Київський літопис

Київський літопис
Хронологічно Київський літопис охоплює 1119— 1199 pp. і подає виклад подій, що відбулися здебільшого на київській землі. Текст пам'ятки створював не один автор. Дослідники вважають, що відомості про рід князя Мстислава записав боя­рин Петро Бориславич Авторство частини тексту приписують  Полікарпу.
Київський літопис називають «військовим епосом», оскільки у творі переважно йдеться про війни. З погляду літературної природи Київського літопису, він має певні жанрові ознаки повід.Повідомлення — лаконічний виклад (1—2 речення) факту, що містить часо-просторову інформацію.  До типових повідомлень можна віднести  своєрідну хронологічну реєстрацію таких подій, як «вокняжіння», смерть певного князя, чи церковної особи. Як правило  у повідомленняі фігурує одни факт, що свідчить про «діловий стиль» літописця.

Літописне оповідання – воно як і повідомлення спирається на факти, але за змістом і манерою викладу більше за обсягом і має розгалужений сюжет.
Літописне оповідання про похід новгород-сіверсько­го князя Ігоря Святославича на половців, подібне за змі­стом до «Слова про Ігорів похід», основане на тому, що всі зображені події об'єднує один персонаж — князьІгор, що забезпечує відносну цілісність та неперервність викладу. З літописного оповідання формується повістьЛітописна повість мала на меті дати просвітлений, ідеальний образ князя-правителя, позбавивши його індивідуальних рис і надавши йому якостей добра, честі і справедливості. Тому у повістях образи багатьох постають схожими один на одного. Ця схожість поширюється як на засоби їх змалювання, так і на структурні та стилістичні еле­менти оповіді. Художні засоби (тропи), до яких вдавалися автори у Київському літописі, типові для середньовічної поети­ки. Зокрема, епітети мають здебільшого оцінювальний характер та книжне походження: «дивний», «красний» стосувалися церков та палат; «милий» «любимий» вжи­вали на означення родинних стосунків; «пронирливий», «гордий» — для характеристики зображених осіб; «ока­янний», «триклятий», безбожний», «нечистий» — для оцінювання ворогів, зокрема половців; «добрий», «крот-кий» — переважно в агіографічних штампах.
Символіка у літописному тексті відповідає особливо­стям середньовічної поетики: так, князь символізує владу; церква, собор — духовний простір для христия­нина; монастир — осередок благочинності, відданості вірі, молитви; хрест — символ віри (тому вислови «цілувати хрест», «поклястися на хресті», град (місто, укріплення) — твердиня влади; «чисте поле» — поле бою, простір протистояння у військових сутичках; кров — життя; милостиня — доброчинність, милосердя тощо.
Структура мовлення у літописі переважно авторсь­ко-монологічна, проте нерідко її переривають монологи та молитви літописних персонажів, їхні запитання і звернення.

Київський літопис, як і інші твори давньоукраїнсь­кого літописання, доніс не лише історичні відомості, а й передав історичну атмосферу XII ст., в художніх обра­зах зафіксував думки, враження, почуття та уявлення давньої епохи.

 

 

-------********--------

До продовжень «Повісти временных літ» належить Київський літопис (від 1111 до 1200 р.). В так званому Іпатіївському списку (від назви Костромського Іпатіївського монастиря, де його знайдено) він розміщений за «Повістю».

На думку дослідників, Київський літопис — це зведення трьох втрачених літописів — київського, чернігівського і переяславського, зроблене в Києві у Видубецькому монастирі близько 1200 р.

В часи, коли складався цей звід, Київ через часті напади кочовиків та міжусобну боротьбу князів уже втратив значення важливого пункту на великому торговельному шляху «з варяг в греки». Проте майже до початку XIII ст. він все ж залишався «стольним містом», неодмінною резиденцією «великого» (старшого) князя. Боротьба за Київ між князями Мономаховичами та Ольговичами часом набувала великої гостроти. Багато князів, незважаючи на родове старшинство, намагалися, всупереч всяким угодам і клятвам, заволодіти київським «отнім столом» (престолом), закликаючи собі на допомогу війська польських та угорських феодалів, кочових половців.

На противагу «Повісти временных літ» укладачі Київського літопису на перше місце висували не загальноруські, а місцеві інтереси. Це вже типова риса доби феодальної роздробленості. Багато місця в літописі відведено уславленню князів (зокрема, великого князя Рюрика Ростиславича, покровителя Видубецького монастиря). Значну частину Київського літопису займає оповідання про тривалу боротьбу за київський престол князя Ізяслава Мстиславича. Оповідаючи про цю боротьбу, літопис відзначає співчутливе ставлення киян до Ізяслава, який не надавав значення родовому старшинству — істотному принципу феодальної ієрархії.

Народ у Київському літописі нерідко виступає як сила, що вирішує результат подій. У записах 1113 р. вміщено оповідання про бурхливе повстання київського населення проти бояр та купців. Після смерті великого князя Святополка, який підтримував міську знать, народні маси Києва розгромили будинки бояр і лихварів, і налякана київська знать під натиском «низів» запросила на князівський престол Володимира Мономаха.

Під час міжусобної боротьби князів, які закликали на допомогу кочовиків, Київ кілька разів зазнавав руйнувань. У записах 1171 р. є оповідання про розорення Києва князем Андрієм, онуком Володимира Мономаха. Військо Андрія кілька днів грабувало Київ «весь град, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю, и не бысть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведоми быша в плен, разлучаеми нужею от мужии своих, младенци рыдаху, зряще материи своих, и взяша именія множьство, и церкви обнажиша иконами, книгами, и ризами... и бысть в Киеві на всих человіцех стенание и туга, и скорбь неутішимая, и слезы непрістаньныя».

З кінця 70-х і початку 80-х років XII ст. літописна розповідь все більше місця відводить нападам половців і походам проти них руських князів. В оповіданнях Київського літопису, складених за свіжими слідами подій, можна відзначити риси реалізму. У записах 1185 р. знаходимо докладне оповідання про похід князя Ігоря Святославича проти половців — про той самий похід, якому присвячене «Слово о полку Ігоревім».

Оповідання літопису розкривають нам психологію князів-феодалів. Понад усе вони ставлять ідею «честі» — ідею зверхності над іншими князями. «Або честь свою здобуду, або голову свою покладу», — говорив не один із них. За всяку зневагу цієї «честі» вони вважають своїм обов'язком помститися («сором з себе зложити»).

У літописі розповідається про набожність і щедрість князів, що звичайно виявляються в пожертвуваннях на будівництво церков і монастирів. Головним своїм моральним обов'язком, крім піклування про свою «честь», вони вважали любов до свого війська (дружини). Більшість з них турбувалася про «руську землю», про захист її від половецьких нападів, але у виконанні цього патріотичного обов'язку вони часто неспроможні були досягти будь-якої погодженості в своїх діях.

З оповідань Київського літопису, які головним чином констатують факти, фіксують події, постає картина напруженого, сповненого суперечностей життя феодальної Русі незадовго перед страшною катастрофою — татарською навалою у XIII ст.

{!apb}