Пісні Марусі Чурай
Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною постаттю в історії української пісенної культури є Маруся Чурай — легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй народ приписує авторство багатьох популярних пісень: «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Прилетіла зозуленька», «На городі верба рясна», «За світ встали козаченьки» та інших.
За переказами, Маруся Чурай жила у першій половині XVII ст. і була дочкою полтавського козака. Вона щиро кохала парубка Григорія Бобренка, але його мати була проти цього кохання. Маруся вірно чекала свого Гриця з війни, а він, повернувшись, послухався матері й одружився з іншою. Глибока образа і біль від зради найдорожчої у світі людини породили жадобу помсти в душі дівчини. Вона заварила зілля й отруїла Гриця, хоч у деяких переказах йдеться, що хлопець сам випадково випив отруту, яку Маруся приготувала для себе. Історія непростих взаємин двох молодих людей, їхнього трагічного кохання стала основою пісень Марусі Чурай, у яких виявився неабиякий поетичний талант співачки.
ЗА СВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.
Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Сльозно проводжає.
— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!
— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой Бог знає, коли вернусь,
У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину.
Прийми ж її, матусеньку,
Бо все в божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі!
— Яка ж бо то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі…
У пісні «ЗА СВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ» йдеться про від’їзд молодого козака на війну і його прощання з дівчиною та матір’ю. Від болю і суму крається серце закоханої Марусі, яка вже «виплакала свої ясні очі». Козак умовляє дівчину не плакати, не журитися і молитися за нього Богу:
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.
Матір він просить прийняти його Марусеньку за рідну дитину. Та мати відповідає, що чужа дитина ніколи не стане для неї рідною. Пісня-розмова — це романтична сповідь козака. Вона стала козацьким гімном.
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде…
Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі,
Чи щаслива та билинка,
Що росте на полі?
Що на полі, що на пісках,
Без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці!
Де ти, милий, чорнобривий?
Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю,
Прийди подивися.
Полетіла б я до тебе,
Та крилець не маю,
Щоб побачив, як без тебе
З горя висихаю.
До кого я пригорнуся,
І хто пригoлубить,
Коли тепер того нема,
Який мене любить?
Надзвичайно зворушливою є пісня «ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ». її рядки пройняті тугою і глибоким сумом. Це згадка Марусі Чурай про рідну домівку. Дівчина пішла до Києво- Печерської лаври помолитися і дуже нудьгувала за Полтавою, рідною матір’ю, за милим, який тепер далеко від неї. Дівоче серце болить і ллються сльози, коли дівчина думає про життя. Вона порівнює себе з билинкою, що росте у полі, «на пісочку, без роси, на сонці…». Дівчина готова полетіти до милого, але не має крилець. Твір насичений питальними реченнями, які підкреслюють трагічну долю ліричної героїні.
Вона усвідомлює, що слізьми горю не зарадиш, та хоч «серцю легше стане». Дівчина молода, проте розуміє закони буття:
Без милого щастя нема,
Стає світ тюрмою...
Щиро дивує героїню пісні ставлення людей до її горя, їхня байдужість і навіть заздрість:
Суть ще люди, що і моїй завидують долі;
Чи щаслива ж та билинка, що росте у полі?
Що у полі на пісочку, без роси, на сонці…
В останніх рядках пісні весь її душевний біль і жаль до себе, молодої і самотньої, проривається назовні, перетворюючись на волання:
Де ти, милий,чорнобривий?
Де ти? Відізвися!
Я без тебе все горюю, прийди подивися.
Пісні Марусі Чурай є цікавим, оригінальним зразком української народнопісенної культури. Багато відомих письменників, серед яких Г. Квітка-Основ’яненко, І. Котляревський, Л. Боровиков- ський, С. Руданський, О. Кобилянська, В. Самійленко, Л. Костенко, використовували їх у своїй творчості. Значення пісенних творів «дівчини з легенди» визначив М. Стельмах: «Три віки ходять пісні, приписувані Марусі Чурай, по нашій землі, три віки любові вже подаровано людям. А попереду — вічність, бо велика любов і велика творчість — невмирущі».