Тропи в українській літературі

   У зображенні дійсності, яке дають твори літератури, важливу роль відіграють спеціальні засо­би образності мови. Вони допомагають письменникові втілити в словесну форму конкретні уяв­лення про предмети і явища, своє ставлення до них. Це завдання виконують не тільки слова і сло­восполучення, вжиті у прямому значенні, а також слова і вислови, вжиті у переносному значенні, які називають тропами. В основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші. За допомогою такого перенесення мова художнього твору набуває особливого забарвлення і яскравості. Це відбувається тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало звич­ним, а виявляє ознаки, які зазвичай не виступають на перший план.

Троп (грец. трояоі; — зворот) — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми».

Основні різновиди тропів:

  • порівняння — троп, який полягає в поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою єднальних сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін. («Блу­кай та їж недолі хліб і вмри, Як гордий флоренцієць, у вигнанні» — Юрій Клен (О. Бур- гардт) — або предиката: подібний, схожий, нагадує, здається та інші («На людське серце свічка є подібна» -— Б.-І. Антонич). Трапляється, що в художніх текстах порівняння вжи­вають у вигляді придієслівного орудного відмінка: «Кришталь, кришталь... і золоті ворота / Горять на сонці дорогим вогнем» (О. Зуєвський);
  • алегорія — передавання абстрактної ідеї (поняття, риси характеру тощо) за допомогою об­разу. На відміну від багатозначного символу, значення алегорії однозначне і відділене від образу; зв’язок між значенням і образом встановлюється за подібністю (наприклад, лисиця уособлює хитрість, змія — підступність);
  • алегоричний образ (гр. «іносказання») — усе зображене має переносне значення. Основне в алегоричному образі те, що він відтворює якусь сторону життя за подібністю. Алегорич­ними є байки (можуть бути і ліричні твори). Алегорична мова дістала назву «езопівської»;
  • символ (гр. «умовний розпізнавальний знак») — споріднений з алегорією троп. Символ — образ умовний. Розвинулись символи з усної народної творчості на основі паралелізму: червона калина — дівчина; сокіл — парубок;
  • метафора — слово чи словосполучення, що розкриває сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю (час летить, сонце сміється; «факіл неба цвіте глечиками хмар» — В. Голобородько);
  • уособлення (персоніфікація) — образний вислів, у якому ознаки живої істоти або людини переносяться на неживий предмет, явище. («Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою» — Т. Шевченко);
  • метонімія — це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Наприклад, та­кий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми ма­ємо на увазі те, що аплодував не театр, а глядачі, які в ньому перебували. Метонімію часто ототожнюють з метафорою або розглядають як її різновид. На відміну від метафори, мето­німічне зіставлення предметів відбувається не за ознакою їх подібності, а за ознакою їх суміжності, тобто належності до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов’язаних часовими, просторовими, причинно-наслідковими та іншими відношеннями;
  • синекдоха — один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Сине­кдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у зна­ченні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття за­мість родового тощо;
  • перифраз (гр. «опис, переказ») — це такий образний вислів, у якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак. (Наприклад: замість «Т. Шевченко» можна сказати автор поеми «Наймичка»)-,
  • оксюморон (гр. «нісенітниця») — поєднання слів протилежного значення — літературно- поетичний прийом, що полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрастних понять, що спільно дають нове уявлення (живий труп, холодне полум’я);
  • епітет — один з основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати ха­рактерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове се­мантичне поле, збагачувати його новим емоційним чи смисловим нюансом (Д. Чередниче­нко: «Покличу тебе / До зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні. Цим він відрізняється від звичайних означень («зелений листок»). Крім оригі­нальних, авторських, епітетів (Олег Ольжич (Кандиба): «скам’янілі дні»), у художніх тво­рах з’являються і постійні епітети («ясні зорі, тихі води»). Найчастіше епітети виражають­ся прикметниками. Але бувають і епітети-іменники, зокрема прикладки (сестра-голу- бонька. хлопці-молодці);
  • гіпербола — навмисне перебільшення для посилення виразності й підкреслення сказаної ду­мки. Наприклад: я говорив це тисячу разів або він ходить з черепашачою швидкістю;
  • літота — різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), у якому міститься ху­дожнє поменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища (бабуся «малесенька, ледве од землі видно» — оповідання Марка Вовчка (М. Вілінської) «Сестра»).