Леся Українка - Бояриня

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx76 Кб2361
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2101 Кб4460

Драматична поема "Бояриня" вперше була надрукована після смерті поетеси у 1914 році й протягом тривалого часу знаходилася під негласною забороною. Тільки у 1989 р. читачі отримали змогу познайомитися з нею.
Головна героїня поеми Лесі Українки — вільнолюбна українська дівчина, яка виростала серед широких степів, чемних і чесних людей, що визнавали права іншого та знали свою людську цінність. Вона звикла до атмосфери взаємної довіри і доброзичливості, поваги до жінки та дівчини. Оксана переконана в незалежності своєї землі. Потрапивши в чужу землю, вона поступово починає задихатися від почуття пригнобленості, знецінення кожної людської особистості, зневаги до жінки. Особливо ж Оксану турбує те, що вона ніби зреклася своєї батьківщини, рідних, не може допомогти багатостраждальній українській землі.

 

Леся Українка

Бояриня

I

    

    Садок пе­ред бу­дин­ком не ду­же ба­га­то­го, але знач­но­го ко­за­ка з стар­ши­ни О л е к с и П е р е б i й н о г о. Бу­ди­нок ви­хо­дить у са­док ве­ли­ким рун­ду­ком, що тяг­неться вздовж цi­лої стi­ни. На рун­ду­ку стiл, дзиг­ли­ки, на сто­лi при­ла­год­же­но до ве­че­рi. Ста­ра П е р е б i й н и х а дає ос­тан­нiй лад на сто­лi, їй по­ма­гає доч­ка її О к с а н а i с л у ж е б к а.

    Через са­док до рун­ду­ка iдуть П е р е б i й н и й i С т е п а н, мо­ло­дий па­ру­бок у мос­ковсько­му бо­ярсько­му вбран­нi, хо­ча з об­лич­чя йо­го вид­ко од­ра­зу, що вiн не мос­каль.

    

    П е р е б i й н и й (до гос­тя)

    Моя ста­ра уп­ра­ви­лась ху­тенько!

    Дивись, уже спо­ру­ди­ла й ве­че­рю, по­ки ми там на цвин­та­рi ба­лач­ки про­ва­ди­ли.

    П е р е б i й н и х а

    (зiходить тро­хи з рун­ду­ка на­зуст­рiч гос­те­вi)

    Боярине, про­шу за­жи­ти з на­ми хлi­ба-со­лi.

    С т е п а н (укло­ня­ючись)

    Рад би, ша­нов­на па­нi­мат­ко, та не смiю, ко­ли б не гнi­ва­лись ста­рi бо­яри, - я й так уже дав­но вiд них од­бив­ся.

    П е р е б i й н и й

    Про них ти не тур­буй­ся. Пiд­ко­мо­рiй

    їх зап­ро­сив на бен­кет, а те­бе я вип­ро­хав до нас: "Я сам, - ка­жу їм, - щось не­ду­гую тро­хи, то не мо­жу на бен­ке­тах гу­ля­ти, а Сте­па­на, по дав­нiй при­яз­нi до йо­го батька, хо­тiв би при­гос­ти­ти в се­бе в ха­тi.

    Вiн мо­ло­дик, йо­му ще не прис­та­ло на бен­ке­ти ве­ли­кi уча­ща­ти".

    Боярам, вид­ко, вже за­пах ме­док та ва­ре­ну­ха, от­же, роз­доб­ри­лись та й мо­ви­ли: "Не­хай со­бi п а р н i н к а си­дить у те­бе хоч i до вiд'їзду.

    Навiщо вiн нам здав­ся?"

    С т е п а н

    От спа­си­бi, па­нот­ченьку!

    (Зiходить на рун­дук з гос­по­да­ря­ми).

    П е р е б i й н и й

    Я джу­рi на­ка­жу, не­хай пе­ре­не­се твоє ма­нат­тя до нас, та й за­бе­ру те­бе в по­лон, по­ки не виз­во­лять бо­яри.

    С т е п а н

    Боже!

    Такий по­лон ми­лi­ший од виз­во­лу.

    П е р е б i й н и х а (до Ок­са­ни)

    Пiди лиш, до­ню, там пош­ли Се­ме­на.

    (Оксана ви­хо­дить i не­за­ба­ром вер­тається).

    С т е п а н

    Якби лиш я не став вам на за­ва­дi…

    П е р е б i й н и х а

    Ото б та­ки! Ще в нас у ха­тi ста­не для гос­тя мiс­ця!

    П е р е б i й н и й

    Ти, си­на­шу, в ме­не за­будь всi це­ре­ге­лi. Таж зо мною не­бiж­чик батько твiй хлiб-сiль во­див, уку­пi ми й ко­за­ку­ва­ли.

    (Садовить Сте­па­на (сам сi­дає при сто­лi. До Ок­са­ни).

    Дочко, ти б нас по­час­ту­ва­ла на по­ча­ток.

    (Оксана на­ли­ває з су­лiй­ки двi чар­ки - батько­вi й гос­те­вi).

    О к с а н а

    Боярине, будь лас­ка, приз­во­ляй­ся.

    С т е п а н

    (узявши чар­ку, встає i вкло­няється Ок­са­нi)

    Дай бо­же, пан­ноч­ко, то­бi щас­ли­ву та крас­ну до­лю!

    О к с а н а

    Будь здо­ро­вий, пив­ши.

    (Степан, ви­пив­ши, знов сi­дає. Ок­са­на час­тує батька.

    Всi ве­че­ря­ють).

    П е р е б i й н и й (до Ок­са­ни)

    А вiн спо­чат­ку не пiз­нав те­бе, ти знаєш? За­пи­тав: "Яка то пан­на у пер­шiй па­рi ко­рог­ву не­се?"

    О к с а н а (усмi­ха­ючись i пог­ля­да­ючи на Сте­па­на)

    Коли?

    П е р е б i й н и й

    Та ото­дi ж, як ти на трiй­цю в про­це­сiї мiж брат­чи­ця­ми йшла.

    С т е п а н

    Ти завж­ди но­сиш ко­рог­ву?

    О к с а н а (з пев­ною са­мов­тi­хою)

    Аякже, я пер­ша брат­чи­ця в дi­во­чiм братст­вi.

    П е р е б i й н и й (жар­тiв­ли­во пiд­морг­нув­ши)

    Се вже то­бi не та ма­ла Ок­сан­ка, що ти, бу­ло, їй ро­биш ве­ре­тен­ця.

    О к с а н а

    Тi ве­ре­тен­ця й до­сi в ме­не є…

    (Замовкає, за­со­ро­мив­шись).

    С т е п а н (втi­ше­ний)

    Невже?

    О к с а н а

    (перебиваючи нi­яко­ву для неї роз­мо­ву. До ма­те­рi)

    А де се, ма­мо, наш Iван?

    П е р е б i й н и х а

    Та де ж? На ву­ли­цi мiж то­ва­рист­вом.

    I в а н

    (Оксанин брат, мо­ло­дий ко­зак, увi­хо­дить з бу­дин­ку).

    Ба нi, я тут. Да­вай­те, ма­мо, їсти.

    П е р е б i й н и х а

    Ти б упе­ред хоч при­вi­тав­ся з гос­тем!

    I в а н (сi­да­ючи, нед­ба­ло)

    Ми вже вi­та­ли­ся там, ко­ло церк­ви.

    П е р е б i й н и й

    Вiн бу­де меш­ка­ти в нас до вiд'їзду.

    I в а н (так са­мо)

    От як? Що ж, доб­ре… Слу­хай-но, Ок­са­но, ця стра­ва вже прос­тиг­ла, при­не­си свi­жi­шої.

    О к с а н а (ура­же­на йо­го нед­ба­лим то­ном)

    Служебка за­раз прий­де, то й на­ка­жи їй.

    I в а н

    Ба, яка ти гор­да.

    (До Сте­па­на).

    У вас там на Моск­вi, ли­бонь, дiв­ча­та так бриш­ка­ти не смi­ють?

    С т е п а н

    Я мос­ковських дiв­чат не знаю.

    О к с а н а

    Як же се?

    С т е п а н

    Я, влас­не, не­давнє на Моск­вi. По­ки ще батько жи­вi бу­ли, я в Києвi, в на­уцi, при Ака­де­мiї зде­бiльше про­бу­вав, а вже як батько вмер­ли, я поїхав до ма­те­рi на по­мiч.

    П е р е б i й н и х а

    Чом ти лiп­ше сю­ди не пе­ре­вiз ма­ту­сi?

    С т е п а н

    Трудно.

    Нема при чiм нам жи­ти на Вкраїнi.

    Самi здо­ро­вi, знаєте, - са­ди­бу сплюнд­ро­ва­но бу­ло нам до цег­ли­ни ще за Ви­гов­щи­ни. Бу­ли ми зро­ду не ду­же так маєтнi, а то­дi й тi не­ве­ли­кi доб­ра уте­ря­ли.

Сторінка 1 з 12 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 > У кінець >>

Пошук на сайті: