ДУМИ

ПАСПОРТ ДО ТЕМИ

Думи — ліро-епічні твори про історичні чи соціально-побутові події. Це самобутні твори, які виконують речитативом у супроводі кобзи, бандури або ліри.

За змістом думи поділяють на тематичні групи, які обмежуються часовими рамками:

  • думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (ХІУ-ХУ ст. — рання козацька доба);
  • думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (XVI ст. - поч. XVII ст. — доба Хмельниччини і Гетьманщини);
  • соціально-побутові думи (кін. XVII ст. — період Руїни, політичного занепаду).

Виникнення думи відносять приблизно до середини XV ст. Науковий термін «дума» вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст.

Поява думи була пов’язана з розгортанням героїчної боротьби української народу проти туре­цько-татарських, а потім польсько-шляхетських загарбників. Думи відіграли значну роль у бороть­бі українського народу за соціальне й національне визволення. Думи характеризуються відсутніс­тю строф, дієслівним римуванням, імпровізаційністю; їм властиві стала композиція, розгорнутий сюжет, повільна епічна розповідь, постійні епітети тощо.

Незважаючи на гнучкість виконання дум, їх композиція є доволі стрункою і сталою, що хара­ктеризується властивими тільки цьому жанру рисами. Вона в абсолютній більшості текстів зберігає ті самі складові елементи, жанрову структуру. Як правило, в думі є три частини: заспів, або зачин («заплачка»), основна розповідь, закінчення («славословіє»). Урочистий, піднесений стиль дум по­силюється прийомом ретардації — уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз.

Отож думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується' на основі художнього паралелізму:

Як у неділю рано-порано Не голоснії дзвони задзвонили,

Не сизопері орли защебетали,

А не сивая зозуля закувала;

То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали.

У канву сюжету можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою. Сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються як- найприродніше, без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії. Завершується дума кінцівкою, яку називають славословієм, бо в ній прославляються подвиги, відвага, вчинки героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу:

Дай, Боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Неприятеля під ноги топтали.

Справа не вмре, не поляже,

Од нині довіку.

Даруй, Боже, на многії літа!

Виконують думи переважно професійні народні співці — кобзарі чи бандуристи — мелодій­ною декламацією-речитативом під акомпанемент кобзи, бандури, рідше ліри. Корінням думи сяга­ють періоду Київської Русі, її героїчного епосу. Думи тісно пов’язані з іншими жанрами українсь­кого фольклору — історичними піснями, голосіннями, казками тощо. Обсяг дум більший від істо­ричних пісень, у їх змісті немає нічого фантастичного.

До найдавніших належать думи про боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників: «Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із горо- да Азова, з турецької неволі» та ін. У думах цього циклу народ створив образи колективного героя- борця, захисника рідної землі.

Знаменита козацька ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ розповідає про дівчину Марусю, яка потрапила в полон до турків, стала дружиною турецького пана. Хоч вона й не витримала, змі­нила під тиском обставин віру, проте залишилася вірною своїй землі і, наражаючись на смертельну небезпеку, допомогла багатьом козакам, які перебували в полоні протягом 30 років, утекти з нево­лі. Дивно, вона не тікає з ними, але залишається в гаремі, оскільки це стало її способом життя. Мару­ся символізує тих, хто залишає Україну, але все ще має сильний зв’язок з рідною землею.

 

ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУ СЛАВКУ

Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі гіробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки,

Ви, біднії невольники!

Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота,

А завтра святий гіразник, роковий день Великдень».

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!»

То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала.

Словами промовляла:

«Ой козаки,

Ви, біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає, —

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає І словами промовляє:

«Ой козаки,

Ви, біднії невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,

Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупає.

Бо вже я потурчилась, побусурменилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, Боже, нас, всіх бідних невольників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, Боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах Нас, бідних невольників!..