«Розстріляне відродження»

«Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20 - початку 30-х рр. в Укра­їні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знище­не тоталітарним сталінським режимом. Література цього періоду відзначається багатством стилів, жанрів, вершинних мистецьких надбань.

З великою енергією в галузі розбудови літератури в цей час працювали М. Зеров, Микола Хвильовий (Фітільов), С. Єфремов, М. Куліш, М. Семенко, М. Драй-Хмара (Драй), П. Филипович та інші. До найвидатніших представників «Розстріляного відродження» належав і новеліст Григо­рій Косинка (Стрілець).

Термін «Розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921—1931 рр.) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне від­ставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5 000 письменників). Це відродження було пов’язане з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони створили тексти, гідні світового поціновування.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12- 13 травня відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового у харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення були роз­стріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан (А. Баб’юк), Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко (Снісар), Михайло Яловий та інші. Загалом в один день, за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 представників української інтеліге­нції — цвіту української нації.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робіт­ники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти хліб насущний. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили справді актуальне мистецтво.

Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. У більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особис­тість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й високі запити.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, а підтекст, дух, «запах слова», як казав Микола Хвильовий. Стиль сильних почут­тів та проникнення в сутність явищ називають неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напря­мку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Михайло Яловий, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі супе­речності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою, чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер’яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися еле­менти філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізи­чного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не пере­творює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашо­го національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся (Кандиби) і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку в боротьбі з українськими письменни­ками, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Микола Хвильовий), репре­сії і концтабори (Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Остап Вишня (П. Губенко)), замовчування (Іван Багряний (Лозов’ягін), В. Домонтович (Петров)), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк) або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була реп­ресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавали до спец- сховів, забороняли, замовчували, багато з них були назавжди втрачені. Дещо функціонувало в сам- видаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходило за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Представників інтелігенції, що належать до «Розстріляного відродження», умовно поділяють на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.

Першу групу безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство, перебуваючи за пів­кроку від арешту. Незважаючи на те що більшість з них була реабілітована ще в кінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявся в СРСР й надалі або ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців було знищено репресивними радянськими ор­ганами в сталінський період.

Частині репресованих й переслідуваних представників української радянської інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах та концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишня про­довжував писати, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу становлять ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений ра­дянською владою. Творчість таких осіб теж забороняли й замовчували, твори вилучали зі сховищ і знищували. Більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов (Мало- шийченко), Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен (О. Бургардт).

До четвертої групи належать митці, чия творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж (здебільшого) зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому, не мають високої художньої вартості, індиві­дуальності форм і стилів, є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і значна кількість діячів культури старшого покоління, яка стала відомою ще до приходу радянської влади і належала до покоління діячів початку XX століття, а не 1920-1930-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Завдяки політиці українізації вони активно включились у процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УРСР; дехто з них задля цьо­го повернувся з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під вла­дою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.