Була весна весела, щедра, мила. 

Промінням грала, сипала квітки. 

Вона летіла хутко, мов стокрила, 

За нею вслід співучії пташки! 



Все ожило, усе загомоніло — 

Зелений шум, веселая луна! 

Співало все, сміялось і бриніло, 

А я лежала хвора й самотна. 



Я думала: "Весна для всіх настала. 

Дарунки всім несе вона, ясна. 

Для мене тільки дару не придбала, 

Мене забула радісна весна". 



Ні, не забула! У вікно до мене 

Заглянули від яблуні гілки. 

Замиготіло листячко зелене, 

Посипались білесенькі квітки. 



Прилинув вітер, і в тісній хатині 

Він про весняну волю заспівав, 

А з ним прилинули пісні пташині, 

І любий гай свій відгук з ним прислав. 



Моя душа ніколи не забуде 

Того дарунку, що весна дала; 

Весни такої не було й не буде, 

Як та була, що за вікном цвіла. 



Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Вірш Лесі Українки "Давня весна" автобіографічний, пов’язаний із власними переживаннями поетеси, яка мала тяжку недугу й змушена була лежати, страждати через біль. Єдина її розвага й розрада клаптик голубого неба у вікні, гілка квітучої яблуні, свіжий вітерець, що долинає крізь відчинену кватирку, та пташині співи. Усе інше додавали уява й фантазія дівчини. Та давня весна запам’яталася, як дарунок долі, бо навчила цінувати найменші радості життя, загартувала волю. 

Корисні матеріали: