Володимир Винниченко - Краса і сила

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.docx73 Кб4617
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2)Volodimir_vinnichenko_krasa_i_sila.fb2101 Кб1359

Уже перша збірка творів Винниченка «Краса і сила» (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї ("Краса і сила", "Заручини", "Голота" та ін.), була сувора реалістичність - аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивідуалізації персонажів.

 

Володимир Винниченко

Краса і сила

I

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі,- скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч - тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч - тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш - тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи пройде закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м'якому, гарячому поросі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп'яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне, тільки налякані горобці позлітають із тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір'ї все пошарпане, поруйноване,- клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться, і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород - злодія, якого сам батько одцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з яким мають діло тільки його приятелі, такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам скаже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати «на поселення», та Ілько на се не вважає: уночі грабує палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке невеличке, що скоріше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом'яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в'ється стежка з залізних покрівель - то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і завмер,- ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він у собі, тільки чув, як сонце гріло, пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп'яла хвоста, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав:

«Явдо-о-хо!… Явдохо-о-о!…» Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати. Пройшла ж хмара, виглянуло сонце,- Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі і байдужість.

- Драстуй, Ільку! - вмить почув він коло себе. Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.

- Тю! злякала,- промовив він, знов лягаючи й закидаючи руки за голову.- Мотря… думав, хто такий… Драстуй!

- Не пізнав? - підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки.- Давно бачились! Як у горосі, так і досі!

- Аж здригнувся,- позіхаючи, промовив Ілько.

- Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії уміють лякаться? От то!

Ілько здивовано подивився на неї.

- Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я - Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… Ха-ха-ха! Чудно, правда?… Ну й душно!… Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за се мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… синяк вже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б'є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю? Пхі? Я його люблю, а тебе - ні!…

- Слухай,- підвівшись, поважно промовив Ілько,- ти, їй-богу, здуріла.

- Ха-ха-ха-ха!!.

- Може, випила?

- Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п'ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!… Ну, й душно! Чи й тобі душно?… Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер іще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, - на ту красу, що не б'є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м'яке, ласкаве світло,- то була й уся краса сієї дівчини.

- Та-а-к…- протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

- Га? - мов прокинулась Мотря.- Що ти кажеш?

- Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! - перебив себе Ілько.

- Хіба гарна? - підхопила Мотря.- Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки жидів і вмієш бить. А здоровий!…

- Ану, дай, зацідю,- побачиш, чи вмію!

- Ну да, «дай»! А крикни на тебе - то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… о!… о!… ось!…- розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки.- Се так ухопив рукою!

- Ого! - засміявся Ілько.- Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

- Ет! одчепись! - одіпхнула вона його руку й закрилась.

- Та за віщо ж то? - роблено позіхнув Ілько.- Може, й йому руку одпихала? За се стоїть!

- Стоїть? - піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад.- Стоїть, говориш?

- Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

- Не задавайся? - дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.

- Атож! Зв'язалась й мовчи!

- Мовчи?

- А мовчи, бо й не те ще буде!

- Буде?

- Тю! Та ти здуріла!… Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

- Бачила… пхі! такого добра!… Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

- А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то!

- За Андрія? О ні, ні!… Е, якби Андрій такий, як ти! Якби Андрієві сі кучері, сі брови, очі, одно слово, якби він був твоєї краси! А все-таки люблю Андрія. Не віриш?… Усміхаєшся?

- Ні, чого ж, на здоров'я…

- Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що? - зразу змінила вона тон.- Заховай мене де-небудь. Ій-богу! А то зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!…

- Та хай бачить. Хіба се первина, чи що, що ти у мене? - знехотя підвівся Ілько.- Куди ж тебе заховать? - повів він очима навкруги.- Нема де… Хіба в хаті?

- Ні, в хаті побачить… Та й правда,- хіба первина? Не треба! - махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт.- Ще нема! - вернувшись, промовила вона.- А буде, зараз буде! О, то сатана! Хитра тварюка!… А що він тобі говорить про мене?

- Нічого не говорить.

- Як «нічого»! Щось же та говорить?

- Нічого, мовчить усе.

- О! Потаєний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дізнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб'є? Хай убиває… Клопіт!… Менше мороки!…

- Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? - позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

- За що? - перепитала Мотря, пильно дивлячись на його,- Сказать?… За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

- Правда, гидка я? Як сама послідня?… От то! Нехай!…

- Та чого він з тобою не одружиться? - поважно промовив Ілько.

- Бо я не хочу!

- І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

- Ну, то вже дулю з'їв би! - гордо блиснула очима Мотря.- То вже чорта пухлого!

- Хіба?… Хм… а мені здається, що ходила б.

- Ну, то побачили б! - кинула вона.

- А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

- То до тебе, думаєш, побігла б?… А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, він уб'є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде…- і оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

- Та не вб'є, одчепись!… Заступлюсь.

- Хто? Ти? - пустивши його руку, зареготала Мотря.- Проти Андрія? Ой господи!

- Тобто не подужаю? - всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори.- Не подужаю? Я?

- Та… подужаєш. Та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

- Я? - знов задоволене всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей.- Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

- Та тільки й того, що гарний і здоровий!

- А мало хіба?

- Та…- і недоговорила.

- А мало хіба? Га? - нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.

- Одчепись, побачать…- безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

- Правда ж, доволі? Правда, не мало? - пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

- Доволі? - скинула вона очима на його.- Доволі? Ой ні, ні!…

- А що ж тобі?

- Що?… Що?… А хто його зна… Ой, не тули так - побачать.

- Який чорт! Тепер й собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?

- Ні, ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!…

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях…

- Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… от так… Ой, не тули так,- і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який вже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?… Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, що похмурився і дививсь кудись на вулицю. «Чортова дівка,- подумалось йому,- поки не дивишся на неї - липне; сам почнеш липнуть - од-липа».

Сторінка 1 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Пошук на сайті: