Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sud_Skorocheno.docx)Volodimir_vinnichenko_sud_Skorocheno.docx24 Кб376
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sud_Skorocheno.fb2)Volodimir_vinnichenko_sud_Skorocheno.fb227 Кб372

 

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР

Суд (СКОРОЧЕНО)

 

Неділя. Був дощ, і надворі ще не зовсім прояснилося. Але сонце прудко бігло з—за туману, золотило баню церкви і наближалося до економії.

     «Земський начальник Михайло Денисович Самоцвіт, вигодований, опецькуватий чолов'яга з підстриженими, мов стріха, чорними вусами й розтопірченими вухами, що дуже нагадують ліхтарі біля брички, вийшов із душних покоїв надвір і поволі ходить собі біля ґанку, балакаючи з гостем.

     Гість, молодий, високий панок із блідим, млявим лицем і з жовтяками під очима, приїхав позичити жатку, але Самоцвіт послав прикажчика на село, й видати її нема кому. Ходять і чекають балакаючи».

     Гостю нудно і ніколи, але він покірливо ступає поруч хазяїна, невпопад усміхається і киває головою. На ньому синенький коротенький піджачок, кишені якого пошиті так високо, що коли панок кладе туди руки, то нагадує трав'яного коника з піднятими ніжками.

     Біля ґанку спориш у росі, у гостя вже мокрі ноги, але він покірно слухає хазяїна, лише інколи з ненавистю поглядаючи на кінчик його сірого вуха й носа, що ніби виглядають з—під начальницького дворянського картуза.

     Самоцвіт говорить про гарну погоду, а гість несміливо каже, що, може б, йому видали жатку й без прикажчика?

     Самоцвіт з веселим нетерпінням скрикує, що раз він сказав, що дасть, значить, дасть. А сам жатку не пускає в хід через те, що має косарів. «Це машини трошки кращі... Не зламається й не спортиться... То, голубе мій сивесенький, єрунда, що кажуть, ніби жаткою лучче. Плюньте! Косар і жатки! Та я й умиратиму, а жатки не пущу в ход... Зогний вона собі там...»

     Далі Самоцвіт говорить, щоб сусіда не боявся, що не дадуть йому жатки. Ось приїде прикажчик, і все владнається. А поки запрошує гостя подивитися на його суд.

     Сонце випірнуло з саду. Враз стало ясно і душно. Земський начальник кректить, витирає хусткою піт, знімає кітеля і просить вибачення у панка, що він з ним так по-простому, по—малоросійському говорить. І питає: «Та ви й самі, здається, трошки з наших?.. Ваша фамілія саме така, малоросійська... Дуринда — це чисто наша, хохлацька...» Гість злегка червоніє, мішається, хоче заперечити, але потім вмовкає.

     «Ради празника в дворі людей не видно», тільки біля кухні стояли Дуриндів кучер і Самоцвітів, а також рябий Спиридон. Вони весело про щось розмовляли.

     Самоцвіт говорить, що тепер не люблять простоти. А «все з викрутасами, по—новомодньому». Ось хоч бий з мужиками. Були у Полтаві бунти. Звичайно ж, як нема чого їсти, то й святий збунтує. Ну були собі бунти та й були. Побили, покарали, та й годі. Так ні. Розсилають бумаги по всіх губерніях, щоб земське начальство роз'яснило селянам «их отношения к поме-щикам и к тем неблагонамеренным лицам, кой сии отношения обостряют». А як пояснити мужику, що таке неблагонамеренные лица»? Не скажеш же, що «це такі ліца, що хотять зрівнять мужика з паном, що говорять не слухати начальства, що бунтують вас...»

     «А чого ж їм нас бунтувать?» — «А того, що думають, ніби вам погано живеться».— «Атак, так, спасибі їм, погано, погано... Правду кажуть, добрі люди, дай Боже здоровля». А ти тільки нагадай козі смерть, так і пішло, мужик тобі вже й до смерті незабуде, що йому погано живеться... І ти там уже хоч плюй йому в очі, а він усе буде казать на цих «неблагонамеренных»: «Добрі люди, дай Боже здоровля». Ось і все роз'яснення. І По йому ще скажеш? Люби свого поміщика? «А чого ж поміщик мене не любить?» — скаже він.

     Тому і виходить, що не «неблагонамеренные лица», а сам земський начальник мужиків бунтує.

     Самоцвіт згадав іще одну історію. Є в нього приятель у сусідньому повіті, земський начальник. Донесли йому, що в одному селі з'явилися прокламації. Поїхав він туди швидко, звелів зібрати всіх людей до волості. Прочитав прокламацію й питає грізно: «Ну, сукини сини, бачите, що ви читали?!» А вони: «Та бачимо, спасибі вам... Так добре прочитали, що як на долоні все. По-божому написано, справедливо...» Приятель у гнів: «Хіба я... для того читав, щоб ви хвалили? » А селяни: «А для чого ж? » От тут і роз'ясни їм, що те, що, по—їхньому, написано по—божому, для начальства — по—чортячому. «Там же (каже, значить, мій приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же бунтують вас».— «А що ж, кажуть йому, як правда».— «Як правда?! То вий на царя возстанете?» — «А що ж, кажуть, як все одно погибаєш. ...Та краще ж за правду погибнуть!» От тобі й роз'яснив!»

     Дуринда зацікавлено спитав, що ж було далі. Самоцвіт відповів, що селяни «взяли та й змовилися не йти до свого поміщика на роботу», поки той не підвищить плату.

 

  «От і роз'яснив. А не роз'ясняй він, вони б, може, й досі не знали, чого їм треба і як треба робити...»

     Дуринда задумливо бубонить, що і в нього таке саме. Косарі вимагають по 20 копійок надбавки. Якби не приїхав позичати жатку, то й справді б довелося давати.

     «Ну, от! — живо підхоплює Самоцвіт. Це у вас, потім у другого, у третього. ...Тепер, брат, мужик не той... Тепер... тільки силою держи, та й то бійся... А роз'яснення — це смерть... Ти йому кажи: «Бог велить слухать царя й начальство», а він тобі: «А Бог сказав, щоб рівні були». Ти йому: « Бог велів у поті чола хліб зароблять»; а він тобі: «А Бог велів усім робити, а чому ж пани нічого не роблять?» Тепер мужика не обдуриш, він уже йсам більше пана знає.

     До маніфесту селяни думали, що цар їм поможе, а тепер бачать, що й цар за панів.

     І Самоцвіт продовжує: «Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив... Знаю я вже їх, як свої п'ять пальців...» То ж добре, каже, якщо таке становище ще хоч з 10 років протримається.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>