ЖУЛИН І КАЛИНА

(Казка)

Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністом, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащє дреся,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться,
Облудом, пітьмою,
Шум і закрут у голові
Шибаєсь собою.
І спинився на березі,
Головочку склонив,
І тяженько задумався,
І сльози не вронив...
Рум'яноє лице зблідло,
І губи зів'яли,
Серце єго в горюванню
І душа в печалі.
І кленучи сам собою,
Взявся нарікати:
"Проклятая розлучнице!
Нащо світ в'язати?
Розігнала-сь дрібні діти...
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки -
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі-сь принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла.
У груди нині розпукою
Печаль ся копає;

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>