Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне!

Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx331 Кб1
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2990 Кб2

 

Володимир Винниченко

Слово за тобою, Сталіне!

 

ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Основну ідею цієї соціяльно-політичної й мирної концепції, що пропонується в цій книзі, я виклав у загальних рисах у попередній моїй праці, що вийшла під наголовком "Нова заповідь". Я там умисне вбрав цю концепцію в таку літературну форму, яка змогла б легше притягти увагу широких мас читачів (у форму роману), починаючи від робітника на фабриці й кінчаючи професором університету.

Розвиток ідеї цієї концепції й ставлення до неї різних течій громадянства в Союзі Радянських Республік я викладаю в оцій книзі — "Слово за тобою, Сталіне!". І так само роблю це в образах, у найприступнішій формі для найширшого кола читачів, які здатні цікавитись пекучим питанням війни і миру.

Зроблено цю працю з найбільшою об'єктивністю, якої вимагає велико мета всіх людей — мир на землі. Події, дійові особи, картини буденного життя в Радянському Союзі представлено в ній на підставі документів, на свідченнях багатьох живих людей, на загальновідомих фактах і на особистому досвіді автора.

В. В.

 

Подається за виданням Української Вільної Академії Наук у США, Комісії для вивчення й охорони спадщини В. Винниченка, 1971 рік, Нью-Йорк. Джерело: УкрЛіб. 

 

Розділ 1

Коли Степан Петрович, за допомогою домробітниці Дуняші, скинув у передпокої свій кожух і, витерши щільно поголені й рожеві з легкого морозцю лиця, прийшов до їдальні, там на нього чекала Катерина Семенівна. Вона стояла біля наготовленого до обіду столу в тій позі, яка в неї з'являлась раз-у-раз, коли вона мала сказати щонебудь приємне чоловікові: заклавши руки в кишеньки сукні й з лукавим кокетством схиливши голову на плече.

Їй було 54 роки, вона мала троє дорослих дітей, але була така сама струнка й висока, як і в 24 роки, майже такого самого росту, як і чоловік (чим вона трішки пишалася перед ним). Але він, оцінюючи її стрункість, не любив ні її кучерявого "перманенту", ні занадто вирівняної пози, аж перехиленого при ході трохи назад торсу, що нагадувало йому постать якогось високого, худого негра, що віз перед собою тачку. Але тепер, коли вона отак, заклавши руки в кишеньки, стояла, то здавалось, що той високий негр спочивав біля свого возика.

— Ну? — весело посміхнувся він, показавши свої широченькі зуби старої гарної слонової кістки, і злегка на мить обняв жінку за плечі. Вона, не міняючи пози, скосила на нього ще досить гарні очі й мовчки легенько хитнула головою.

— Звідти телефонували? — спитав він. Вона ще раз кивнула й додала:

— Прохав, щоб ти, як тільки вернешся додому, зараз же приїхав до нього в міністерство.

— Умгу! — самовдоволено муркнув Степан Петрович і, як і раз-у-раз у такому стані, трошки втягнув голову в шию й випнув кадик.

— Давно телефонував?

— О третій годині. Але сказав, що буде в міністерстві до сьомої. Ти ще зможеш пообідати, тепер тільки за чверть п'ята.

— Ні, я їду зараз. Сказано ж: "зараз же як вернеться додому". Накази партії треба виконувати без найменших ухилів. А цей наказ, ти ж розумієш, обіцяє якусь нову місію і нове відзначення по службі, плюс, розуміється, дещо й матеріяльне. Дай тільки чарку горілки і великий пиріжок. Вони мене не затримають, чорт їх забери!

Негр хитнувся вбік і зник. Замість нього, над столом нахилилась Катруся, вхопила карафку з горілкою й налила з неї по вінця в чарку, яку зараз же обережно й поставила на край столу біля Стьопочки. Потім обома руками піднесла йому тарелю з пиріжками й показала підборіддям на них:

— Ось цього найбільшого візьми. З м'ясом і крашанкою, твоєю улюбленою начинкою.

Степан Петрович хильнув у рот горілку, похапцем узяв пиріжка і до половини всунув його між зуби. Катерина закохано й гордо слідкувала за всіма його рухами. Навіть коли він залицявся до жінок, вона й тоді дивилась на нього закохано й гордо: ось такий він, хто може проти нього встояти? П'ятдесят п'ять років йому, а такий самий молодий і чарівний, яким був тоді, коли в перший день знайомства нахабно й широко обняв її майже прилюдно на Володимирській гірці. І волосся лишилось таке саме золотаве, ніжне, хвилясте, кольору хорошого жовтого масла (трішечки все ж таки тепер посріблене на скронях). А очі? Не очі, а щось надзвичайне — ласкаві, одверті, щирі, влазливі, переконливі, ні, чорт його зна, що за очі! І губи, ті самі, широкосоковиті, з постійним усміхом. Що дивного, що не тільки жінки, а й мужчини (та й то які: самі міністри, самі емведисти та навіть політбюристи!) піддаються їхній дії, аби тільки Стьопа гарненько схотів цього. Він пошепки (чи то жартом, чи серйозно) іноді повторював їй на вухо:

— Магнетизм, голубонько, магнетизм!

А надто той "магнетизм" виявляє себе, як трошки Стьопа вип'є. Тоді він просто зачаровує людей. І хіба ж не цей його магнетизм урятував їх усіх тоді в Харкові, п'ятнадцять років тому, від смерти? І хіба вони жили б оце тут у Москві в урядовому будинку, де живуть тільки високі особи, в цьому помешканні, з килимами, шиковними меблями, з покоївкою, автом, з пошаною від усіх?

— Ну, випий ще другу й з'їж ще одного пиріжка. Треба ж підкріпитися перед розмовою з Колечкою, він іноді буває таки трудненький.

Степан Петрович мовчки підставив їй чарку й узяв другого пиріжка.

— І напевне знову примусить тебе чекати годину, або дві, не зважаючи на те, що ти ж усе таки не який-будь службовець. Ти — осназ, (*) Урядовець "особого назначений" (окремого призначення).) ти член Верховної Ради. Колечка повинен би бути до тебе уважнішим...

Степан Петрович хотів щось сказати, але, замість того, ковтнув другу чарку й угризся в підсмаженого золотавого пиріжка. А Катерина Семенівна, притишивши голос, таємно зашепотіла йому в лице:

— Але знаєш, Стьопочка, я щоразу, як ти туди йдеш, не маю спокою. Ну, що ти зробиш: не маю! От знаю, що нічого злого не буде, от п'ятнадцять років минуло, як ти туди ходиш і щоразу приносиш тільки добре, а я все не можу забути Харкова, все мені раптом згадується той день, як ти отак само пішов, як зник, як потім узяли мене, як мене муч . . .

Іваненко вхопив за руку Катерину й озирнувся на двері.

— Ну, Котре, ти на нас, їй-богу, стягнеш біду!

— Та хто ж нас може почути? Дуняша в кухні. Діти в місті.