Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx331 Кб1340
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2990 Кб1841
— І потім цей проклятий сморід весь час! Цей сморід! — з огидою і злістю раптом вибухнула Катерина Семенівна. — Він мене уб'є!

— Який сморід, мамо?

— Ну, який: кльозету! Я певна, що десь у домі е попсований кльозет, і сморід іде до нас через стіну й стелі. Всі вікна відчинені, навмисно роблю протяг і все таки чути. Надто в передпокої та в спальні. Можливо, що Дуняша навмисне щонебудь таке зробить з кльозетом, забила його чимнебудь, і тепер сморід іде на все помешкання. Я б її головою туди!

— Кого, мамочко?

—"Кого, кого"! Дуняшу, розуміється! Вона навмисне це робить: сморід же нестерпний стоїть у квартирі, а вона немов нічого не помічає. Та ще й сперечається: ніякого, мовляв, смороду немає.

Маруся ще уважніше подивилась на матір. Потім повела носом круг себе і заклопотано сказала:

— Так, справді, чується поганий запах. Це напевно десь у домі попсувалась каналізація. Я думаю, мамуню, що ми зараз підемо в твою кімнату, поприскаємо одеколоном і запах зникне. Від тата не було картки, мамо?

Катерина Семенівна спокійно відповіла:

— Ні, є. Он там на буфеті. Я відклала для тебе. Маруся схопилась і підбігла до буфету. Але картки

не було.

— Нема тут, мамо. Може, ти деінде поклала?

— Та ні, на буфеті. Отам, де ти шукаєш... Нема? Ну, от! Це знову Дуняша. Це вона. Подзвони їй. Ні, це щось просто неможливе, цей сморід і ця Дуняша!

Маруся знову сіла й почала доїдати десерт. Увійшла Дуняша, вся округла і пухка. Катерина Семенівна, щоб не дивитись на цю "огидну істоту", одвернулась до вікна.

— Дуняшо, — похопилась звернутись до прислуги ласкавим голосом Маруся, — ти часом не прибирала з буфету картки?

Дуняша неспокійно зиркнула круглими, як маленькі чорні вишеньки, очима й кинулась до столу в кутку їдальні. Маруся провела її очима й бачила, як Дуняша швиденько виняла щось з-за корсажа й у той же момент голосно сказала:

— Та от же ця картка. Катерина Семенівна самі поклали її сюди.

І вона піднесла листівку Марусі. Катерина Семенівна прудко озирнулась, вирівняла бюст і гостро сказала до Дуняші:

— Я картку лишила на буфеті! Як вона опинилась на столі, це ти краще знаєш. Можеш іти собі.

Дуняша, знизавши круглими плечиками, охоче повернулась і вийшла. Маруся прочитала на картці кілька звичайних слів: "Сердечно вітаю всіх і обіймаю". Поштовий штемпель із Києва.

— Ну, тато живий і здоровий. Дуже добре. А тепер, мамуню, ходім до тебе. Там ми побризкаємо одеколоном, ти ляжеш у ліжко, візьмеш у руки хорошу книжку, почитаєш і спокійно заснеш. А я ще маю в себе трішки продивитись лекції. Поганий запах, дійсно, чується, але нічого, я завтра скажу кербудові, і цей дефект буде ліквідовано. Ходім, мамочко!

Маруся обняла матір і повела її до спальні. Катерина Семенівна в коридорі знову дужче почула сморід кльозету, схвилювалась і закинула торс назад, немов везучи перед собою все ту саму незриму тачку.

— Проклята істота! — крізь зуби пробурмотіла вона, входячи до себе. — Швидше зачиняй двері. А коли вернеться тато, ми поставимо йому категоричну вимогу щоб він видалив з нашого помешкання цю дівчину. "'

— Неодмінно, мамо! Неодмінно! — серйозно і щиро скрикнула Маруся. Але тут же подумала:

"Але ж ми всі такі самі сексоти й шпигуни як і вона."

Розділ 13

Останній день у Києві Іваненко провів, як і обіцяв, з Заболотовою. Але й у цей день ні він, ні вона нічим ке виявили своїх якихнебудь особливих почувань. Про Київ, про руїни його, про цілі ліси риштувань на вулицях, про це вони говорили, а про себе — ні слова.

— Ах, як глупо ми... люди, вміємо улаштовувати своє життя! — сидячи на лаві поруч Олени Вікторівни й дивлячись на неосяжний простір за Дніпром, сказав Степан. — Ось у цю хвилину сотні мільйонів людей люто працюють над тим, як найкраще зруйнувати своє життя, як загатити отакі простори димом гармат, бомб, пожеж, як затопити їх кров'ю, зруйнувати на десятки років, якщо не на сотні, найпишніші міста землі, зробити бідну плянету закривавленим, гниючим цвинтарем. Ідіотство, богине моя, їй Богу, ідіотство! Кричати б криком одчаю і болю, особливо при отакій красі, а голосу нема. Який у нас з вами голос? Ні, ходімте далі, не можу сидіти й думати все те саме!

Олена Вікторівна нічого на це не відповіла, підвелась і пішла поруч нього. Але коли він перед вечором уже прощався з нею в її кімнаті, вона взяла його руку в свої дві й тихо, майже благально сказала йому:

— Голубчику, не говоріть ні при кому таких речей, які ви мені казали там, на горі, над Дніпром.

— Чому так? Що я таке казав?? — вражено й щиро скрикнув Іваненко.

— Ви не сказали нічого поганого, але ви говорили проти... війни. Ви своїми словами можете викликати у слухачів нехіть до праці для неї. А це... злочинство'. І так само... якби ви могли не так щиро робити вашу анкету. Якщо вам хоч трішки цікаве те, що я почуваю, то ради мого почування будьте... ну, як вам сказати? .. будьте об'єктивні у вашій анкеті. Вам можуть вийти великі прикрощі від тієї щирості. Дуже вас прошу!

Степан Петрович, своїм звичаєм, не зразу відповів. Він якусь мить мовчки чудно вдивлявся в її лице, потім узяв її руку й притулив до свого чола, а потім приклався до неї устами і так потримав кілька секунд. А тоді обережно, немов боячись розбити, відвів її набік і сам одійшов до вікна. Постоявши там і подивившись невидющими очима на вулицю, він вернувся до "богині", сів поруч неї, закинув голову назад, на спинку канапи і з тою самою тугою, навіть тими самими словами, що на горі, сказав:

— Ах, Боже, як глупо, як смертельно глупо ми робимо своє життя. Іноді просто хочеться скажено сміятись або... битись головою об стіну. Ну, от хоч би зараз: мати близько коло себе прекрасну любу людину, почувати люту тугу, яка тисне груди до крику, а крикнути... та де! А сказати хоч шепотом цій людині про себе і про... Е, годі! — раптом весь скинувся він і, ставши на ноги, простягнув руку Заболотовій. — Прощайте, моя богине. Чи ще зустрінемось коли?

Олена Вікторівна теж підвелась і взяла його руку в свої.

— Та, розуміється, зустрінемось! І скоро: тижнів через два, не більше.

Іваненко здивувався і навіть трохи занепокоївся:

— Від кого ви це знаєте?

— Від мого серця. А воно ніколи мене не вводить у помилку.

— Ага, так? .. Ну, яке ж чудесне серце! Коли б я його хоч частину.... Ну, так, значить, до скорого побачення! Скажіть своєму серцю, що моє серце... Ну, і це — зайве. Все зайве, Олено Вікторівно. Прощайте. Побачимось, чи ні, а не згадуйте ніколи, що б не трапилось, вашого випадкового знайомого недобрим словом. Добре?

Міцно, до болю потиснувши її руку, він швидко вийшов із кімнати.

Через півгодини з кімнати журналіста Андрія Зінчу-ка вийшов чоловік у робітничій старенькій одежі, у жовтій подертій кепці, з сірим клунком на спині. Він спокійно пройшов униз до контори готелю, поговорив з управителем і вийшов на вулицю. Поблизу стояв візник. Чоловік сів у бричку і сказав: "На вокзал".

Через дві хвилини за цією бричкою рушила друга. У ній сидів теж робітник з клунком під пахвою, в сіренькому картузі й синій косоворотці. З розчиненого вікна готелю дивилась униз Заболотова. Робітник у синій косоворотці хитнув їй і злегка підняв картуза. Заболотова понуро кивнула йому й відійшла вглиб кімнати.

І так трапилось волею якихось "окультних сил", що і Степан Петрович і робітник у синій косоворотці взяли білети до тої самої станції в Донбасі та навіть опинились обидва в одному й тому самому вагоні третьої кляси.

Вільного місця на лавах, розуміється, не було, і довелось стояти між ними, між колінами тих, що сиділи. Але коли потяг рушив і Степан Петрович почастував цигарками тих, що сиділи, то вони потіснились і дозволили йому втиснутись між себе. Клунок свій Степан Петрович, знаючи його натуру, тримав у себе на колінах, бо інакше він, занудившись, кудись пішов би до якогось сусіди і хазяїн ніколи його не побачив би.

Було тісно, душно, втомно. Щоб трішки підживитись, Степан Петрович вийняв із торби пляшку і маленьку чарку, а до цього великий шмат ковбаси та ще більший окраєць хліба, які спочатку акуратно порізав на окремі кільця та скибки. Згори, із стелі вагону сіялось жовтеньке скупеньке світлечко лямпочки, обсотане тютюновим димом, але й при ньому сусідським пильним очам було видно, що діялось на колінах, на торбі новоприбулого "земляка". Закінчивши приготування, новоприбулий налив собі в чарку з пляшки. Тримаючи її в руці, він спочатку понюхав її, потім побожно перехилив у рот, і, ковтнувши, переконано сказав:

— Чиста як сльоза.

Деякі сусіди мимоволі зробили ковток слини і зараз, же одвернули очі від торби. Але деякі, загіпнотизовані нею, не мали сили відвернути очей і так їх забули на торбиних розкошах. А ще деякі сплюнули й хапливо почали крутити цигарки з махорки.

Після того новоприбулий сукин син вибрав із нарізаної купи ковбаси добре кільце, а з купи хліба добру скибку і вгризся в них з такою енергією, що вони аж крекнули в роті. Але далі сталось щось надзвичайне.

Новоприбулий чолов'яга взяв в одну руку пляшку, в другу чарку і, жуючи ковбасу з хлібом, налив по вінця "чистої як сльоза". Наливши, обережно підніс найближчому сусідові.

— Ану, покуштуйте, чи я не помилився, чи, справді, з сліз святого Непитухи її зроблено?

Сусіда, бородатий і рудий, як віничок сухого очерету, спочатку недовірливо зиркнув на новоприбулого, потім швиденько взяв чаркуй без пересадки; підніс її до рота. Випивши, він крекнув і з твердим переконанням муркнув:

— Таки справді зі сліз святого Непитухи. Аж в очі кинулась.

— То швидше ковбасою женіть її звідти, — заклопотано сказав чемний новоприбулий і кивнув підборіддям на купу ковбаси і хліба. Очеретяний віничок обережно підкрався зашкарублими пальцями до купки ковбаси і так, наче боявся, що вона від необережного руху вибухне, як бомба, потихеньку витяг з неї одне кільце. І тоді, вже сміливіше, потяг і скибку хліба. Соковитий хрумкіт здобичі в роті викликав в уважних обсерваторів такий рух, наче вони ковтали вже розжовану чудесну ковбасу. А очі їм стали ще пильнішими й наполегливо-питальними: не мине ж— їх чудний чоловік?

І, дійсно, не минув. Одні по одних кострубаті пальці брали чарку, скибочку, кільце, всі роти почали жувати, очі заблищали. А коли перша пляшка спорожнилась, то з торби витяглась друга, і в цьому переділі вагона вже не залишилось незадоволених ні очей, ні ротів. Всі очі вже блищали, і всі роти або жували, або посміхались, показуючи різнокольорові зуби, з-за яких вискакували веселі, енергійні, захоплені звуки та цілі фрази.

— Ну, й сльози святого Непитухи!— Давно вже не мав од нього такого благословення.

— Ця вже й стару риковку [Популярна назва горілки] переможе.

— І де ти її, чоловіче, таку видлубав?

— А це мені синаша мій прислав, щоб я добрих людей почастував за здоров'я його власного сина, що в нього народився.

— А-а, оце розумно придумав! Коли так, то буде той син такий здоровий і розумний, як оце наше спасибі. Хай же росте багатий та здоровий!

А коли було спорожнено і другу пляшку і в переділі стояв такий дим од махорки та "льогкого", що обличчя як у молочній воді плавали, то розмова перейшла на ширші теми. Степан Петрович обережно їх підсував, підштовхував нерішучих; пасажири потроху, підігріті сльозами святого Непитухи, розворушувались і вже почали з них виприскувати гостренькі слівця, без яких ніяка "ковбаса та чарка" серед щирих українців не обходиться. Коли слівця викликали сміх, нерішучість зменшувалась, авторська амбіція прагнула викликати ще дужчий сміх авдиторії. Почалась і конкуренція слави, як те личить у всякому милому людському товаристві.

— Е, це що! — скрикнуло зморщене, як суха груша, обличчя в молочній воді. — А я от чув од одного мерзальця таку диверсію: прийшли, каже, до товариша Сталіна мужики, диліґація, значить, і жаліються: "Трудно, кажуть, товариш Сталін, жити: ні їсти, ні вдягтися, ходимо в лахмітті, обдерті, босі." А Сталін, мовляв, потішає: "Нічого, товариші, треба потерпіти. У нас ще не так погано. А от є такі краї на світі, де люди ходять зовсім голі." — "Ой, Боже ж наш! — сплеснули руками дядьки-диліґати, — то там, мабуть, совєтська власть уже років шістдесят є!"

Вибух сміху цілком задовольнив автора. Але не міг же, справді, конкурент лишити змагання на цьому рівні.

— Ні, брацця, — повчально й серйозно сказав очеретяний віничок, — дурні ці дядьки: на що жаліються, босі, мовляв. А того й не розміркують, що це Совєтському Союзові тільки на щастя.

— Отако! Щастя, що босі?!

Пошук на сайті: