МАДЕЙ

На високій Чорногорі
Буйні вітри віють,
На зеленій полониниі
Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ірзає,
Тисяч гарних легінників
Коники сідлає.
А ватажко, сивий Мадей,
Зморщив густі брови,
Чорні очі заблищали
Та жаждою крові.
Поверх коней яснобарві
Прапори сіяли,
Байраками і дебрами
Ратища мелькали.

Мрачно, скучно по майдані,
Пітьма ся чорніє,
Огні горять по шалашах,
Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати
Густою дебрею;
Гомін далеко клекоче:
"Вертаймо, Мадею!
З верх Бескида глухий дубот
Бором ся шибає,
Тьмою-вихром ідуть угри,
Дебр ся улягає". -
"Ніт вертаться сив Мадею
З соромом додому,
Глухов пущев темнов ночев
Блудити по лому;
З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти,
З безчесними губоньками
Богу ся молити;
Кіньми зорю долиноньку,
Засію стрілами,
Переломлю вражі тучі,
Проллю кров ріками!"
Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити -
Під зеленов муравоньков
В деревищі гнити;
Не тобі вже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю
Ратищем точити.

Трублять роги жубровії,
Сумно коні рзають,
Шумлять тучі срібних стрілок
Та мечі бряжчають.
А з байрака летить шпарко
Остроє ратище,
Заточився під Мадеєм
Кінь на колодище...
Люто крикне сивий Мадей,
А дебр заклекоче,
Вовком вержесь в вражі тучі,
Зубми заскрегоче.
Куда мелькне ясним мечем -
Кров рікою точить,
Куда ратищем засвище -
Кінь їздця волочить.
І рев лютший, мрак темніший
По сирім майдані...
Дзвонять коні, бряжчать мечі,
Тьм'ють стріли каляні.
А з Мадея дев'ять стрілок
Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища
Влекуться землею.
Сивий Мадей утомився,
І ноженьки мліють,
З слідів кровця виступає,
Груди ся чорніють.
Вже ж за шию ужевками
К мажі прив'язаний,
За рученьки і ноженьки
Вкований в кайдани.

Вилетіла зозуленька,
Сіла на тополі,
Закувала жалібненько:
"Мадей у неволі!" -
"Ой, зозуле сивенькая,
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги -
Й так мені тяжненько!
Ноги залізо зриває, 
І в руки ся в'їло,
Кровцьов груди обкипіли,
Тіло почорніло.
Мої други білогруді
В Бескидах дрімають,
А ворони чорні крячуть,
Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників
Кості ся біліють,
Сірі вовки стікаються,
Трупи рвуть і виють!
Ой, полети, куваючи,
За темненьки звори,
На зеленій левадоньці
Біліються двори.
Не кажи рідному сину,
Що мя уковали,
Лише мене на весіллє
Насилу призвали,
З студеної криниченьки
Медом упоїли,
А під зимну колодоньку
Спати положили".

{!apb}