Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Stepan_vasilchenko_talant.docx)Stepan_vasilchenko_talant.docx69 Кб708
Скачать этот файл (Stepan_vasilchenko_talant.fb2)Stepan_vasilchenko_talant.fb2135 Кб586

 

Васильченко Степан

Талант

 

 

В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка... Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.

(З газетної хроніки)

І

Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.

Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.

Сиджу, зігнувшись над своєю торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання,— суворо шелестять у руках папери, ніби псалтир над мертвим.

Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок... Вірші... зелені, зелені, як рута...

Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно — на шмаття — й за вікно, без жалю... Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.

Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого... якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків... Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся...

Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні...

Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..

Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:

«Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..»

І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.

Дивиться у вікно, сміється:

«Ви ще не спали?»

Мене підіймає од мого збіжжя, водигь по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні... розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.

Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво... І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс... І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора... Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось... У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих...

Ой... на марах, на марах...

Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юнощі... Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокій-ні, непокірні...

Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт...

Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка...

Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.

Усю — од осіннього жовтого листя до листя...

І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.

На дверях — великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.

Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.

Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.

Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.

Бере нудьга...

В темряві обізвався незнакомий голос:

— Зараз одчинимо, зараз.

Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.

— Хто це? — питаю.

— Свій, сторож... Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.

Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.

Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.

— Отут має бути й ваша квартира,— мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіптю.

Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...

Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:

— Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.

Погомонів про те, про се, збирається йти:

— Цю ніч я ще переночую вдома — не прихватив із собою нічого з одежини, а ночі вже холодні. Спіть спокійно,— злодійщини у нас не чути.

Оддав добраніч, пішов. .

Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.

Сторінка 1 з 14 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 > У кінець >>