ПОСТМОДЕРНІЗМ

Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко, Роксана Харчук) літературний процес кінця ХІХ-ХХ ст. умовно поділяють на два етапи:

  • епоха модернізму: кінець XIX - перша половина й середина XX сг.;
  • епоха постмодернізму: 80-90 роки XX ст. - поч. XXI ст.

Постмодернізм (лат. post — за, після, далі; франц. modeme — сучасний, новітній) як літерату­рна течія виник у США та Європі в останню третину XX ст. Естетичну природу цього мистецького явища пов’язують із плюралізмом — поєднанням і органічним співіснуванням різних художніх систем. Постмодерний дискурс синтезує мистецтво й антимистецтво, елітарну й масову культуру, карнавальне, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності.

Постмодернізм виник унаслідок відчуття письменниками кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і будується у таких параметрах: модернізм — постмодер­нізм; закрита форма — відкритість дискурсу; цілеспрямованість мистецтва — мистецтво як гра, карнавал; художня майстерність — деконструкція, мовчання; закінчений твір — хепінг, перфоманс (вистава), кітч (термін для означення низькоякісної речі масової культури, сучасного псевдомисте­цтва, творів, яким бракує смаку).

Український постмодерний роман (зокрема, «Рекреації», «Московіада», «Первєрзія» Юрія Андруховича) заперечує оповідні стратегії реалістичного дискурсу: причинно-наслідкові зв’язки сюжету, психологічну зумовленість поведінки персонажів, деякими аспектами перегукуючись з американськими постмодерністами «чорного гумору», в канонах якого, наприклад, написано опо­відання Юрія Винничука «Ги-ги-ги». Оповідач-абсурдист найдошкульніше висміює свого героя, діючи на читача епатажно, викликаючи огиду і відразу до ганебних вчинків персонажа.

Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності та принципову несумісність усіх сторін зображуваної дійсності, то постмо- дерністи захищають позицію відстороненого і відчуженого спостерігача. Постмодерністи утвер­джують принцип загальної рівнозначності всіх явищ і аспектів життя, часто агресивно засуджують насильницьку дегуманізацію, асиміляцію людини зовнішнім світом, що були яскраво виражені в просторі радянської імперії (збірка поезій «Тінь великого класика та інші вірші» (1991 р.), п’єси Олександра Ірванця «Маленька п’єса про зраду для одної актриси», «RECORDING» (1991 р.), ро­ман Юрія Іздрика «Воццек» (1996 р.). У цьому аспекті український постмодернізм має свою спе­цифіку як явище постколоніальної культури. Це засвідчує проза Юрія Андруховича: за грою, «ви­тівками» у його творах прозирає віра в духовність народу, якої немає у західних постмодерністів. Те, що в текстах Євгена Пашковського, В’ячеслава Медвідя, Юрія Андруховича карнавалізм та інші елементи постмодернізму спрямовано проти негативних явищ в українській культурі й полі­тиці, Богдан Рубчак розцінює як вияв глибокого патріотизму.

Визначальні риси постмодернізму:

  • культ незалежної особистості;
  • потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
  • прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох лю­дей, націй, культур, релігій, філософій;
  • бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
  • використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправ- жності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
  • зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиме­нтальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у художній стиль нерідко вплітають­ся науковий, публіцистичний, діловий стилі);
  • суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
  • сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попе­редніх епох;
  • запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на обра­зному, мовному рівнях;
  • як правило, у постмодерністському творі наявний образ оповідача;
  • іронічність та пародійність.