Тавтологія

 

Тавтологія (грецьк. tаutos — те саме і logos — слово) — спеціальне або непередбачене повторення тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів. Т. як стилістичний засіб увиразнення належить до стилістики, як спосіб організації віршованого мовлення — до віршування, як прояв мовленнєвої неохайності — до культури мовлення. Як риторична, стилістична фігура Т. спостерігається в художній літературі, публіцистиці, ораторському мистецтві, фольклорі. Т. затримує увагу на сказаному, увиразнює його, посилює емоційність і ритмічність мови. Наприклад: “Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю” (І.Франко). Найчастіше Т. є повторенням тієї ж чи різних форм одного і того ж слова або поєднанням спільнокореневих слів: “на війні, як на війні”; “дружба дружбою, а служба службою”; “Богові — Боже, кесарю — кесареве”. Складніша форма Т. — повторення вже вираженого змісту. В таких випадках поєднуються синоніми та синонімічні утворення: “плакати-ридати”, “жили були”, “часто-густо”. За принципом Т. побудовані складні лексеми типу “волю-неволю”, “старий-престарий”. Тавтологічні звороти можуть бути й вадою мовлення: 1) коли повторення спільнокореневих слів збіднює лексичний склад тексту (“створити твір”, “організувати організацію”); 2) коли у словосполученнях вживається пояснювальне слово (найчастіше — означення), зміст якого входить у семантику головного слова (“вільна вакансія”, “пам’ятний сувенір”, “захисний імунітет”, “молодий юнак”). Такі недоліки, що є наслідком неохайного ставлення до добору слів або нерозуміння їх значення, трапляються здебільшого в усному мовленні.