Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_saldatiki_Skorocheno.docx)Volodimir_vinnichenko_saldatiki_Skorocheno.docx23 Кб452
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_saldatiki_Skorocheno.fb2)Volodimir_vinnichenko_saldatiki_Skorocheno.fb222 Кб454

 

Володимир Винниченко

Салдатики (СКОРОЧЕНО)

 

     Малюнок із селянських розрухів

     Сірий холодний березневий ранок. Хмари темним густим димом нависли над селом і повзуть кудись далеко—далеко. Січе пронизуватий тонкий дощик.

     В кінці села, при самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. «Худі, бліді лиця та похмурі і болісно сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок...» Аз села все підходять люди: чоловіки, діти, баби, навіть старі діди і похмуро питають, чи ще нема... їм відповідають, що ще нема, і щоб і довіку їх не було!

     Стоять мовчки, тільки іноді тихо плаче якась баба. її зупиняють, суворо заспокоюючи: «Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі...»

     Жінка не заспокоюється й питає, а що, коли стрілятимуть, яку Кавунівці?

     «— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть...

     Однак з голоду здохла б.

     — Дітки ж у мене.

     —  І дітки повитягувались би...»

     Люди розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій свиті.

     «Плаче? Боїться?» — повертається він до всіх, ледве—ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.

     —  Стрілятимуть, каже...— одповідає хтось похмуро...

     — У Кавунівці трьох убили,— знову схлипує баба», і чисті сльози котяться по глибоких зморшках її худого негарного обличчя і падають на подрану свиту.

     «— Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть,— тихо і не всміхаючись уже, говорить Явтух, і щось таке тверде, ненарушиме, ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.

     Балачки стихають, потім знову десь виривається гіркий, неупинний плач, повний муки і страху перед тим, кого тут чекають... І знов Явтух іде туди, знов чується його твердо спокійний голос...»

     А на селі десь виє голодний собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке.

     Ні плач, ні понурий мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового обличчя того спокою й твердої віри, що світиться в його маленьких, сіреньких очах. «І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними».

     А сталося ще якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і раніше: голодали, боліли, умирали. Хіба що з'явилися чутки, ніби скрізь стають мужики проти панів і відбирають собі їхню землю.

     Говорити — говорили, а щоб самим щось зробити, то ні: як ходили до пана Партнера в економію за 10 копійок в день, так і тепер ходять. Як їли раз на тиждень якесь вариво на воді з двома—трьома картоплинками, так і їдять. І тільки з ненавистю лаяли і Партнера, і земського начальника, і навіть самих себе.

     Аж ось з'явилися біля кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинуті. Селяни читали їх, і хоч не все добре розібрали, але зрозуміли, що там написано про них. Про голод, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п'є за мужицькі гроші. Село немов прокинулось. «З якоюсь дикою ненавистю і злістю закипіли болачки по хатах...» І хоч продовжували ходить до пана на роботу за ті ж таки 10 копійок, але не було вже тієї покірливості і боязкого підлизування, з яким раніше кожний випрохував у нього роботи; «суворо й похмуро робили вони на нього, ніби чогось чекаючи».

     Прочитав таку бумажку і Явтух. Раз, удруге, і дуже замислився. Тихо ходив по селу і дивився кудись далеко. Так думав щось днів зо три. Потім пішов до старости, поговорив з ним, а на другий день соцькі вже скликали усіх до волості на сходку.

     І ось мало не все село зійшлося перед волостю. Староста, чорний, незграбний чолов'яга, щось бовкнув і поступився місцем Явтухові. Явтух вийшов наперед. «Бліде, зморене холодом і тяжкою роботою лице його було гостро—спокійне і тверде...» Він голосно і дзвінко почав говорити. Спочатку плутався у словах, запинався, але не соромився цього. «Чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян, що як зачаровано слухали його».

     Явтух казав, що у цих бумажках правду говорять. Селян обкрадають, грабують. А вони роблять далі і мовчать. Хто за них заступається? Цар? Але де ж він, чому мовчав, коли селяни просили, щоб земство видало з казни хліба? І де ті гроші, що вони дають щороку? їх, як собак, скрізь женуть.

 

 .. А хто ж робить, як не мужик?

     Годі мовчати? «Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда... І неправду робимо. Не по правді й ми живемо! Сказано: «В поті лиця їж хліб...» Хто так не робить — не по правді робить. І хто помагає цьому — і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тільки їдять та п'ють за нас... Скрізь мужики роблять неправду цю... За це й терплять... Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, гріха робити... Правду написано в бумажках......Той має право на землю, хто робить на ній!..»

     Явтух говорив, що треба скрізь знищити неправду, йти до всіх панів і у всіх відбирати, хай ті самі роблять у поті лиця.

     Промовець замовк, а селяни заговорили всі разом, сварячись комусь, лаючись і подекуди навіть плачучи.

     Довго гомоніли. А ввечері з'їхались біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.

     На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком. Було темно і в селі, і на горі в економії. Біля воріт селян уже чекала панська челядь, яку поставив Партнер, якось дізнавшись про сход.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>