Микола Вінграновський - Ніч Івана Богуна

НІЧ ІВАНА БОГУНА

Боли ж! 
Боли, 
Бо лине крик 
Від можа і до можа Україною, 
І панський перехняблений язик 
Хрипить над нею стомленою слиною. 
І меч горить над гривою коня, 
І паля з горла кров'ю обгоріла, 
Там ребра на гаках, де воля говорила, 
Там червоніє чорне вороння. 
Ні шелесту, ні диму з димарів, 
Лиш свище вітер черепу у вуха, 
По світу в'ється людська потеруха, 
Що звір і той без люду олюднів. 

Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — 
Безнебна ніч — татари де?! — прийшла. 
Шикує смерть — не спіте! — труп по трупу, 
Ридають коні, кублиться імла. 
Хропуть шаблі, і ядра захропли. 
Хропе і втома, цямкає губами, 
І хмара ріжеться кривавими рогами 
В безнебнім небі чорними шляхами, 
І тиша спить, і віти, і вітри. 
Мазниці густо сплять, і кругле сплять колеса, 
І кулям сняться голови й серця: 
Невірна ніч! Ганьба довготелеса 
Схиляється до нашого лиця. 
Ганьбо! Ганебино! Ганьбище, ти над нами! 
Твій віщий зір на нашому чолі, 
Що нашими козацькими кістками 
Проторохтиш в землі і по землі. 

Могил нема. Могили повтікали. 
Дніпро утік — осталась лиш вода. 
І вовчі небеса — над вовчими віками 
Снують свою ходу — печальна та хода. 

І нипає помазаником божим 
Півправда, півсвобода, півжиття. 
І за народом згорбленим та босим 
Пильнує без'язике небуття. 
З ножів і душ, де голо і де кволо, 
В осліпленій сльозами сліпоті 
Тікає воля, дух її і слово. 
І грає рабство в сурми золоті. 
Ніде нікого. Правда горілиці 
Лежить в траві і власну лиже кров, 
І мочить морду серце у горілці, 
І душить душу зраджена любов. 
Ніде нікого. Будякові очі 
Важкими бджолами, вмираючи, гудуть, 
Татарський кінь стриже вухами ночі, 
І місячні серпи ті ночі в копи жнуть. 
Та не дай боже, та не дай нікому, 
Як оцьому народоньку молодому!.. 

Ой не дай, не дай, 
А як дай, то вбий. 
Покарай його, погуби, 
Во язицех всіх, во думках святих 
Покарай його, загуби, 
Щоб не мучивсь так, не страждав отак 
Цей народ-козак… 

…Ні клятв, ні сліз і ні колін! 
Лиш горде горе тонкостанне. 
Вікно, і вітер, і квилінь, 
Квиління віт неперестанне. 
Листопад… що ти? А якби 
Отак усе відкрокувалось, 
Все до початку відмоталось, 
Як жив би ти і що робив? 
Що б ти робив? 
…Покинь. Дивись. 

Краще дивись, як мла намулиться, 
Як листопадний мокрий лист 
В краплисту шибку писком тулиться. 
Як би ти жив? Отак би й жив! 
Покинь! Ну, прошу! От, їй-богу! 
Сріблястий лист маслини-лоху, 
Темно-зелений лист ожин, 
Трепети лист сріблясто-чорний, 
І дуба-нелиня важкий, 
І лист акації, як човен, 
І сосен листя-їжаки — 
Все опадає…- і розтане 
У нім твоя і віт квилінь… 
Ні клятв, ні сліз і ні колін, 
Лиш горде горе тонкостанне… 

Отак би жив. І за плечима 
Носив би торбу інших ран. 
І ця шинкарська Україна, 
Й кривавоносний ятаган 
Жилися б, їлися без тебе… 
Листопад від землі до неба 
І гілки у вікні капкан… 

Що бачиш ти? За білим снінням 
Ти бачиш гори, степ і шлях, 
І мокрі щоки на щоках, 
І голос, зірваний тремтінням. 

Прощальний час надій прощальних! 
Ми тут. Ми є. Ми — всі. Ми — гурт. 
Єднаймося! Ми той є грунт 
Подій майбутніх, вирішальних. 

Ми знаємо, куди йдемо, 
Як наші ночі йдуть за днями. 
І України знамено 
Кричить і горбиться над нами. 

Не вірю в бога — в Україну. 
Вона мій бог і поводир. 
В свободу вірю, вірю в мир. 
І хоч загину — до загину. 

Прозрімо ж! Люди ми чи ні? 

Чи ми раби борщу і сала? 
І наша воля нас зассала, 
Нас, та у нашому ж човні. 
До боюі Бо не буде бою. 
Ледачість знелюдить і вас. 
Відгасло літо — світ не згас, 
І я з тобою, як з собою… 

Поміж ядер, гармат, і возів, й казанів 
Від Дунаю, Дністра і до Дону 
На плечах жебраків, 
на плечах козаків 
Домовина 
іде 
додому. 
То мене несуть, ще й коня ведуть, 
Кінь голівоньку хиле, 
В пережовклих степах золоту каламуть 
Вітер з Вінниці хвиле.

Пошук на сайті: