нерухомі. До нерухомих, належать наприклад, батьки головного героя або Баба-Яга, котрі упродовж казкової розповіді перебувають у закритому мікросвіті – хатинці,

Подамо зразок аналізу елементів символіки казки «Ох». Піч, на якій сидить ледачий син у казці «Ох», – це найбільш сакралізоване місце в хаті, місце помешкання духу померлих предків, домовика, а процес, яким пересипається –грається син, – це їжа духів. Вигук «цур-пек», що зустрічається в казці – це залишки замовляння, зверненого до прадавніх вогняного й підземного богів. Зелений колір у казці – колір смерті, поховальних ритуалів.

Три роки (три світи) батько ходить у підземне царство (світ померлих, світ предків) і не впізнає сина. Одноокість – риса помешканця «того світу».

Літературна казка. У письмовій формі казка відома в Індії, Персії вже понад десять століть. У Європі казка на літературному просторі з’явилась значно пізніше. Її батьківщиною вважається Франція ХVІІ ст. Слухачами та читачами були переважно освічені дорослі, зокрема дами, молодь, яка потребувала зразків поведінки, прийнятої в суспільстві.

Принципове розуміння дитячої казки з’являється на початку ХVІІ ст. Довгий час вважали, що казка є шкідливою для духовного здоров’я дітей, уяву яких слід скеровувати, а мораль – виховувати. Утвердженню казки як засобу соціокультурної комунікації для культу дитини сприяли німецькі брати Грім, педагогічні ідеї Ж.–Ж.Руссо, Д. Локка.

В українській літературі казки для дітей у віршованій формі першим почав писати Б.Грінченко. Над літературною казкою працював І.Франко. Автор «Фарбованого лиса», «Лиса Микити» звертався до казки як до художнього та дослідницького матеріалу, зокрема продовжив започатковану на західноєвропейському ґрунті тему витівок хитрого лиса.

3)    Фейлетон.

Фейлетон – це художньо-публіцистичний жанр, в якому комічна сутність негативних явищ і ситуацій дійсності розкривається шляхом інверсійної, асоціативної розробки теми з використанням авторських та фольклорних комічно-сатиричних образів.

Жанр фейлетону має двохсотрічну історію. Неабияку цікавість привертають до себе фейлетони 20-50-их років ХХ ст., особливо прозорі твори класиків Остапа Вишні, І. Ільфа та Є. Петрова, М. Зощенка та ін.

Фейлетон може набирати найрізноманітніших форм. Він може наближатися до гумористичного оповідання, або бути написаним у формі листа, щоденника, комедійної сцени між кількома особами. Фейлетоністи часом запозичують у своїх творах образи з відомих книг світової і вітчизняної класики, пародіюють відомі твори і т.д. Це потрібно для головного у фейлетоні – сатиричної типізації, розвінчування негативного явища з допомогою сатиричного образу, який відбиває істотні ознаки негативного у суспільстві. Сатирична типізація досягається художньо-публіцистичним узагальненням негативних явищ у конкретному соціальному бутті. Сатиричний образ розкриває шкідливість зла і водночас притаманними фейлетону засобами підказує шлях його подолання, або завдяки іронії, сарказму робить неможливим його подальше існування. Адже за словами М.Гоголя: «сміху боїться той, хто взагалі нічого не боїться.»

Чим багатшою буде ерудиція фейлетоніста, його знання фольклору та конкретної сатиричної творчості, тим більша вірогідність того, що «гратиме» і його власна фантазія і він у нових образах, несподіваних ракурсах зможе побачити проблему, тим краще працюватиме його асоціативна думка, тим оригінальнішим, ефективнішим і вагомим стане його сатиричний твір.

Існує кілька поділів фейлетону за своїми ознаками. є фейлетони з точними іменами, адресами, фактами, подіями, які мали конкретне місце. Однак існують і безадресні фейлетони. Зрозуміло, що у таких творах фейлетоніст більш розкутий у своїй фантазії, асоціаціях, у створенні конкретних сатиричних образів значної вибухової дії. Наприклад у фейлетонах одеситів І.Ільфа та Є.Петрова вже самі назви «Кістяна нога», «Безтурботна тумба», «Одиниця, що веселиться» вказують на проблему, яка уособлена в конкретному сатиричному образі.

«Кістяна нога» – це службовець РАГСу, який своїм бюрократичним ставленням до молодої щасливої пари, яка хоче зареєструвати шлюб, вимаганням прописки обох лише в одному місті, офіційно унеможливлює їх шлюбне життя. Ось як автори узагальнюють це бюрократичне явище в конкретному сатиричному образі:

«Якщо за бар’єром установи сидить людина, яка виконує дурне, погане правило, і якщо вона, знаючи про це, виправдовується тим, що вона – людина маленька, то це і є кістяна нога». (Автору цієї статті вже у XXI ст. довелося переконатися на власному досвіді, що сучасна «кістяна нога» пальцем не поворухне, щоб дати громадянину найпростішу довідку).

А «Безтурботна тумба» з однойменного фейлетону, це і черговий у лікарні, який, не поспішаючи, заповнює анкету хворої жінки із загрозливою для життя кровотечею. Інша «тумба» на запрошенні на танці зазначає «Явка обов’язкова». А ще одна «тумба» – кербуд позабивав у новому будинку парадні під’їзди брудними дошками і повісив оголошення «Вхід з двору». Оці конкретні приклади холодного, байдужого ставлення до людини у фейлетоні викликають схвильоване й гнівне авторське публіцистичне узагальнення: «Хто виховав цю безтурботну тумбу? Як могли прищепитись в лікувальній установі холоднокровні навички?». Проблеми з цього фейлетону, а отже образ «безтурботної тумби» актуальні, нажаль, і сьогодні.

Існує ще один важливий поділ фейлетонів – на проблемні і сатирико-гумористичні. У проблемному фейлетоні ставляться і розробляються актуальні проблеми, які не завуальовані, а подаються у відкритому вигляді. Такими були фейлетони талановитого публіциста Михайла Кольцова.

У 1936 році, коли в країні вже шаленіли криваві репресії, Михайло Кольцов друкує свій найсміливіший фейлетон «Личный стол», в якому уособлює образи похмурого бюрократа і папірця-анонімки. До речі, «личными столами» в СРСР у тридцяті роки називали відділи кадрів, і отже автор фейлетону вийшов «на прю» з самою партійною системою: «...Людина працює рік, два, п’ять, вісім років. Добре працює, жарко, весело, успішно. Нею задоволені, відзначають, цінують, преміюють, тримаються її. І тоді з-за рогу побреде за людиною папірець. Він піде, неспішно дрібцюючи ніжками, наче комаха. Однак обов’язково наздожене людину.

Нічого в глумливому папірці не з’ясовано. Він написаний похмуро, нерозбірливо, крізь зуби. Перевірити папірець важко, часто неможливо. А все-таки папірець діє. Його обносять по кабінетах, дбайливо ховають до особового столу. І одразу стіл, пишаючись своєю неймовірною пильністю, починає примружуватись на людину новим, косим оком... Тихий, брехливий папірець, ніким не перевірений, тишком-нишком жвакує громадянина, його працю, його спокій, його життя.

Чим врешті-решт займаються оці особові столи, відділи кадрів? Кого вони добирають - працівників чи папірці із сліпо пришпиленими до них живими людьми? Вони називають себе пильними, ці столоначальники, для яких – спочатку папірець, а потім людина».

У цьому сатиричному творі Михайла Кольцова усі ознаки проблемного фейлетону: важлива проблема, яка хвилює людей, гостра постановка питань, асоціативне, алегоричне мислення, яке утворює образ бюрократа-кадровика («особовий стіл») та анонімки («папірець з дрібцюючими ніжками, наче комаха»). А яка авторська іронія, який сарказм, спрямований проти сталінських поплічників, проти тих, хто своїми злочинними діями винищив мільйони громадян!

Фейлетон сатирико-гумористичний вимагає індивідуального гумористичного чи сатиричного образу, який сприяє розкриттю людини чи явища негативного плану.

Можна поділити фейлетонні образи за своїм характером на індивідуальний образ, образ явища та образ-тезу. Індивідуальні сатиричні образи притаманні сатирично-гумористичному фейлетону. Образ явища властивий проблемному фейлетону, коли автор його прагне не до змалювання індивідуальних образів, а до розробки проблеми, як негативного явища.

У якості фейлетонного образу-тези можуть виступати різні предмети (паличка-рятівниця, шапка-невидимка, золотий ключик, чоботи-скороходи), міфологічні герої, міфологічні та казкові сюжети, прикзки, прислів’я, крилаті вирази.

Прикладом творчого використання відомого образу-тези («Кам’яне серце», казка Вільгельма Гауфа) є фейлетон Михайла Зощенка (І895-І958) з тією ж назвою – «Кам’яне серце».

Однак, що цікаво, саме цього виразу – «кам’яне серце» у фейлетоні немає. Замість нього подано образ директора підприємства, який підло знущається з беззахисного підлеглого. Автор фейлетону наприкінці твору робить висновок: «Усе зроблено директором дуже тонко: з таким знанням людської душі, що тут і довести нічого не можна. Цей чиновник, у якого серце поросло мохом, знизає плечима і від усього відмовиться». Тобто не просто «кам’яне серце» (у заголовку!), а ще й «серце, поросле мохом»! Таких сердець нині клоновано чимало.

