Пісні Марусі Чурай

Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною постаттю в історії українсь­кої пісенної культури є Маруся Чурай — легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй на­род приписує авторство багатьох популярних пісень: «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Прилетіла зозуленька», «На городі верба рясна», «За світ встали козаченьки» та інших.

За переказами, Маруся Чурай жила у першій половині XVII ст. і була дочкою полтавського козака. Вона щиро кохала парубка Григорія Бобренка, але його мати була проти цього кохання. Маруся вірно чекала свого Гриця з війни, а він, повернувшись, послухався матері й одружився з іншою. Глибока образа і біль від зради найдорожчої у світі людини породили жадобу помсти в душі дівчини. Вона заварила зілля й отруїла Гриця, хоч у деяких переказах йдеться, що хлопець сам випадково випив отруту, яку Маруся приготувала для себе. Історія непростих взаємин двох молодих людей, їхнього трагічного кохання стала основою пісень Марусі Чурай, у яких виявився неабиякий поетичний талант співачки.

 

ЗА СВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ

Засвіт встали козаченьки 
В похід з полуночі, 
Заплакала Марусенька 
Свої ясні очі. 

Не плач, не плач, Марусенько, 
Не плач, не журися 
Та за свого миленького 
Богу помолися. 

Стоїть місяць над горою, 
Та сонця немає, 
Мати сина в доріженьку 
Сльозно проводжає. 

— Прощай, милий мій синочку, 
Та не забувайся, 
За чотири неділеньки 
Додому вертайся! 

— Ой рад би я, матусенько, 
Скоріше вернуться, 
Та щось кінь мій вороненький 
В воротях спіткнувся. 

Ой Бог знає, коли вернусь, 
У яку годину. 
Прийми ж мою Марусеньку, 
Як рідну дитину. 

Прийми ж її, матусеньку, 
Бо все в божій волі, 
Бо хто знає, чи жив вернусь, 
Чи ляжу у полі! 

— Яка ж бо то, мій синочку, 
Година настала, 
Щоб чужая дитиночка 
За рідную стала? 

Засвіт встали козаченьки 
В похід з полуночі, 
Заплакала Марусенька 
Свої ясні очі…

 

У пісні «ЗА СВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ» йдеться про від’їзд молодого козака на війну і його прощання з дівчиною та матір’ю. Від болю і суму крається серце закоханої Марусі, яка вже «виплакала свої ясні очі». Козак умовляє дівчину не плакати, не журитися і молитися за нього Богу:

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися

Та за свого миленького

Богу помолися.

Матір він просить прийняти його Марусеньку за рідну дитину. Та мати відповідає, що чужа дитина ніколи не стане для неї рідною. Пісня-розмова — це романтична сповідь козака. Вона стала козацьким гімном.

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде…

Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі,
Чи щаслива та билинка,
Що росте на полі?

Що на полі, що на пісках,
Без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці!

Де ти, милий, чорнобривий?
Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю,
Прийди подивися.

Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю.

До кого я пригорнуся,
І хто пригoлубить,
Коли тепер того нема,
Який мене любить?

Надзвичайно зворушливою є пісня «ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ». її рядки пройняті ту­гою і глибоким сумом. Це згадка Марусі Чурай про рідну домівку. Дівчина пішла до Києво- Печерської лаври помолитися і дуже нудьгувала за Полтавою, рідною матір’ю, за милим, який те­пер далеко від неї. Дівоче серце болить і ллються сльози, коли дівчина думає про життя. Вона по­рівнює себе з билинкою, що росте у полі, «на пісочку, без роси, на сонці...». Дівчина готова полеті­ти до милого, але не має крилець. Твір насичений питальними реченнями, які підкреслюють трагі­чну долю ліричної героїні.

Вона усвідомлює, що слізьми горю не зарадиш, та хоч «серцю легше стане». Дівчина молода, проте розуміє закони буття:

Без милого щастя нема,

Стає світ тюрмою...

 

Щиро дивує героїню пісні ставлення людей до її горя, їхня байдужість і навіть заздрість:

Суть ще люди, що і моїй завидують долі;

Чи щаслива ж та билинка, що росте у полі?

Що у полі на пісочку, без роси, на сонці...

 

В останніх рядках пісні весь її душевний біль і жаль до себе, молодої і самотньої, прориваєть­ся назовні, перетворюючись на волання:

Де ти, милий,чорнобривий?

Де ти? Відізвися!

Я без тебе все горюю, прийди подивися.

 

Пісні Марусі Чурай є цікавим, оригінальним зразком української народнопісенної культури. Багато відомих письменників, серед яких Г. Квітка-Основ’яненко, І. Котляревський, Л. Боровиков- ський, С. Руданський, О. Кобилянська, В. Самійленко, Л. Костенко, використовували їх у своїй творчості. Значення пісенних творів «дівчини з легенди» визначив М. Стельмах: «Три віки ходять пісні, приписувані Марусі Чурай, по нашій землі, три віки любові вже подаровано людям. А попе­реду — вічність, бо велика любов і велика творчість — невмирущі».