Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Stepan_vasilchenko_olivyaniy_persten.docx)Stepan_vasilchenko_olivyaniy_persten.docx100 Кб694
Скачать этот файл (Stepan_vasilchenko_olivyaniy_persten.fb2)Stepan_vasilchenko_olivyaniy_persten.fb2202 Кб571

 

Васильченко Степан

Олив'яний перстень

 

Повість

 

1

 

Вимандрувало на село їх троє.

Перший - Валер'ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч

має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий,

підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче

живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, "до

останньої каплі крові". Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на

оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть

спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем

під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили

його і в іншому вигляді - коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній

підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту

очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту

гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного,

енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.

Другий - Вітя Барановський - син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди

буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він

усе теє добуває - із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання

хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі

затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі - нічого не чує й не бачить, думає

про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата

стиха кидають йому сердито: "Вітька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школі

відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього

ніщо не зробиться - він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор.

Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий,

років п'ятнадцяти-шістнадцяти.

Третій - Кость Ясінський - біженець із Холмщини; документів у нього - ніяких, і

скільки йому років - ніхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сімнадцять -

хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло

себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього,

гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки

здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях

пише їм "летучки". Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх

дівчатам. "Дівчур" - дражнили його в школі.

 

Дівчур, волочур,

дівки штани подеруть,

із вулиці проженуть...

 

ІІ

 

Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті

стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили

каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки.

Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь

день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс,

хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив

усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як

ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.

Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно

вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до

кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.

Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика

купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.

Щось ляснуло його по плечу.

--Здоров, Валю!

Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно:

товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.

- А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, - сказав Вітя. - Ти ж збирав

екскурсію на село?

Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.

- Збирав, - сумовито промовив він, - та з нашими учнями хіба організуєш що

путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось - так один - "мені зараз не

можна", другий - "мене не пускають удома", а інші тільки пустили з школи,

порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех...

Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?

У Валі блиснули очі:

- Вітька! - ляснув він несподівано товариша по плечу. - Скільки ще зосталось

канікул?

Вітька подумав:

- Та ще більше місяця, - а що хіба?

- Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.

- Куди? - засміявся Вітя.

- В мандрівку, на села, слово честі - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в

Сторінка 1 з 24 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 > У кінець >>