Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya_Skorocheno.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya_Skorocheno.docx26 Кб546
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya_Skorocheno.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya_Skorocheno.fb228 Кб457

 

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Бояриня (СКОРОЧЕНО)    

    

     Дійові особи:

     Перебійний Олекса   —козацький старшина.

     Оксана     —дочка старшини.

     Іван—син Олекси Перебійного.

     Степан — молодий боярин, який приїхав з Москви.

     Перебійниха  — дружина козацького старшини.

     Мати Степана     —мешкає в Москві.

     Ганна  — сестра Степана.

     Гість з України

    

     ДІЯ ПЕРША

    

     Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини Олекси Перебійного. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цілої стіни. На рундуку стіл, дзиґлики, на столі прилагоджено до вечері.

     Через садок до рундука ідуть Перебійний і Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко відразу, що він не москаль.

     Молодший боярин Степан, потрапивши до козацької слободи з російськими боярами, приходить в гості до козацького старшини Олекси Перебійного. Тут він зустрічає доньку Олекси Оксану і закохується в неї.

     Мати й батько Оксани запрошують Степана повечеряти з ними, бо Олекса Перебійний товаришував ще з його батьком. Але Степан боїться, що, коли він погодиться на люб'язне запрошення, старі бояри, з якими він приїхав, на нього будуть гніватися. Старий Олекса його заспокоює.

     Перебійний.       Про них не турбуйся. Підкоморій їх запросив на бенкет, а тебе я випрохав до нас...

     Степан.                         От спасибі, пан—отченьку!

     Батько просить дочку почастувати їх. Оксана. Боярине, будь ласка, призволяйся.

     Степан  (узявши чарку, встав і вклоняється Оксані).

     Дай Боже, панночка, тобі щасливу та красну долю!

     Ось до будинку входить Іван, Оксанин брат, молодший козак. Іван.                    Ба ні, я тут. Давайте, мамо, їсти.

     Перебійниха. Ти б уперід хоч привітався з гостем! Іван (сідаючи, недбало).

     Ми вже віталися там, коло церкви.

     Мати запитала Степана, чому ж не привіз матір на Україну, і Степан відповів:

     Трудно.

     Нема при чім нам жити на Вкраїні. Самі, здоров, знаєте — садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини...

     Степан ще сказав, що батько «тяжко бідував із нами. На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне».

     Іван.                    Мав кому держати!

     Лихий їх спокусив давати слово!

     Перебійний став пояснювати, що ніхто не знав, чим усе закінчиться, що присягу не кожен може зрадити. Але Іван не стримався і з іронією відповів:

     Та певне! Краще зрадити Вкраїну!

     Степан.             Не зраджував України мій батько!

     Він їй служив з—під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з—під польської корони.

     Іван.                   Та, звичайно,

     однаково, чиї лизати п'яти, чи лядські, чи московські!.

 

 .

     Мати намагалася заспокоїти сина. Степан став захищати свого покійного батька.

     Іван спитав його, чому ж він, молодий, не підійма зброю, яка з рук батькових упала. Степан відповів, що батько навчав його не здіймати зброю проти брата, та й сам він вважає за краще вирішувати справи не мушкетом і шаблею, а «пером та щирим словом».

 

     Іван знов не погодився зі Степаном і сказав:

     Се в Києві ченці навчають отакого!

     Оксана заступилася за Степана, та раптом засоромилася і пішла у садок.

     Мати Івана вибачилась перед Степаном за зухвалу поведінку сина. Іван, пообіцявши матері більше Степана не чіпати, пішов до товариства. Оксана заходилася поливати квіти, служебка стала прибирати зі стола.

     У садку почало сутеніти. Степан нишком виліз вікном зі своєї кімнати на рундук, прудко зіскочив з рундука на землю і підійшов до Оксани.

     Оксана не чекала цього, і в неї з рук випав кухоль.

     Степан.            Панночко, се я.

     Прости мене! Ти гніватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала і звабила, як соловейко, співом. Я не своєю силою прийшов...

     Степан хоче затримати дівочу руку, Оксана різко вириває її:

     Оксана.            Се що за звичай?

     Я не холопка з вотчини твоєї!

     Степан говорить, що не хотів її образити, що скоро поїде на чужину з розбитим серцем, а вона вже на другий день забуде про нього. Оксана збентежена: вона не звикла до таких слів, хоча роками знає інших паничів. Степан сказав, що ті паничі шукають квітку для забави «і тілько ждуть, щоб краще розцвілася». Він же-інакше сприймає дівочу красу:

     Мені була б не для забави квітка, Я бачу в ній життя і волі образ і краю рідного красу...

     На його слова Оксана відповіла, що вона ж не рослина, а має серце і душу.

     Степан освідчився дівчині в коханні, Оксана відповіла йому взаємністю. Парубок збирався вже наступного дня заслати до неї старостів, та боїться, чи буде вона з ним щаслива.

     Степан.            Що тільки дам я тобі на чужині

     замість веселощів рідного краю? Своє кохання вірне, більш нічого...

     Хлопець каже Оксані, що має добру й чуйну родину, яка буде рада, коли він привезе жінку з України.

     Степан. Мені тепер здається, що нігде

     на цілім світі вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зів'ємо, хоч і в Москві. Нічого ж там чужого у нашій хатоньці не буде,— правда?

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>