Літературні угруповання — Українська література

Літературні угруповання
(першої половини xx століття)

XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з другого — це період трагічного винищення ве­личезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десяти­літь назад. Перші два десятиліття XX століття дали можливість водночас працювати таким майстрам
літератури, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, та новим, ще невідомим письменникам: П. Тичині, М. Рильському, М. Семенку. Повалення в 1917 р. царського режиму і проголошення Української Народної Республіки пробудило надії на вільний демократичний розви­ток українського народу. Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а інша частина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на Батьківщині.

Початок 20-х рр. XX ст. ознаменувався великою кількістю літературних угруповань, які праг­нули самовиявлення і творчої свободи.

У квітні 1925 р. Микола Хвильовий (Фітільов) виступив у додатку до газети «Вісті» з великою статтею «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», наполягаючи на тому, що література не має бути примітивно-масовою та надто заполітизованою. Він поставив перед літераторами питання: «Європа чи просвіта?» — і закликав відкинути примітивізм, опанову­вати європейську культуру, зайнятися професійною діяльністю.

З цієї статті Миколи Хвильового розпочалася «гаряча» дискусія, яким шляхом має далі розви­ватись література. Коли ж Микола Хвильовий у гострій формі висловив думку про те, що задля окреслення власного шляху українській літературі треба орієнтуватися не на Москву («центр все­союзного міщанства»), а навчатися у «психологічної Європи», дискусія з літературної площини перекинулася в політичну. У неї втрутилося Політбюро ЦК КП(б)У (Центральний комітет комуніс­тичної партії більшовиків України). Це й призвело до виникнення такого становища, яке існувало з початку 30-х років: твір письменника оцінювався не з позицій талановитості написаного, а з пози­цій соціально-політичної боротьби із класовими ворогами (а звідси необхідність прославлення дій партії, провідних партійних діячів, поява у творах позитивного героя-пролетарія тощо). Усі незго­дні з таким станом речей оголошувались ворожим класом для пролетаріату і підлягали фізичному знищенню. Тому перелічувати імена членів будь-якої української літературної групи — це назива­ти письменників, які були заслані, розстріляні, наклали на себе руки, померли від хвороб на за­сланні, не витримали жорстких умов і суворого північного клімату або ж збожеволіли: застрелився Микола Хвильовий, були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський (Левчук), Григорій Косинка (Стрілець), живим був спалений поет Володимир Свідзинський. Цей трагічний список можна продовжувати...

Усі українські літературні організації припинили існування на початку 30-х рр. Але жодна з цих організацій не була заборонена, бо радянська влада не могла вдатись до дій, що могли б зда­тись недемократичними: всі організації припинили існування у зв’язку з тим, що найактивніші члени цих угруповань «виявились контрреволюціонерами, які мали бути знищені заради світлого майбутнього країни». Звісно, після такої розправи охочих продовжити справу репресованих не було. У процесі послідовного розгортання репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попе­редній, так би мовити, епізодичний або попереджувальний характер (приміром, розстріл Чупринки, арешт Рильського, Івченка і Старицької-Черняхівської). Зосереджений, масовий удар, завданий більшовизмом українській літературі, припав на 1934 р. Саме тоді припинили своє існування біль­шість українських письменників і більшість українських літературних організацій.

АСПАНФУТ

(АСОЦІАЦІЯ ПАНФУТУРИСТІВ)

Аспанфут (Асоціація панфутуристів) — літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково- мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи Михайля Семенка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко (Снісар), Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Терещенко, Микола Бажан, Юрій Яновський та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. Аспанфут було перетворено на «Асоціацію комункульту».

«НЕОКЛАСИКИ»

На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не ви­ступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була доволі вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 рр.

Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві, що з’явилась значно пізніше занепаду класи­цизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфо­логічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспі­льного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник у західно­європейській літературі в середині XIX ст. До групи українських «неокласиків» у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара (Драй), М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бур- гардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецт­во минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що «неокласики» прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигун­стві на користь чужоземної держави, в підготовці й спробі вчинити терористичні замахи на пред­ставників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, яку начебто очолював професор Микола Зеров.

Затримали у цій справі й «неокласика» М. Рильського, але через деякий час його звільнили. Юрій Клен, скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

«ПЛУГ»

Ініціатором створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Го­ловко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, О. Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжиць- кий, П. Усенко та інші.

Із квітня 1922 р. «плужани» ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «революційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію сві­домості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції».

Позитивним в діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно- індустріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літературних організацій, допома­гав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.

