НЕ МАЮ ЗЛА ДО ЖОДНОГО НАРОДУ

Не маю зла до жодного народу. 
До жодного народу в світі зла не маю. 
Чому ж тоді все важчає мені 
На світі жити в множині духовній? 
Тоді від чого ж якось так мені стає, 
Неначе я у чомусь завинився 
Перед своїм народом немаленьким, 
Я завинив, бо не доніс чогось, 
Чогось такого необхідного, одного, 
Що міг нести один лиш тільки я… 
Чи, може, це шмат хліба, того хліба, 
Що їсть душа із першим молоком, 
А потім дивиться на світ очима правди 
І, незатуркана, з незламаним хребтом, 
Живе і множить правду і добро 
У себе в білій хаті і планеті?.. 
Чи, може, сам невипростаний я, 
Не маю мужності і того духу в слові, 
Що пропікає світ і все на світі 
І стверджує і волю, і любов?! 
Чи, може, я не маю ні народу, 
Ні мови, ні свободи, ні життя, 
І, як собака за чужинським возом, 
Плетусь собі, вдоволений шматком, 
Що кинуть з того возу, га?.. Не знаю… 
Та певно знаю, звідкіль взялось 
В мені це почуття: Воно від космосу! 
Воно від космосу, бо стало 
Усе видніше в серці й голові, 
Все збільшилось, згострішало від миті, 
Як випростали небо кораблі — 
Народи глянули на небо і під ноги. 
Про що в ту мить подумали вони? 
Мабуть, про те, що їх гнітить віками, 
Применшує, і робить злими, темними… 
Не знаю… А зрілість кладе руку на плече…