Особливості літературного процесу
кінця XX - початку XXI століття

У 1991 році Україна проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної су­веренної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури в заідеологізованих рамках «соцреалізму», від­бувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Про­те нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася ще після катастрофи на Чорно­бильській АЕС (1986 р.), яка неначе пробудила і письменників старшого покоління, і шістдесятни­ків, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед по­долання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав’язу­вала імперська ідеологія. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації та свобо­ди індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письмен­ників, яке прагнуло вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заго­ворили «західники» — митці, що орієнтуються на постмодерні зразки західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) — і «ґрунтівці», які захищають національну само­бутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим’юк). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика — це можливість для наших майстрів виявити самобут­ність на тлі західної словесності.

У літературному процесі наприкінці 80-90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі над­бання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали виходи­ти раніше заборонені праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Ми­коли Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті.

З’явилися раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя- Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки (Косач), Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Ти­чини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців «Розстріляного відродження» — Миколи Хви­льового (Фітільова), Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки (Стрільця), Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Миколи Ку­ліша, Михайла Драй-Хмари (Драя), Валер’яна Поліщука, Андрія Чужого (Сторожука) та інших. Перевидано «Історію української літератури» Дмитра Чижевського, «Історію українського пись­менства», «Літературно-критичні статті», «Щоденники. 1923-1929» Сергія Єфремова.

Читач ознайомився із творчістю митців української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного (Лозов’ягіна), Василя Барки (Очерета), Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олени Телі- ги, Юрія Клена (О. Бургардта), Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста (Зерова), Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра Славутича (Г. Жученка) та інших. Знач­ний резонанс мали літературознавчі праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Юрія Бойка-Блохіна, Романи Багрій, Юлії Войчишин.

1991 року в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому висту­пили українські поети всіх материків світу. Вийшло дві антології української поезії «Золотий го­мін» (1991 р., 1997 р.), які презентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX століття, цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів. Було знищено штучну «ідеологіч­ну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні й у діаспорі — літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Дискурс (лат. discursus — міркування, промова, виступ, сукупність висловлювань) — способи, форми організації мовної діяльності (пи­семної чи усної), тексти. Дискурс уживається як стиль (романтичний, модерний, постмодерний), а також як ідіолект — індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо- літературний тощо.

У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний. Зокрема, заповідально-селянський базується на реалісти­чній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, будується на селянському ґату­нку мислення і ментальності. Плекає свої символи й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), русифікація, державність, національна символіка, земля, праця. Постмо­дерний дискурс з’явився в кінці 80-90-х років і має такі характерні ознаки: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Існують окремі дискурси, пов’язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Ан- дієвської, Оксани Забужко і Юрія Винничука, неомодерний дискурс поетів «Київської школи».