Негативним у діяльності організації було те, що «плужани» намагались обмежити й регламен­тувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

«ГАРТ»

Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923 р. з ініціативи Василя Еллана-Блакитного (Елланського), а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, Миколи Хви­льового (Фітільова) та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з Василем Блакит­ним, а також філії в Києві й Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили Ми­кола Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В. Поліщук, Іван Дніпровський (Шевченко), Олесь Досвіт­ній (Скрипаль-Міщенко), А. Любченко, Г. Коцюба, Петро Лісовий (Свашенко), Михайло Майський (Булгаков), П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом Олекса Слісаренко (Снісар), М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії».

З волі Василя Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора пар­тійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об’єднав чи не найбільшу кількість талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» ко­муністичної партії. Внутрішні незгоди спричинили те, що в листопаді 1925 р., незадовго до смерті Василя Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

«ЛАНКА»

Організація, створена 1924 р. у Києві, об’єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність. До неї входили: В. Підмогильний, Є. Плужник, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), Я. Качура та інші. У 1926 р. змінила назву на МАРС.

МАРС

(МАЙСТЕРНЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО СЛОВА)

У МАРС (Майстерню революційного слова) було реорганізовано 7 листопада 1926 р. літера­турне об’єднання «Ланка». Метою організації було об’єднання революційних письменників і кри­тиків Києва, а завданням — боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі. Покладаючи в основу своєї мистецької праці «засади комуністичної партії», МАРС надавала своїм членам права використовувати різні літературно-художні засоби.

«Ланка-МАРС» для Києва була тим, чим для Харкова ВАПЛІТЕ-Пролітфронт: чільною органі­зацією, що об’єднувала більшість письменників цього міста. До «Ланки-МАРСу» входили письмен­ники: Є. Плужник, Дмитро Фальківський (Левчук), М. Терещенко, Т. Осьмачка, Григорій Косинка (Стрілець), М. Івченко, В. Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Борис Тенета (Гу­рій), В. Ярошенко, Г. Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), М. Галич та інші.

1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпалася, але її осердя, сімку «ланчан», і надалі поєд­нували не лише дружні стосунки, але й спільні погляди на літературу, які вони зберігали до кінця життя.

Пам’ятного в українській літературі 1934 р. була ліквідована київська літературна організація «Ланка-МАРС». За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника і, хоч не була репресована разом з іншими, примушена була замовкнути на десять років, всі інші члени «Ланки-МАРС» так чи інакше були репресовані й тривалий час замовчувані.

ВАПЛІТЕ

(ВІЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ)

З літературною дискусією 1925-1928 рр. пов’язані виникнення, існування і доля визначної лі­тературної організації 20-х рр. — ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури), яка зго­дом перетворилась на «Пролітфронт». Створена за ініціативи Миколи Хвильового (Фітільова) як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійно­го удосконалення. Втілюючи на практиці висунені Хвильовим гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігон­ського наслідування російської літератури, вона об’єднала багатьох найкращих українських літера­торів і могла пишатися яскравими талантами: Микола Хвильовий, М. Яловий, Гордій Коцюба (Ко- цегуб), Михайло Майський (Булгаков), О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, І. Сенче- нко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, Олесь Досвітній (Скрипаль-Міщенко), Іван Дніпровський (Шевченко), Олекса Слісаренко (Снісар), Г. Епік та інші. Від самого заснування ВАПЛІТЕ й однойменний журнал опинилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо поси­лилась і набула скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого Ми­колу Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників).

У 1933-1934 рр. з «ваплітян» були ліквідовані: М. Яловий, Микола Хвильовий, Олесь Досвіт­ній, Олекса Слісаренко, Г. Епік, М. Куліш, М. Йогансен та інші. Можна згадати з усіх «ваплітян» тільки про одного Миколу Куліша, щоб зрозуміти, наскільки важливою в українській літературі була ця група і якого нищівного удару завдав їй більшовизм ліквідацією ВАПЛІТЕ.

«МОЛОДНЯК»

Організація комсомольських письменників «Молодняк» була заснована 1926 р. До неї належали письменники Харкова (П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримай- ло, Д. Гордієнко та інші); Києва (Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян); були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах; видавався однойменний журнал. Припинила своє існування 1932 р.

Позитивне в діяльності «Молодняка»: і організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів.

Негативне: своєю агресивною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців організація сприяла деморалізації українського письменства.

