Леся Українка - Давня весна (Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло))

Була весна весела, щедра, мила. 

Промінням грала, сипала квітки. 

Вона летіла хутко, мов стокрила, 

За нею вслід співучії пташки! 



Все ожило, усе загомоніло — 

Зелений шум, веселая луна! 

Співало все, сміялось і бриніло, 

А я лежала хвора й самотна. 



Я думала: "Весна для всіх настала. 

Дарунки всім несе вона, ясна. 

Для мене тільки дару не придбала, 

Мене забула радісна весна". 



Ні, не забула! У вікно до мене 

Заглянули від яблуні гілки. 

Замиготіло листячко зелене, 

Посипались білесенькі квітки. 



Прилинув вітер, і в тісній хатині 

Він про весняну волю заспівав, 

А з ним прилинули пісні пташині, 

І любий гай свій відгук з ним прислав. 



Моя душа ніколи не забуде 

Того дарунку, що весна дала; 

Весни такої не було й не буде, 

Як та була, що за вікном цвіла. 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Вірш Лесі Українки "Давня весна" автобіографічний, пов’язаний із власними переживаннями поетеси, яка мала тяжку недугу й змушена була лежати, страждати через біль. Єдина її розвага й розрада клаптик голубого неба у вікні, гілка квітучої яблуні, свіжий вітерець, що долинає крізь відчинену кватирку, та пташині співи. Усе інше додавали уява й фантазія дівчини. Та давня весна запам’яталася, як дарунок долі, бо навчила цінувати найменші радості життя, загартувала волю. 

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: