Леся Українка - Іфігенія в Тавриді

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_ifigeniya_v_tavridi.docx)Lesya_ukra_nka_ifigeniya_v_tavridi.docx28 Кб492
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_ifigeniya_v_tavridi.fb2)Lesya_ukra_nka_ifigeniya_v_tavridi.fb249 Кб569

 

Леся Українка

Іфігенія в Тавриді

(Драматична сцена)

    

    Дiється в Тав­рi­дi, в мiс­тi Пар­те­нi­тi, пе­ред хра­мом Ар­те­мi­ди** Тав­рiдської.

    

    Мiсце над мо­рем. Мо­ре вдається за­то­кою в ске­лис­тий бе­рег. При са­мо­му бе­ре­зi го­лi, ди­кi, сi­ро-чер­во­нi ске­лi, да­лi уз­гiр'я, по­рос­ле буй­ни­ми зе­ле­но­ща­ми: лав­рiв, маг­но­лiй, олив, ки­па­ри­сiв i т. iн. цi­лий гай. Ви­со­ко над кру­чею не­ве­ли­кий пiвк­руг­лий пор­тик. Скрiзь по уз­гiр'ю ме­жи де­ре­ва­ми бi­лi­ють схо­ди, що спус­ка­ються до хра­му. З лi­во­го бо­ку, на са­мiй сце­нi, ве­ли­кий пор­тал хра­му Ар­те­мi­ди з до­рiй­ською ко­ло­на­дою i ши­ро­ки­ми схо­да­ми. Не­да­ле­ко вiд хра­му мiж дво­ма ки­па­ри­са­ми ста­туя Ар­те­мi­ди на ви­со­ко­му под­вiй­но­му п'єдес­та­лi; до­лiш­ня час­ти­на п'єдес­та­лу ро­бить чи­ма­лий вис­туп, не­мов ол­тар, на вис­ту­пi го­рить во­гонь. Вiд хра­му до мо­ря йде стеж­ка, ви­ло­же­на мар­му­ром, во­на спус­кається в мо­ре схо­да­ми. З хра­му ви­хо­дить хор дiв­чат тав­рiдських у бi­лих оде­жах i в зе­ле­них вiн­ках. Дiв­ча­та не­суть квi­ти, вiн­ки, круг­лi, плис­ко­ва­тi ко­ши­ки з яч­ме­нем i сiл­лю, ам­фо­ри з ви­ном та олiєм, чар­ки i фi­али. Дiв­ча­та прик­ра­шу­ють п'єдес­тал ста­туї квiт­ка­ми та вiн­кa­ми спi­ва­ють.

    

    Х о р д i в ч а т

    

    С т р о ф а

    

    Богине таємна, ве­лич­на Ар­те­мi­до,

    Хвала то­бi!

    Хвала то­бi, хо­лод­на, чис­та, яс­на,

    Недосяжна!

    

    А н т и c т р о ф а

    

    Горе то­му, хто, зух­ва­лий, по­ди­виться

    На не­пок­ри­ту бо­ги­нi кра­су,

    Горе то­му, хто ру­ка­ми не­чис­ти­ми

    Шати пре­чис­тi бо­ги­нi торк­не, -

    Тiнi, спот­во­ре­нi мi­сяч­ним сяєвом,

    Кращими бу­дуть, ніж об­раз йо­го,

    Рiдная ма­ти, на нього спог­ля­нув­ши,

    Рiдного си­на сво­го не пiз­на.

    

    С т р о ф а

    

    Заступнице мiц­на ко­ха­ної Тав­рi­ди,

    Хвала то­бi!

    Хвала то­бi, по­туж­на, невб­лa­ган­на

    Богине стрiл!

    

    A н т и с т р о ф а

    

    Горе то­му, хто сло­ва­ми без­чельни­ми

    Грiзну бо­ги­ню об­ра­зить здо­ла,

    Горе то­му, хто не скло­нить по­кiр­ли­во

    Гордее чо­ло - бо­ги­нi до нiг!

    Мiсячний про­мiнь ско­рiш не дiс­та­неться

    До оке­ану гли­бо­ко­го дна,

    Анiж не влу­чить стрi­ла Ар­те­мi­ди­на

    В сер­це бе­зум­ця зух­ва­ле, пал­ке.

    

    З хра­му ви­хо­дить Iфi­ге­нiя в дов­гiй оде­жi i з срiб­ною дi­аде­мою над чо­лом.

    

    С т р о ф а

    

    Iде бо­ги­нi жри­ця най­ми­лi­ша, -

    Вiддаймо честь!

    Вiддаймо честь; її са­ма бо­ги­ня

    Обрала нам.

    

    А н т и с т р о ф а

    

    З краю да­ле­ко­го, з краю нез­на­но­го

    Нам Ар­те­мi­да й при­ве­ла,

    Все таємни­ця в дiв­чи­ни ве­лич­ної,

    Рiд її, плем'я i ймен­ня са­мо.

    В гаю свя­то­му у нiч Ар­те­мi­ди­ну

    Жертву таємну при­но­си­ли ми,

    Там по­ка­за­ла нам в сяєвi срiб­но­му

    Сюю дiв­чи­ну бо­ги­ня са­ма.

    

    Iфiгенiя тим ча­сом бе­ре ве­ли­ку чар­ку в од­ної з дiв­чат і фi­ал у дру­гої, тре­тя дiв­чи­на на­ли­ває їй в чар­ку ви­но, чет­вер­та - олiй у фi­ал, Іфi­ге­нiя зли­ває ви­но i олiй на во­гонь, по­тiм по­си­пає ол­тар свя­че­ним яч­ме­нем та сiл­лю, бе­ру­чи те з ко­ши­кiв, що по­да­ють дiв­ча­та.

    

    I ф i г е н i я

    

    (приносячи жерт­ву)

    

    Вчуй ме­не, яс­на бо­ги­не,

    Слух свiй до ме­не скло­ни!

    Жертву ве­чiр­ню, сьогод­нi по­да­ну, лас­ка­во прий­ми.

    

    Ти, що прос­вi­чуєш путь мо­ре­ход­цям, на хви­лях заб­лу­ка­ним, На­шi сер­ця ос­вi­ти!

    Щоб ми сто­яли, те­бе прос­лав­ля­ючи,

    Серцем, i тi­лом, i дум­кою чистії,

    Перед твоїм ол­та­рем.

    

    Х о р

    

    Слава то­бi!

    Срiбнопрестольная,

    Вiчноосяйная,

    Дивно по­туж­ная!

    Слава той!

    

    I ф i г е н i я

    

    Ти, пе­ре­мож­ная, стрi­ла­ми яс­ни­ми

    Темряву но­чi во­ро­жу по­бо­рюєш, -

    Нам свою лас­ку з'ясуй!

    Течнi ча­ри, таємнi нас­лан­ня Ере­бо­вi,***

    Нам по­мо­жи по­бо­роть!

    

    Х о р

    

    Слава то­бi!

    Срiбнопрестольная,

    Вiчноосяйная,

    Дивно по­туж­ная!

    Слава то­бi!

    

    Iфiгенiя вiд­дає дiв­ча­там чар­ку i фi­ал, ро­бить знак ру­кою, i дiв­ча­та iдуть у храм. Iфi­ге­нiя во­ру­шить ба­гат­тя на ол­та­рi, щоб яс­нi­ше го­рi­ло, поп­рав­ляє пок­ра­си.

    

    I ф i г е н i я

    

    (сама)

    

    Ти, срiб­но­лу­ка бо­ги­не-мис­ли­ви­це,

    Честi i цно­ти дiв­чат обо­рон­ни­це,

    Помiч свою нам по­дай…

    

    (Пaдає на ко­лi­на пе­ред ол­та­рем i прос­тя­гає в роз­па­чi ру­ки до ста­туї).

    

    Прости ме­не, ве­лич­ная бо­ги­не!

    Устами я сло­ва сi про­мов­ляю,

    А в сер­цi їх не­ма…

    

    (Встає, одс­ту­пає вiд ол­та­ра i ди­виться на мо­ре).

    

    А в сер­цi тiльки ти, Єди­ний мiй, ко­ха­ний рiд­ний краю!

    Все, все, чим кра­сен людський вiк ко­рот­кий, Ли­ши­ла я в то­бi, моя Ел­ла­до.

    Родина, сла­ва, мо­ло­дiсть, ко­хан­ня

    Зосталися да­ле­ко за мо­ря­ми.

    А я са­ма на сiй чу­жiй чу­жи­нi,

    Неначе тiнь за­бу­тої лю­ди­ни,

    Що по Га­де­со­вих по­лях блу­кає,

    Сумна, блi­да, без­си­ла, мар­на тiнь!

    

    (Iде на схо­ди пор­та­лу i при­ту­ляється до ко­ло­ни).

    

    Холодний мар­мур - тiльки ж i при­тул­ку!

    А як бу­ло я го­ло­ву схи­ля­ла

    До ма­те­рi ко­ха­ної на гру­ди

    I слу­ха­ла, як рiд­не сер­це би­лось…

    Як со­лод­ко бу­ло три­мать в обiй­мах

    Тоненький стан мо­го хлоп'ятка-бра­та,

    Мого зо­ло­то­куд­ро­го Орес­та…†

    Латони доч­ко, сест­ро Апол­ло­на!††

    Прости своїй ра­би­нi спо­гад сей!..

    Хоч би ме­нi вiт­ри при­нес­ли звiст­ку,

    Чи там жи­вий ще мiй ша­нов­ний батько

    I лвба ма­тiн­ка… Сест­ра моя, Елект­ра,

    Вже до­сi од­ру­жи­лась. A Орест?

    Вiн до­сi вже на гри­щах олi­пiй­ських

    Отримує вiн­цi. Як му­сить гар­но

    Оливи срiб­не лис­тя од­би­ва­ти

    Проти зло­тис­тих ку­че­рiв йо­го.

    Та не за пруд­кiсть вiзьме над­го­ро­ду,

    Хiба за диск, бо завж­ди Ахiл­лес†††

    Вiнцi за пруд­кiсть брав. Чи вiн жи­вий,

    Мiй Aхiл­лес?.. Те­пер уже не мiй, -

    Там, мо­же, ел­лiн­ка або тро­янська бран­ка

    Зове йо­го своїм… O Aр­те­мi­до,

    Рятуй ме­не вiд ме­не, за­хис­ти!

    

    (Сходить знов до­до­лу і сідає на най­ближ­чо­му щаблі сходів під ки­па­ри­сом)

    

    Як за­шу­мi­ли смут­нi ки­па­ри­си!

    Осiннiй вi­тер… Хут­ко вже й зи­мо­вий

    По сiй дiб­ро­вi звi­ром за­ре­ве,

    Закрутиться на мо­рi снi­го­ви­ця,

    I мо­ре з не­бом зiллється в ха­ос,

    А я си­дi­ти­му пе­ред ску­пим ба­гат­тям,

    Недужа тi­лом i ду­шею хво­ра;

    Тодi ж у нас, в да­ле­кiй Ар­го­лi­дi‡

    Цвiстиме лю­бо вiч­ная вес­на,

    I пi­дуть в гай ар­госькi дiв­ча­та

    Зривати ане­мо­ни та фi­ал­ки,

    I мо­же… мо­же, спом'януть в пiс­нях

    Славутню Iфi­ге­нiю, що ра­но

    Загинула за рiд­ний край… O Мой­ро!‡‡

    Невже то­бi, су­во­рiй, грiз­нiй, ли­чить

    Робити пос­мi­хи над бiд­ни­ми людьми?!

    Стiй, сер­це вра­же­не, вга­муй­ся, гор­де,

    Чи нам же, смерт­ним, на бо­гiв iти?

    Чи мо­жем ми зма­га­тись про­ти си­ли

    Землерушителiв i гро­мов­лад­цiв?

    Ми, з гли­ни ство­ре­нi… А хто ство­рив нас?

    Хто дав нам ду­шу i свя­тий во­гонь?

    Ти, Про­ме­тею, спа­док нам по­ки­нув

    Великий, не­за­бут­нiй! Тая iск­ра,

    Що ти здо­був для нас вiд зазд­рих олімпійцiв, Я чую пал її в своїй ду­шi, Він, мов по­же­жi пло­мiнь, не­по­кiр­ний, Вiн ви­су­шив мої дi­во­чi сльози В той час, як я од­важ­но йшла на жерт­ву За честь i сла­ву рiд­ної Ел­ла­ди.

    Ви, ел­лiн­ки, що сльози про­ли­ва­ли,

    Як Iфi­ге­нiю на слав­ну смерть ве­ли,

    Тепер не пла­че­те, що ва­ша ге­роїня

    Даремне, на безс­лав'ї ти­хо гас­не?

    

    (Стає пе­ред ол­та­рем)

    

    Навiщо ти ме­не, бо­ги­не, вря­ту­ва­ла,

    B да­ле­кую чу­жи­ну за­ве­ла?

    Кров ел­лiн­ки бу­ла то­бi пот­рiб­на, -

    Шоб по­га­си­ти гнiв про­ти Ел­ла­ди, -

    Чому ж ти не да­ла про­ли­ти крoв?

    Вiзьми її, - во­на твоя, бо­ги­не!

    Нехай во­на не па­лить жил моїх

    

    (Дiстає з-за ол­та­ря жер­тов­ний нiж, од­ки­дая плащ i за­мi­ряєтьcя ме­чем про­ти сер­ця, але рап­том пус­кая меч до­до­лу).

    

    Нi, се не варт на­щад­ка Про­ме­тея!

    Коли хто вмiв од­важ­но йти на стра­ту,

    Той му­сить все од­важ­но зуст­рi­чать!

    Коли для сла­ви рiд­ної країни

    Така пот­рiб­на жерт­ва Ар­те­мi­дi,

    Щоб Iфi­ге­нiя жи­ла в сiй сто­ро­нi

    Без сла­ви, без ро­ди­ни, 6ез iмен­ня,

    Хай бу­де так.

    

    (Смутно по­хи­лив­ши го­ло­ву, іде до мо­ря, спи­няється на най­ви­що­му щаблі сходів, що спус­ка­ються в мо­ре, і ди­виться який час у прос­тор).

    

    Аргосе, рiд­ний мiй!

    Волiла б я сто раз умер­ти,

    Нiж ту­та жи­ти! Во­ди Стiк­са й Ле­т臇‡ Не вга­сять спо­га­дiв про лю­бий рiд­ний край!

    Тяжкий твiй спа­док, батьку Про­ме­тею!

    

    (Тихою, рівною хо­дою вiд­да­ляється в храм).

    

    Vila Ip­hi­ge­nia, 15. I. 1898

    

____________________

    

    * Іфігенія - доч­ка грецька ца­ря Ага­мем­но­на. Ко­ли гре­ки пішли війною на Трою, Ар­теміда на­ка­за­ла при­нес­ти в жерт­ву Іфігенію, щоб не дув суп­ро­тив­ний вітер. Але пе­ред жерт­воп­ри­но­шен­ням Ар­теміда пе­ре­нес­ла Іфігенію в Тавріду і зро­би­ла її своєю жри­цею. ** Ар­теміда - за грецькою міфо­логією, бо­ги­ня міся­ця, по­лю­ван­ня, лісів. *** Ереб - за міфо­логією, підзем­не царст­во мо­ро­ку. † Орест - брат Іфігенії. †† "Ла­то­ни доч­ко, сест­ро Апол­ло­на!" - Ар­теміда. ††† Ахіллес - ге­рой Тро­янської війни. ‡ Ар­голіда - північно-східна об­ласть Пе­ло­пон­не­су у Ста­ро­давній Греції. ‡‡ Мой­ра - за грецькою міфо­логією, од­на з трьох бо­гинь долі. ‡‡‡ Стікс і Ле­та - ріки підзем­но­го царст­ва.

    

    

Пошук на сайті: