Символізм

 

Символізм (symbolisme (фр.) - розпізнавальна прикмета, знак) - мистецька течія, принципом якої є художнє відтворення сутності ідей та предметів, які перебувають за межею чуттєвого розуміння, з використанням символів. Сприймається символ як індивідуальне уявлення творця про світ.

Ознаками символізму є культ заборонених і екзотичних тем; підміна понять, думок символами (відповідними знаками), які носять прихований смисл ("молодість" символісти замінюють словом "ранок", "смерть" - "ніч"); естетство - недооцінка змісту й надмірне захоплення поетичною витонченою формою; протест проти консервативної суспільної моралі; велика увага до усього позасвідомого, що має за мету вирватися за межі повсякденного.

Сутність цього напряму полягає в спробі символізувати матеріальні, зовнішні прояви світу і в такий спосіб спробувати пізнати його внутрішній зміст.

Визначальні риси символізму:

- войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;

- підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

- культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;

- спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».

В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.