ВУСПП

(ВСЕУКРАЇНСЬКА СПІЛКА ПРОЛЕТАРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ)

ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об’єднати всіх лояльних режиму митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «неокла­сики», МАРС). ВУСПП була українською аналогією горезвісної РАПП (Російської асоціації проле­тарських письменників), яка домінувала у ВОАПП (Всесоюзному об’єднанні асоціацій пролетарсь­ких письменників); його членом була і ВУСПП. Як і РАПП, ВУСПП прагнула узяти під контроль усе літературне життя і перебирала на себе роль прямого речника партії в літературних справах (її політику фактично визначали керівники організації — І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко, І. Кириле- нко). ВУСПП в особі своїх критиків вела завзяту ідейну боротьбу переважно з такими літератур­ними організаціями, як ВАПЛІТЕ, МАРС, а також з окремими письменниками, не згодними з так­тикою чи літературними поглядами її членів. Проіснувала до 1932 р., склала ядро майбутньої Спіл­ки радянських письменників України.

СПУ

(СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ)

23 квітня 1932 р. з’явилась постанова ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх ор­ганізацій». Її наслідком стало утворення Спілки письменників СРСР, складовою якої стала СПУ (Спілка письменників України). Обов’язковим для кожного представника Спілки було перебування в лавах комуністичної партії. Видання постанови ЦК в справі літератури означало, що партія пере­бирає керівництво літературою у свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте, йому проти­ставлене гасло «совєтизації».

Писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменни­ка, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало — тільки «мусиш».

«ПРАЗЬКА ШКОЛА»

Потужна енергія «Розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї вхо­дили: Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич (Кандиба), Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Хо- лодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, ска­жімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки у Празі, а й у Варша­ві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» становили вчорашні учасники визво­льних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури.

У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів органі­заційні збори і разом з літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922-1923 рр.). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина пода­лася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Да- раган, О. Теліга, Олег Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національ­ну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (Олександр Олесь (Кандиба), М. Вороний, В. Самійленко та ін.).

Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам’яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сто­рінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922-1933 рр.), а з 1933 р. — «Вісник». Во­ни поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національ­ного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо).

Однак «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильс­тва» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відо­мій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсо­лют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».

У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслював­ся вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки, підкреслювалися питання відповідальності письмен­ника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного жит­тя (політика, релігія, педагогіка та ін.).

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осере­дком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, увів у тверді береги перспективної форми, надав українському ру­хові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

МУР

(МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ)

Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР (Мистецький український рух), до складу якого увійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпря- нці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено — Ді-Пі): мово- та літературознавець Юрій Шерех (Шевельов), літературознавець, прозаїк В. Домонтович (Петров), літературознавець І. Кошелівець, Іван Багряний (Лозов’ягін), Леонід Полтава (Пархомо- вич), Василь Барка (Очерет), Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.

Невдовзі з’явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування; друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита укра­їнська інтелігенція, зокрема письменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв’я­зати: вважалося, що українська література, всупереч несприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння. Отож розвиток її індивідуальних та групових від­галужень можливий за спільної співпраці. Тому, здавалося, можна було об’єднати розрізнені стру­мені української літератури.

Одначе така спроба виявилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Це з’ясувалося вже на першому з’їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосередже­ну на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія. З одного боку опинилися прихиль­
ники народницької традиції в літературі — «неопросвітяни» (Іван Багряний, Ю. Косач та ін.), а з другого — «європеїсти» (Юрій Клен, В. Державин, Михайло Орест (Зеров), В. Шаян та ін.), які, враховуючи досвід Миколи Хвильового (Фітільова), М. Зерова та ін., орієнтували українське пись­менство на європейське, звинувачували керівництво МУРу в застарілому «плужанстві», тобто ідейній самообмеженості літературних угруповань 20-х рр., а невдовзі створили незалежне літера­турне об’єднання «Світання». Водночас вони протестували і проти деяких проявів «донцовізму», зокрема нетерпимості до відмінної думки, бо «шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, а не через сліпу віру і завжди обмежений фанатизм». Частина українського письменст­ва, засвоївши уроки минулого, пропонувала вихід літератури на широкий простір творчості, але, на жаль, не знайшла належної підтримки.

Це призвело до розколу МУРу, що проіснував чотири роки. Одначе за такий короткий відти­нок часу все ж таки здійснилися спроби, хай не зовсім вдалі, об’єднати розпорошені сили українсь­кого письменства, усунути хибні, гальмівні концепції «неопросвітництва», які обмежували літера­турний процес, відмовитися від ілюзорних теорій «національного реалізму».

Пошук на сайті: