«ПРАЗЬКА ШКОЛА»

Потужна енергія «Розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї вхо­дили: Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич (Кандиба), Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Хо- лодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, ска­жімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки у Празі, а й у Варша­ві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» становили вчорашні учасники визво­льних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури.

У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів органі­заційні збори і разом з літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922-1923 рр.). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина пода­лася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Да- раган, О. Теліга, Олег Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національ­ну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (Олександр Олесь (Кандиба), М. Вороний, В. Самійленко та ін.).

Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам’яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сто­рінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922-1933 рр.), а з 1933 р. — «Вісник». Во­ни поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національ­ного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо).

Однак «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильс­тва» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відо­мій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсо­лют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва».

У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслював­ся вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки, підкреслювалися питання відповідальності письмен­ника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного жит­тя (політика, релігія, педагогіка та ін.).

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осере­дком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, увів у тверді береги перспективної форми, надав українському ру­хові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.