Літературні угруповання
(першої половини xx століття)

XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з другого — це період трагічного винищення ве­личезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десяти­літь назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам
літератури, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М. Семенку. Повалення в 1917 р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розви­ток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а інша частина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині.

Початок 20-х рр. XX ст. ознаменувався великою кількістю літературних угруповань, які праг­нули самовиявлення і творчої свободи.

У квітні 1925 р. Микола Хвильовий (Фітільов) виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опанову­вати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.

З цієї статті Миколи Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розви­ватись література. Коли ж Микола Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр все­союзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну. У неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуніс­тичної партії більшовиків України). Це й призвело до виникнення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з пози­цій соціально-політичної боротьби із класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява у творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незго­дні з таким станом речей оголошувались ворожим класом для пролетаріату і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це назива­ти письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на за­сланні, не витримали жорстких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: застрелився Микола Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський (Левчук), Григорій Косинка (Стрілець), живим був спалений поет Володимир Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати...

Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х рр. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська влада не могла вдатись до дій, що могли б зда­тись недемократичними: всі організації припинили існування у зв’язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Звісно, після такої розправи охочих продовжити справу репресованих не було. У процесі послідовного розгортання репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попе­редній, так би мовити, епізодичний або попереджувальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Саме тоді припинили своє існування біль­шість українських письменників і більшість українських літературних організацій.

АСПАНФУТ

(АСОЦІАЦІЯ ПАНФУТУРИСТІВ)

Аспанфут (Асоціація панфутуристів) — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково- мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи Михайля Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко (Снісар), Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Терещенко, Микола Бажан, Юрій Яновський та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. Аспанфут було перетворено на «Асоціацію комункульту».

«НЕОКЛАСИКИ»

На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не ви­ступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була доволі вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 рр.

Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві, що з’явилась значно пізніше занепаду класи­цизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфо­логічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспі­льного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у західно­європейській літературі в середині XIX ст. До групи українських «неокласиків» у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара (Драй), М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бур- гардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецт­во минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що «неокласики» прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигун­стві на користь чужоземної держави, в підготовці й спробі вчинити терористичні замахи на пред­ставників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, яку начебто очолював професор Микола Зеров.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>