Отже проблема бездуховності й через 70 років залишається актуальною, як і фейлетонний образ «кам’яного серця».

Розглянемо творчість ще одного видатного письменника, українського сміхотворця, Остапа Вишні (Павло Михайлович Губенко), який за своє життя написав сотні фейлетонів. Популярність письменника-гумориста, гострого фейлетоніста була надзвичайно великою. Це була всенародна любов і всенародна слава. За життя Остапа Виші (І889-І956) вийшло окремими виданнями понад сто його збірок – фейлетонів, гуморесок, шаржів, нарисів, п’єс, оповідань, більшість з них була спочатку надрукована у періодичній пресі.

У багатобарв’ї фейлетонної спадщини Остапа Вишні слід звернути увагу на ті його твори, які були в 30-ті роки вилучені з літератури (але не з пам’яті народу).

До таких творів відносяться його фейлетони: «Українізація», «Чукрен», «Чухраїнці», «Ну що ж – регульньом!», «Позорище», «У ніч під Новий рік», «Ділов, ділов...», «По ревізії», «Дзвонарі».

У фейлетоні «Українізація» (збірка «Українізуємось», І926) Остап Вишня виводить сатиричними барвами образ «радянської панни», для якої українські селяни, славна історія народу – це абсолютно незнайомі речі, бо головне для неї – галушки та борщ.

Наприкінці 80-их р.р. після довгої перерви знову побачили світ фейлетони Остапа Вишні «Чукрен» та «Чухраїнці» (1927 рік, газета «Вісті»).

Остап Вишня може як ніхто з його колег-письменників бачив не тільки привабливі риси образу українця, а й те, які саме риси цього образу заважають динамічному розвитку, входженню у цивілізоване життя.

«Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйонній юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає: це – чухраїнець. І ніколи не помилиться. Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса – все це так і випирає, оті п’ять головних рис його симпатичної вдачі.

Риси ті, як на ту старовинну термінологію звалися так:

1.     Якби ж знаття?

2.     Забув.

3.     Спізнивсь.

4.     Якось-то воно буде!

5.     Я так і знав».

І далі Остап Вишня створює п’ять окремих сюжетів, де у сатирично-гумористичному плані висміює риси образу чухраїнця. Автор критикує зденаціоналізованих чухраїнців (вважай, українців), які не знають ні власної історії, ні хто вони взагалі.

У фейлетонах 20-х років про долю українського села Остап Вишня часто звертався до проблем кооперації на селі, участі селян у кооперативному будівництві та господарюванні. Село залишалось у матеріально і культурно нерівному, порівняно з містом становищі. Тобто виникав проблемний образ так званих «ножиць».

Були ці «ножиці», писав автор в усмішці «Ну що ж – регульньом!» спочатку маленькі – що тобі манікюрні, потім стали начеб перукарські, а ще далі такі, що хоч овець стрижи... Тобто матеріальна різниця мiж селом та містом поглиблювалась не на користь українського села...

Остап Вишня писав, що за таких умов незаможник, трохи напружившись, може виділити пуд жита і купити у коопторзі... ґудзик до штанів. Бо вартість товару під назвою «штани цілі» була...аж 30 пудів жита!

Остап Вишня із щирою симпатією змалював у своїх сільських усмішках образи культурних господарів (українських і закордонних), тих, хто самовіданно працював на власній ниві. Сатирик виступав проти профанації української культури, української драми, пісні і танку.

Залишається актуальним фейлетон «Дзвонарі». Тут виведено сатиричні образи любителів телефонних дзвінків, тобто «дзвонарів», які імітують бурхливу діяльність безкінечними дзвінками від зорі до зорі до «потрібних» людей, керівників різного рангу.

Творчим кредо Остапа Вишні було подавати факти, образи у контрастному зіставленні: «Ловіть, стостерігайте контрасти, – і буде сміх».

Сучасний фейлетоніст повинен мати не тільки професійні знання з обраного жанру, а й природне чуття гумору (у 70-80-ті роки з багатьох фейлетонів гумор зник), енергію публіциста, відзначатися широким світоглядом, здатністю до асоціативного мислення і алегоричної манери писання, бути людиною непохитною, мужньою у віднайденні істини. Фейлетонна манера вже сама собою викликає читацький інтерес, певні емоції. Фейлетон містить у собі додаткову інформацію, суть якої в новому, контрастному баченні явищ дійсності, завдяки новим своєрідним сатиричним образам і гостро поданим актуальним проблемам.

Пошук на сайті: