Леся Українка - З подорожньої книжки

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_z_podorozhno_knizhki.docx)Lesya_ukra_nka_z_podorozhno_knizhki.docx25 Кб495
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_z_podorozhno_knizhki.fb2)Lesya_ukra_nka_z_podorozhno_knizhki.fb249 Кб513

 

Леся Українка

З ПОДОРОЖНЬОЇ КНИЖКИ

I

    

PONTOS AXEINOS*

    

    При бе­ре­зi го­ри в жа­ло­бi, снi­га­ми ля­мо­ва­нi хма­ри всi чор­нi, мов пок­рив на грo­бi, пiд ни­чи уз­гiр'я, як ма­ри…

    

    Така тут зем­ля. А на мо­рi…

    Чайки якось хи­жо ки­ги­чуть, злу ра­дiсть я чую в тiм хо­рi, мов згу­бу на нас во­ни кли­чуть.

    

    Рипить ко­ра­бель, стог­не тяж­ко, здри­гається, на­че ко­нає, уго­ру здiй­чається важ­ко, ще важ­че удiл по­ри­нaє.

    

    Маленький гур­ток по­до­рож­нiх при­тих, не по­чуєш i сло­ва, ли­ше по ка­ютах по­рож­нiх iде якась жас­ка роз­мо­ва.

    

    То вi­тер ча­са­ми за­ки­не з вi­кo­неч­ка снi­гом-кру­пою i в две­рi по­ки­ну­тi ли­не, злий хо­лод не­су­чи з со­бою.

    

    День, ве­чiр, нiч, ра­нок - все бi­ле, все тьмя­не, нi тем­не, нi вид­не: за хма­ра­ми сон­це зом­лi­ло, вiд мi­ся­ця мла тiльки блiд­не.

    

    Мандруємо вог­ким ту­ма­ном на­зуст­рiч слi­пiй снi­го­ви­цi…

    Так ли­нуть ма­лим ка­ра­ва­ном у ви­рiй за­пiз­не­нi пти­цi.

    

    [16. 1, Чор­не мо­ре, попід Ана­толійським бе­ре­гом] * Неп­ривітне (не­гос­тин­не) мо­ре - най­давніша грецька наз­ва на­шо­го Чор­но­го мо­ря(прим. Лесі Ук­раїнки)

    

II У ТУМAНI

    

    Боже! ку­ди се я пли­ну сим бi­ло­вiй­ним ту­ма­ном?

    Може, я ли­ну на без­вiсть в вог­кi ле­тю­чi снi­ги?

    

    Може, то тiльки ле­ген­да - край той, ося­яний сон­цем, край той, ку­ди я зби­ра­лась бо­лi свої вiд­нес­ти?

    

    Може, то каз­ка знад­ли­ва - тії сма­раг­до­вi лу­ки, плеск теп­ло­во­дої рiч­ки, зло­то­iск­рис­тi пiс­ки?

    

    Може, то вiдьма-га­ряч­ка спо­га­ди й мрії зiб­ра­ла, з них на вог­нi мо­го па­лу див­ний зва­ри­ла на­пiй

    

    і прой­ня­ла ме­нi ду­шу не­пе­ре­мож­ним бе­зумст­вом тим, що лю­ди­ну за­во­дить на без­до­рiж­жя страшні?

    

    Може, i в сніжних пус­те­лях fа­tа mоr­gа­nа* па­нує, ма­ре­ва срiб­но-бла­кит­нi сi­ючи в бi­лих снi­гах?

    

    Може, про­ки­ну­ся хут­ко з сеї при­ма­ри-ома­ни десь на без­люд­нiм прос­то­рi i без на­дiй на жит­тя?..

    

    (17.1. мо­ре)

    

    * ма­ре­во(лат)

    

III НА СТОЯНЦI

    

    На по­мос­тi ко­ра­бельнiм роз­го­рi­ло­ся ба­гат­тя, то мат­ро­си роз­па­ли­ли, щоб зак­ляк­лi ру­ки грi­ти.

    

    I крiзь мок­ру снi­го­ви­цю ба­чу я во­гонь чер­во­ний, на­че сон­це, що ко­нає у мо­лоч­нiй бi­лiй млi; а нав­ко­ло нього мрi­ють на­че тi­нi чор­них пта­хiв - то мат­ро­си iтальянськi по­сi­да­ли у пла­щах.

    

    Тi пла­щi в Па­лер­мi рiд­нiм грi­ли так ре­тельно, щи­ро, - що ж се тра­пи­ло­ся з ни­ми в сто­ро­нi сiй бу­сур­менськiй?

    

    Пропускають зим­ний вi­тер, на­че пле­ти­ва ве­нецькi, кож­на жи­лоч­ка трi­по­че…

    O, зрад­ли­вiї пла­щi!

    

    В гус­тiй, бi­лiй сiт­цi снi­гу служ­ка бi­гає ма­ленький, на­че риб­ка, що по­па­ла не­обач­но в кля­тий не­вод.

    

    Се так грiється хлоп'ятко - вi­рить в кров па­лер­мi­танську, що круж­ляє в нього в жи­лах, бiльш, нiж в той чу­жий во­гонь.

    

    I не чує, як гу­ка­ють стар­шi: “Ти чо­го снуєшся?

    Чи то­бi не­має дi­ла?

    Що за ка­пос­не ство­рiн­ня!..”

    

    А вiд злос­тi та на­ту­ги ніжна мо­ва iтальянська так спот­во­ри­лась, мов хи­жих при­бе­реж­них чай­ок крик.

    

    Та дар­ма, вiн звик до то­гo, звик до лай­ок і до чай­ок, вiн не ду­має про теє, вiн зов­сiм про iн­ше ма­рить:

    

    …Ось вiн вер­неться до­до­му i на сон­цi се­ред пло­щi бу­де гра­ти лепсько в паці, а виг­ра­на все за ним!

    

    Потiм вку­пi з то­ва­рист­вом у га­ря­чий по­рох ля­же се­ред ву­ли­цi, так прос­то, i поч­не плес­ти, плес­ти…

    

    Аж ро­ти по­роз­зяв­ля­ють

    Кекко, Джан­нi й Па­олi­нo, бо во­ни всьому по­вi­рять, тії “ра­ки су­хо­пут­нi”.

    

    Вже ж вiн їм на­ка­же ди­ва!

    I про змiїв по­пiд­вод­них,

    I про тур­кiв-лю­до­жер­цiв, про Ве­ли­ко­го Мо­го­ла.

    

    А во­ни йо­му за теє най­со­лод­ших по­ма­ран­чiв за­люб­ки да­дуть, нак­рав­ши у єпiс­ко­па в сад­ку…

    

    Тут йо­го мат­рос по пле­чах сту­со­нув, зак­ляв­ши лю­то:

    “А не пi­деш ти з до­ро­ги?!

    От ду­ша без по­ка­ян­ня!”

    

    Поруч з iн­ши­ми по­кiр­нo сiв ма­лий ко­ло ба­гат­тя i прос­тяг, мов на мо­лит­вi, до вог­ню руч­ки то­ненькi.

    

    Постать згор­би­лась ле­генька, смаг­ле лич­ко пос­мут­нi­ло, лиш в очах пе­ре­бi­га­ють яс­нi блис­ки вiд ба­гат­тя.

    

    Ох, ко­ли б ско­рi­ше, хлоп­че, мрії тi твої справ­ди­лись, бо й на їх по­зазд­рить мо­же який-не­будь злий бо­жок…

    

    Стоянка в мo­рi про­ти Сам­су­на, 17.1

    

IV

    

МРIЇ В БУРЮ

    

    Лежу са­мот­на в нак­рит­тi важ­ко­му, вiд хо­ло­ду, чим мо­жу, бо­ро­ню­ся, щоб не впи­вав­ся в тi­ло па­зу­ра­ми, i бу­рю слу­хаю…

    Як тон­ко сви­ще!

    Шнурок вiд ло­та мов спi­ває пiс­ню.

    Стерно ри­пить, мов го­ло­сом ста­ре­чим на бу­рю скар­житься, на труд­ну путь.

    Машина бу­хає i стог­не важ­ко, мов ве­ле­тенськi гру­ди в агонії…

    Вже дру­гий день блу­каємо по мо­рю, вте­ря­ли шлях, од бе­ре­га вiд­би­лись.

    Нiхто не вi­дає, ку­ди нас ки­нуть сва­вiльнi хви­лi. I здається ча­сом, що так су­ди­лось пла­ва­ти до­вi­ку, як мо­ре­ход­цям прок­ля­тим в ле­ген­дi.

    

    Закрию очi, сплю - не сплю i ма­рю.

    Здається, мов­би мчу я у сан­ках по снi­говім шля­ху, так швид­ко-швид­ко, з за­ме­ту на за­мет, з го­ри в до­ли­ну.

    Рипить снi­жок, спi­ває по­ло­зок, сан­ки ле­тять пiд бi­лi на­ме­ти ялин ла­па­тих, по­мiж ко­ло­на­ди струн­ких, по­важ­них со­сен, че­рез рi­ки, у сталь за­ко­ва­нi. Шу­гає вi­тер, а снiж­нi зо­рi все мені цi­лу­ють чо­ло га­ря­че. Без ва­ги ле­чу в ша­ле­ну снi­го­ви­цю на по­ги­бель…

    Вдiл з кру­чi рап­том ки­ну­лись сан­ки…

    Ох!.. Про­ки­да­юсь. То мiц­нiє бу­ря.

    Гудок ри­дає - гас­ла по­дає.

    Стук, трiс­кiт, па­дає, що мо­же впас­ти, нiх­то вже й не вва­жає,- хай там ги­не! - всяк сам, не­на­че краб, дер­житься чiп­ко…

    Блиснуло сон­це, але хви­лi чор­нi мов кри­ла птаст­ва хи­жо­го… А да­лi пок­ри­ла все слi­па та бi­ла ху­га.

    

    I знов я тра­чу тя­мок в тяж­кiй мрії.

    …Се я ле­чу на ди­ко­му коні.

    Упала ох­ляп і дер­жусь за гри­ву.

    Кінь ска­че вчвал що си­ли є, що ду­ху

    Я чую, як у ньому сер­це б'ється, от-от ро­зiр­веться… Ой ко­ню, швид­ше!..

    За на­ми мчить зле-лю­тая по­го­ня, якась ор­да ве­ли­ка, нез­чис­лен­на, во­на гу­кає, го­го­тить, ре­го­че зло­ра­дим сміхом, лю­доїдським. Чор­на, страш­на ор­да… Ой ко­ню, ко­ню, швид­ше!..

    Чи то не ку­лi тон­ко зас­пi­ва­ли?

    Що гри­має? Чи грiм, чи га­кiв­ни­цi?

    Що так си­чить? би­чi з жи­вих га­дюк?

    Боюся озир­ну­ти­ся. Бо­юся зом­лi­ти, як уг­лед­жу їх об­лич­чя брид­кi та ди­кi, щоб з ко­ня не впас­ти i не дiс­та­ти­ся їм на по­та­лу…

    Гей, ко­ню, вчвал!.. Пе­ре­ле­тi­ли прiр­ву…

    Орда за на­ми. Ой, во­на ще ближ­че!

    От за­раз ки­неться, i нас ро­зiр­ве, i вип'є мит­тю на­шу кров га­ря­чу, i чор­ним роєм на­шi тру­пи вкриє…

    Спiткнувся кiнь! Упав…

    Ой мрії-ма­ри!

    Страшнiшi ви, нiж сяя справж­ня бу­ря.

    Вже кра­ще бу­ду так, без сну ле­жа­ти, ди­ви­ти­мусь, як тут по бi­лiй сте­лi вiд бур­них хвиль пе­ре­бi­га­ють тi­нi, чи­га­ти­му, чи не заб­лис­не про­мiнь, i бу­ду слу­ха­ти без мар­них жа­хiв по­туж­ний мо­ря спiв, та й - будь що бу­де!

    V

    

ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!

    

    Земле чу­жая, яка ж бо ти рiд­на для ме­не!

    Мати зем­ли­це, ря­туй свою бiд­ну ди­ти­ну!

    Зрадило мо­ре ме­не, за лю­бов зап­ла­ти­ло зну­щан­ням.

    Чуєш? i до­сi ра­дi­ють з жар­ту ли­хо­го чай­ки.

    Що ж се? я ба­чу - i ти пост­раж­да­ла вiд зра­ди?

    Пишна зем­ля вi­зан­тiй­ська, на­че вдо­ва в прос­тих ша­тах, в тяж­кiм пок­ро­вi снi­гiв ти­хо су­мує, бо сон­це, сон­це ко­ха­не її - по­лю­би­ло спе­реч­ни­цю хма­ру…

    Мати зем­ли­це, по­тiш­ся! Не­хай там зрад­ли­во­го дру­га зва­би­ла iн­ша на час,- дi­ти з то­бою зос­та­лись, ли­хо, i зра­да, i го­ре - все їх збли­жає до те­бе, а як до­пов­ниться ча­ша - вер­нуться в над­ра твої.

    Щастя та­ко­го не має ма­ти-лю­ди­на нi­ко­ли.

    Ти щас­ли­вi­ша над всiх. Зем­ле, ра­дiй i цвi­ти!

    

    21. 1. Пе­ред Бос­фо­ром

    

ЕПIЛОГ

    

    Хто не жив по­се­ред бу­рi, той цi­ни не знає си­лi, той не знає, як лю­ди­нi бо­ротьба i пра­ця ми­лi.

    

    Хто не жив по­се­ред бу­рi, не збаг­не жур­би без­сил­ля, той не знає всеї му­ки при­му­со­во­го без­дiл­ля.

    

    Як я зазд­ри­ла тим лю­дям, що не ма­ли вiд­по­чин­ку, по­ки їх не­людська вто­ма з нiг ва­ли­ла на ча­син­ку!

    

    День i нiч - во­ни на вар­тi, - дов­гий труд, ко­рот­ка змi­на.

    День i нiч - во­ни в ро­бо­тi, аж нi­мi­ли ру­ки й спи­на.

    

    Певне, їм то­дi зда­ва­лось, що не­має гірше му­ки…

    Ох, бор­цi, як­би ви зна­ли, що то є без­си­лi ру­ки!

    

    Що то є - ле­жа­ти ти­хо, мов сум­ний роз­би­ток до­лi, i на лас­ку зда­тись бу­рi та чу­жiй сна­зi i во­лi.

    

    Що ж зос­та­ло­ся та­ко­му?

    Тiльки ду­ма­ти-га­да­ти…

    Ви, бор­цi, прий­мiть сi ду­ми.

    Бiльш не маю що вам да­ти.

    

15-21.1.1911

Чорне море коло Анатолiї.

 

Пошук на сайті: