ЛЕСЯ УКРАЇНКА (ЛАРИСА КОСАЧ)

(1871-1913)

Лариса Петрівна Косач народилась 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському (тепер Житомирської області) в інтелігентній, «літературній» родині. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, вида­вала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки Лесі минули на Волині: у Новограді-Волинському (1871 - весна 1879), Лу­цьку, в селі Колодяжне, що під Ковелем.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, це домашнє ім’я стало літератур­ним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з І. Франком. Йому належить одна з провідних ро­лей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла. Він допомагав їй як літературний критик і фольклорист.

Дитячі роки Лесі минали на Волині, у краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою. Серед ровесників виділялась здібністю і пра­цьовитістю. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню із селянськими дітьми, засво­єнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шука­ла мавку.

Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. Болісно прощалася дівчинка з інструментом, якому ви­ливала свої радощі і жалі («До мого фортепіано»). Проте музики зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: «Сім струн», «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», «Лісова пісня»...

Хвороба спричинила те, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному навчаль­ному закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі й різносторонні знання. Швид­кому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, у якій зроста­ла дівчинка, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Значний вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань.

Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю, і вона написала вірш «Надія» — перший відомий нам твір письменниці. Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 р. у львівському журналі «Зо­ря», де було надруковано вірші 13-літньої поетеси «Конвалія» і «Сафо». З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка «На крилах пісень».

З кінця 80-х років XIX ст. Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єд­нання творчої молоді «Плеяда», часто буває також на потаємних сходках, де читались і обговорю­вались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії.

Із «Плеядою» пов’язаний початок роботи Лесі Українки-прозаїка. Вона пише оповідання «Та­ка її доля», «Святий вечір» та ін., які публікуються в журналах «Зоря», «Дзвінок». Одночасно мо­лода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу й енергії. Найбільше уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1892 р. у Львові з’явилась українською мовою «Книга пісень» німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.

Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої «була весна, та тільки за вікном». Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у «добровільне вигнання». Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі «Подорож до моря». А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його пое­тичний резонанс «Кримські спогади» та «Кримські відгуки». Пізніше — Італія, Єгипет.

У Криму 1897 р. Леся Українка познайомилась із С. К. Мержинським. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтелігентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. За сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу «Жизнь», де публікує літературно-критичні статті.

Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901 р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона «почала нову мрію життя, вмерла і воскресла»:

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!» —

так починається одна з поезій, присвячених С. Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...» та в багатьох інших.

Тим часом слава поетеси ширилась Україною. У статті «Леся Українка» І. Франко ставить її тво­рчість поряд з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Укра­їна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хорої дівчини».

У 1899 р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії»; письменни­ця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902 р.

Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчість письменниці: «Мріє, незрадь... хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною».

У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу: вона написала багато поем, серед яких виділяються «Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський», «Ізольда Білорука». І хоча пере­важають тут запозичені сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного ґрунту. Не­зважаючи на «чужі» образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки посідає фольклор. Вона збирала і записува­ла обряди, пісні, думи увиконанні кобзарів, щоб урятувати від забуття. Із цих зацікавлень у спад­щині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка «Дитячі гри, пісні й казки» (1903 р.), упо­рядкований збірник «Народні пісні до танцю» (54 тексти). ЗО записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.

В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела «тридцятилітню війну». Поетеса вимушена залишити Україну: холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні, і вона оселяється на півдні. Влітку жила на Кавказі — в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. «Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, — скаржилась у листі до Бориса Грінченка, — бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції». В одну з мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою вона записала:

Хто не жив посеред бурі,

той ціни не знає силі,

той не знає, як людині

боротьба і праця милі.

Боротьба і праця. Такий був сенс усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоп­лення. 1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка — видатна поетеса України і жінка з трагічною долею. Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.